#ми_вдячні, або Чому я подякувала випадковій знайомій
Нещодавно на відпочинку в Карпатах я познайомилася з однією молодою жінкою, мамою двох синів-двійнят. І, поки моя дочка безтурботно гралася з її синами, ми говорили про всяке-різне, разом готували сніданки, планували маршрути в гори, ділилися хлібом чи чаєм. Ненароком я стала свідком її телефонної розмови з чоловіком і раптом збагнула, що моя нова знайома – дружина військовослужбовця. У мене на якийсь час перехопило подих.
Я знаю, що навколо так багато дружин, матерів, дочок, сестер тих, хто захищає або віддав своє життя за нашу Україну. Але часто такі жінки – просто є. У побуті вони не носять із собою, так би мовити, плакат “я – дружина добровольця” чи “я – мати безвісти зниклого сина-військового”. Тобто якщо вони самі якимось чином не згадають про цей факт, то вони ніяк не відрізняються в черзі на касі магазину чи в громадському транспорті.
Ці жінки, як і будь-хто інший, ходять на роботу або навчаються, забирають дітей зі школи, вирощують квіти чи нервуються, якщо хтось із пішоходів на червоне перебігає їм дорогу, коли вони за кермом. Словом, будні.
Вони схожі на будь-яку жінку або не схожі.
Та всіх їх об’єднує тривога за близьких, які захищають нашу країну, або біль втрати за загиблими.
Знаєте, я радше чую поради дякувати воїнам та воїнкам. Але ж вони – не самі по собі, десь у вакуумі. Наші захисники й захисниці для когось – рідні люди. І про них турбується сотня тисяч жінок, чия праця така важка і нерідко – така непомітна.
Моя нова знайома змусила задуматися: як часто я маю змогу сказати “дякую” їй і таким, як вона?
За її тривогу в очікуванні телефонного дзвінка чи бодай короткого смс, що сьогодні зі мною все “ок”.
За її турботу, збираючи на ремонт авто для підрозділу її чоловіка чи закупівлю аптечок.
За її 24/7 догляд за дітьми й родиною. Про них вона тепер дбає одна.
За її любов, яка тримає небо над його / її головою.
За її розпач і сум, який відчувала, провівши в останню путь.
За її терпіння чекати з полону або хоч якоїсь звістки про рідну людину, безвісти зниклу.
Ба більше, навіть коли я можу подякувати, слова чомусь застрягають у горлі. “Правильні” слова губляться, верзеться часом якась стереотипна дурня. І стає за себе соромно.
…Тож спільно з громадською організацією “Бути” ми вирішили запустити в соціальних мережах кампанію – #ми_вдячні.
Це слова вдячності всім жінкам, які поруч із тими, хто захищає або віддав своє життя на захист країни, – матерям, дружинам і партнеркам, сестрам і дочкам, волонтеркам і, звісно, самим захисницям України!
Цією кампанією ГО “Бути” за підтримки Українського жіночого фонду та спільно з партнерськими організаціями хотіла б привернути увагу до турботи, підтримки й безмежної любові, яку щедро дарують матері, дружини чи дочки своїм близьким.
Кожен та кожна можуть приєднатися до кампанії публічно. Досить розповісти про близьку людину в соціальних мережах, використовуючи хештег #ми_вдячні.
Або приватно подякувати. Знайти потрібні слова. Сказати їх так, щоб почули.
Так легко сказати “дякую”.
Так часто це ніяково.
Так важливо пам’ятати про вдячність і, зрештою, її висловлювати.
***
Цей проєкт реалізується завдяки підтримці Уряду Королівства Нідерландів у межах проєкту “Жінки. Мир. Безпека: місцеві потреби – місцеві рішення”, який втілює Український Жіночий Фонд.
