Крим, де люди – не статистика
“Ні, ми тут нормально… У нас тут маленька Абхазія. Нічого… через півроку самі попросяться назад…” – говорив комусь по телефону чоловік у магазині. Він зовсім не зважав на той факт, що на нього дещо здивовано-перелякано оберталися відвідувачі магазину. Очевидно, що його все дістало: він радше думав би про заробіток на курортному сезоні, а так…
Інший мій співрозмовник обурювався: “Як так швидко можна захотіти в Росію? Це значить, що всі вони і були перевертнями? І всі ці роки ненавиділи українське?“
Мого співрозмовника важко було впіймати на “націоналізмі”: українською він намагався говорити хіба що в школі, був зовсім байдужий до політики, днями охоче бігав на побачення й грав на гітарі. Ще влітку із ним познайомившись і попросивши зіграти якусь українську народну пісню, він без тіні суму відповів, що ніякої не знає.
І ось, зустрівшись із ним напередодні референдуму, я була вкрай здивована, коли він почав наспівувати пісню російського рок-гурту “Пілот” українською мовою. І там було щось про Сибір, обірвані кеди, про мотузку на шиї і процес виродження під бій барабанів…
Мій знайомий усе життя прожив у Криму, майже ніколи не виїжджав із Сімферополя (“А мені й тут добре!” – були його аргументи), наврядчи колись задумувався про свою національність, чи переймався політикою – та вже два тижні, як тільки у Криму прийшло нашестя “визволителів”, його життя перевернулося на 180 градусів.
Хлопець нікуди не хоче їхати з Криму, у той же час він не хоче мати російський паспорт…
Інший мій знайомий бідкався: “Прикро те, що ті, хто волають за Росію, це переважно пенсіонери… Вони обирають для нас, молодих, наше майбутнє. А жити в цій країні нам…“.
Таких “звичайних” кримчан у Сімферополі, Керчі, Ялті я особисто знаю чимало. Вони з тих, хто просто живуть і ще півроку тому переймалися буденними справами більше, аніж долею країни. Вони із гордістю називали себе кримчанами, радо розповідали про таїни півострова, намагалися “вирівняти” враження від відверто поганого сервісу.
Тепер – усі вони розгублені. Їхати? Куди? І чому? Уже звичним стали розмови про “тривожну валізу”. Однак ці люди – не равлики, які можуть перевезти свій дім на спині й оселитися там, де безпечніше.
Ніхто з них не вчився, як жити в умовах, коли в твоєму рідному місті ходять невідомі ворожі люди зі зброєю, брутально замальовуються синьо-жовті герби біло-синьо-червоною фарбою, де небезпечно заговорити не те, щоб українською, а й висловитися за єдину державу.
Утім, знаходяться відчайдухи, які виражають свій одиночний протест уже тим, що серед ночі, на майже безлюдній вулиці, голосно кричать у слухавку українською: “А мені байдуже… Хай забирають. Ще я їм натовчу…”.
Крим – справді особливий регіон України. За Всеукраїнським переписом населення (2001 року), тут проживає понад 2 мільйони осіб. З них – етнічних росіян 58%, трохи більше ніж 24% українців, 12% – кримських татар.
Та за понад двадцять років виросло нове покоління. Кримчани, хоч усюди спілкувалися російською, утім звичаним для них була українська мова в рекламі або в кінотеатрі, залюбки обідали в кримськотатарському ресторанчику, а на дитячому майданчику діти давали стусанів один одному за іграшку, а не за етнічним походженням…
Тепер звичне життя кримчан, ким би вони не були за національністю, розсипається на пил. І вони сам на сам залишаться зі своїми проблемами. Та чи переймаються цим ті “солдати”, а тим більше – їхні командири, які зі зброєю в руках несуть мир кримчанам?
Післямова. Сьогодні, 17 березня, моя подруга з Сімферополя написала, що у них, виявляється, свято… І додала: “У маршрутці один чоловік намагався розплатитися за проїзд рублями. Так за це його водій добряче вилаяв”.
