Крим. День перший. Післясмак
9 березня, Сімферополь
– Пока ти в Італію поїхала, я замуж вихожу. Он рускій. Только зараз надо говорить росіянин. Да, ми рішили квартиру знімати…
З підслуханої розмови в поїзді на Сімферополь. От тільки я вже не почула, де саме планує оселитися майбутня сім’я. Я не бачила жінку, яка говорила по телефону, одначе голос у неї був задоволений. Що ж, жіноче щастя – чи може бути щось важливіше?
У вагоні не всі полиці зайняті. Незвичайно тихо. Немає звичних теревень про життя-буття. Ловлю себе на тому, що і я або якось підозріло на всіх дивлюся, або перевіряю, чи мої речі на місці.
Вранці розговорилася зі своєю сусідкою – бабусею років 65.
– Ви в Севастополь додому чи в гості?
– Додому, – озирнувшись навкруги, тихо відповіла моя сусідка. – Мені строго-настрого наказали ні з ким не говорити.
Я хитаю головою на знак згоди. Розумію. Поїзд № 28 Київ – Севастополь – далеко не те безпечне місце, де можна вільно говорити про Крим. Хоча… де безпечно? Бабуся гарна, і рясні зморшки на обличчі добрі. Ще хвильку подумавши, вона все ж продовжує:
– Я в Києві була в гостях. Кияни все ніяк не простять за смерті…
Потім бабуся трохи розповіла, що вона не проти, що Крим буде з Росією. Говорила без істерики, утім, дуже тривожилася в цілому. З розмови зрозуміла, що присутність військових її так само сильно непокоїть: головне, щоб не було кровопролиття. Трохи розповіла про малу пенсію і те, що в Україні немає вождя від народу – нема за кого голосувати в травні. При тому згадала і про референдум.
– Ви до Сімферополя?Надовго? А, на кілька днів. Ну, якщо ви до 16 березня поїдете – все буде гаразд. Не хвилюйтеся…
– Вірите, я про всяк випадок взяла із собою закордонний паспорт… – цілком серйозно відповіла їй.
Тепер уже бабця й мені хитнула головою – мовляв, дитино, розумію.
Я промовчала, що я журналістка. Не переказувала їй і офісний чорний гумор тижневої давнини – як тільки у Криму розпочалися перші захоплення адмінбудівель.
“Цікаво, а Чорногорія більша за Київ? Завжди хотів жити у невеличкій європейській країні”, – невесело зауважив знайомий журналіст.
“Так ти ж будеш додому в Ірпінь (містечко під Києвом – авт.) їхати як за кордон…“, – так само гірко відповіла йому інша моя колега.
Що мені сказати про ситуацію в Сімферополі? Лиш перший день. Робити висновки рано, інформації різної – багато.
Атмосфера – густа, як желе. Але желе поганої якості – смаку немає, є от тільки “липкий” страх. Бігати із фотоапаратом на мітингах – страху немає, бо разом з тобою так само працюють з кілька десятків журналістів (багато – іноземних). Від цього відчуваєш якусь бажану безпеку. Ти чуєш різні мови – російську, англійську, іспанську… Вкрай рідко – українську, й то тільки на мітингу біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Місце, де останнім часом у Сімферополі збираються люди на підтримку цілісності України та проти війни. Там же, окрім блакитно-жовтих українських прапорів, бачила кримськотатарські.
Якщо атмосфера – желе, то майбутнє Криму – темна завіса. Від Києва тут уже розчарувалися дочекатися допомоги.
Вичікують – що буде після 16 березня.
Підслухала в кафе розмову трьох чоловіків. Один полум’яно виголошує (рос.): “Моїй дружині, завідувачці дитячого садка, подзвонило керівництво з міського відділу освіти, й наказало обдзвонювати всіх підлеглих, щоб вони виходили на мітинг за референдум. Я дружині сказав – не дзвонити! Це законний вихідний, і це порушує права людини. Але я піду туди. Тільки щоб почути, що там скажуть. Я не підкоряюсь жодній політичній партії. Я – тільки за Бога“.
Достеменно відомо лиш одне: “свідомі” бойкотуватимуть референдум. Пояснюють, у бюлетені, хоч він і складений трьома мовами, як такого права вибору немає. Новоспечена “влада” Криму не пропонує прозорих і простих відповідей: згадали про Конституцію 1992 року (хто там про неї знає?), але забули розтлумачити людям, що є її дві редакції. Простіше кажучи, в бюлетені чорним по білому написано: ви за Росію? Варіанти відповідей: а) Так, я за Росію; б) Ні, я за Росію.
Я вже мовчу про той факт, що всі процедури підготовки до референдуму порушені: немає оновлених списків виборців, досі мешканці півострова не отримали запрошення, в якій виборчій дільниці голосувати тощо.
Один сімферополець розповів, що по вулиці намагається ходити якомога менше: “Мене пригнічують ті, хто волає за Росію. Я намагаюся навіть не дивитися їм у вічі, мені здається, що у мене все на лобі написано – за кого я…“.
Немісцевий активіст, який уже близько 10 днів перебуває у найгарячіших точках Криму, переважно їздить по військових частинах і звідти “стрімить”, радить: “Не роби поспішних висновків. Поспілкуйся із так званими “проросійськими”, і зрозумієш, що не всі вони – кримчани. Вони й самі, навіть не ховаючись, про це розповідають…“.
Інша кримська активістка переконує, що не всі кримчани згодні із відділенням від України. “Але вони мовчать. А за мовчазною згодою більшості робилися всі найчорніші справи в історії…“, – сумно підсумовує.
…Постскриптум. Чи страшно? Сьогодні, бігаючи по Сімферополю й відписуючись на “материк” (мимоволі переймаєш тутешню лексику), не було часу моніторити новини в інтернеті й “параноїти”.
Якщо відверто – день прожила під високою напругою. Боковим зором відстежуєш, чи за тобою не йдуть, спілкуєшся виключно російською, помічаєш, як у кафе косо дивиться на тебе офіціантка, коли включаєш диктофон і на клаптику паперу записуєш коментарі.
А ще. Ніколи не думала, що запах часнику і смаженої картоплі може бути запахом рідного дому (де на якийсь час я оселилась). Тут на мене чекають. Тут безпечно. Поки що…
