Люди в клітках, або Ніхто не знає, де він зустріне старість

Чи знаєте ви, що закриті установи, або місця несвободи – це не тільки колонії, але і будинки дитини, військові частини, будинки для людей похилого віку та навіть транзитна зона аеропорту?

Ви замислювалися, як проходять будні старого професора математики, якого діти віддали в будинок пристарілих?

Чим у лікарнях годують людей з психічними розладами?

Де змушений спати іноземець, якого з якихось причин в Україну не пустили, а до зворотного рейсу ще кілька днів?

Я теж не замислювалася, доки два роки тому в моєму житті не з’явився Національний превентивний механізм.

НПМ – це система регулярних, незалежних відвідувань будь-якого місця, що знаходиться під юрисдикцією і контролем держави, де утримуються чи можуть утримуватися особи, позбавлені волі, за розпорядженням державного органу чи за його вказівкою, або з його відома чи мовчазної згоди.

Моніторингові відвідування місць несвободи незалежними експертами мають стримуючий вплив на державні органи й, відповідно, мінімізують ризик стати жертвою неналежного поводження та катування.

Функції НПМ покладені на Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і реалізуються за моделлю “Омбудсман +”: співробітники Офісу Уповноваженого плюс команда громадських активістів, експертів у сфері прав людини і незалежних моніторів, які відвідують закриті установи, і домагаються того, щоб там нікого не принижували, не били, не морили голодом і забезпечували необхідне лікування.

Наш відділ у Департаменті з питань реалізації НПМ Секретаріату Уповноваженого – соціальний, ми їздимо в дитячі будинки-інтернати, психіатричні лікарні, будинки-інтернати для людей похилого віку та людей з інвалідністю, хоспіси, будинки маляток і ще в багато інших установ, які підпорядковані МОЗ, Мінсоцполітики і Міністерству освіти.

Перші півроку роботи мені весь час траплялися “хороші” візити. Куди не поїдемо – усе пристойно, нічого критичного, персонал про людей дбає, адміністрація йде на контакт, враховує зауваження і всіляко намагається змінити на краще життя своїх підопічних.

Я спочатку навіть не розуміла, чому мої колеги мені весь час повторювали: “Ти набирайся досвіду, вивчай все уважно, ніколи не знаєш, де і коли побачиш тортури”.

Це сталося у вересні 2015 року. Після тренінгу з прав людей з інвалідністю ми з навчальним візитом поїхали в Городнянський психоневрологічний інтернат у Чернігівській області. Шість годин моніторингу і п’ять діб “відходняку”.

У кожній кімнаті – лежачі люди, які “ходять під себе”, бабусі з відпалими нігтями, жінка з раковою пухлиною, що просочувалася, і медсестра, яка на наше німе запитання відповіла: “Так вона мовчить, не скаржиться”.

Дівчина поруч зі мною зомліла. Я на тиждень замкнулася в собі.

Потім у своєму улюбленому Закарпатті ми виявили людей у клітках. Це теж був інтернат для людей із психічними розладами.

Пам’ятаю, як після цього я їхала в київському метро, дивилася на людей, а в голові було тільки одне: “Люди в клітках. Люди з серйозними захворюваннями перебувають у клітках. Без права на скаргу, без права на нормальне життя, на хороше ліжко, на харчування, на спілкування із зовнішнім світом, без допомоги і без будь-якої надії її отримати.

Я їду на зустріч з подругою, ми будемо пити хорошу каву в затишному кафе, а в цей час десь іще сидітиме людина в клітці”.

Напевно, тоді я і зрозуміла, чому хочу працювати тут.

Коли опиняєшся в місцях несвободи, навіть якщо там усе відносно добре, відчуваєш якусь безвихідь. Особливо в інтернатах.

Розумієш, що люди звідти найчастіше ніколи вже не вийдуть, і твоє головне завдання – допомогти зробити так, щоб вони жили в затишку, нормально харчувалися, отримували медичну допомогу, могли займатися тим, що їм цікаво, а їхні права дотримувалися.

Коли я розповідаю про роботу, мої друзі часто запитують: “Що значить тортури? Там що підвішують за ребра або голки під нігті заганяють?”.

Катування не обов’язково мають бути середньовічними.

Коли людині з больовим синдромом не дають знеболюючого – це тортури.

Коли чоловік зі зламаною шийкою стегна тижнями лежить на ліжку з панцирною сіткою і плаче від болю, без медичного огляду хоч якогось лікаря – це тортури.

Коли в дитячому інтернаті з відділенням для молоді (ті, кому від 4 до 35 років) директор змушує вихованців працювати з 5 ранку і до вечора, відправляє в сусідні села копати картоплю, прибирати кладовище, нічого за це не платить, примовляючи “нехай радіють, що їх тут годують і одягають”, – це не “трудотерапія”, а примус до роботи, те, що називають “неналежним поводженням”.

Коли старенькі проводять дні, лежачи в ліжку в своїх екскрементах – це, можливо, не тортури, але це принизливо, і так не має бути.

Так, бувають у роботі і світлі моменти. Наприклад, коли приїжджаєш повторно в установу, а там усе змінилося, люди щасливі, беруть тебе за руки, кажуть: “От спасибі вам, після вашого приїзду нас і годувати стали краще, і завідувачка заспокоїлася, не кричить, знає, що ви в будь-який момент без попередження нагрянете”.

У Львівській області в невеликому стаціонарному відділенні для постійного проживання людей похилого віку та людей з інвалідністю ми всією моніторинговою групою і адміністрацією відділення плакали, коли підбивали підсумки.

Ми – від того, що життя підопічних і їхні права тут цінуються, що люди живуть у домашній атмосфері і затишку.

Адміністрація – від пережитого стресу і наших хороших відгуків.

Після таких візитів хочеться працювати, адже розумієш, що все можливо, якщо захотіти. А звичні нарікання працівників місць несвободи, як-от “фінансування немає, зарплати маленькі, ви подивіться, який тут контингент”, – це порожні слова людей, які не зацікавлені в поліпшенні життя своїх підопічних.

Чому я займаюся цим?

Тому що ніхто не знає, де він зустріне свою старість, або що трапиться з його здоров’ям. Мені просто страшно, що колись я можу опинитися на цьому місці, і намагаюся поліпшити життя в цих місцях просто зараз, щоб потім не просити про допомогу.

Анастасія Клюга, департамент з питань реалізації НПМ Офісу Уповноваженого ВР України з прав людини для УП.Життя