Коли за “зраду” не можна звільняти, або Як викривачів захищає Конституція та ЄСПЛ

Зараз звідусіль можна почути, що в Україні запроваджують інститут викривачів. Чи так це?

По-перше, необхідно пам’ятати, що викривач – це людина, яка повідомляє інформацію. Відповідно, ми говоримо про право на свободу вираження поглядів, а отже, необхідно звернутися до положень Конституції України.

Стаття 34 Конституції передбачає, що кожен має право вільно використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Це право може бути обмежено, по-перше, якщо це передбачено законом і, по-друге, якщо таке обмеження має легітимну мету, а саме в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, щоб запобігти заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Але це ще не все. Відповідно до позиції Конституційного Суду України, кожне обмеження конституційного права має бути також пропорційним.

Обмеження права на свободу слова може бути різним. У сфері викривачів, наприклад, притягнення викривача до відповідальності за оприлюднення інформації з обмеженим доступом є обмеженням цього права. Звільнення викривача, переведення його на іншу посаду, позбавлення премії, накладення дисциплінарного стягнення також є обмеженням права на свободу слова, якщо це стало наслідком викриття суспільно важливої інформації. Насправді перелік видів обмеження є невичерпним, і будь-яка дія, що має негативний вплив на викривача і виникла у зв’язку з оприлюдненням інформації, буде становити обмеження вказаного права.

Тож, якщо це трапляється, викривач має знати, що дія, яка становить обмеження права, має ґрунтуватися на законодавчому положенні, ставити легітимну мету та бути пропорційною. Це вимоги Конституції України. Тому якщо дія не відповідає хоч одному з цих критеріїв, то конституційне право на свободу вираження поглядів було порушено.

Отже, можемо стверджувати, що право викривати інформацію в Україні закріплено Конституцією України, тобто бути викривачем – це конституційне право особи, і сьогодні ми не маємо говорити про запровадження цього інституту, бо його було запроваджено в 1996 році з ухваленням Конституції.

Які підстави так вважати?

По-перше, Конституційний Суд, надаючи відповідь про те, як необхідно розуміти текст статей Конституції, враховує практику Європейського суду з прав людини. Наприклад, КСУ зазначав, що, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією. Гарантовані Конвенцією права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Це не просто слова, це магічні слова, які змушують Конституційний Суд бачити в тексті Конституції права і свободи щонайменше так само, як ці права, гарантовані Конвенцією,  бачить ЄСПЛ. І давати роз’яснення положень Конституції саме з цієї позиції.

Зі свого боку ЄСПЛ абсолютно чітко висловився з цього питання. Так, у справі “Heinisch v. Germany” заявниця, працівниця приватного закладу з догляду за людьми похилого віку, повідомила поліції про шахрайство з боку власника закладу. Вона заявила про те, що пацієнтів закладу погано годують, не надають повного комплексу послуг, який передбачається договорами і за який заклад отримує кошти. Здогадайтесь, що відбулося далі? Звичайно, заявницю спіткала традиційна доля викривача – її було звільнено.

У справі “Guja v. Moldova“ заявник, працівник Генеральної прокуратури, через засоби масової інформації оприлюднив інформацію, яка свідчила про тиск на прокуратуру з боку посадових осіб парламенту. Далі традиційно заявника-викривача звільнили, оскільки він оприлюднив відомості, які вважались інформацією з обмеженим доступом.

Як у першому, так і в другому випадку Європейський суд з прав людини визнав, що, оскільки звільнення відбулись у зв’язку оприлюдненням інформації, вони становили обмеження прав заявників на свободу вираження поглядів.

Тож якщо за позицією ЄСПЛ повідомлення працівником чи то органу влади, чи то приватного закладу інформації про порушення законодавства (як антикорупційного, так і іншого) є правом на свободу вираження поглядів, а звільнення через це є обмеженням згаданого права, то таке саме право має й кожен громадянин в Україні. І надає це право саме Конституція України.

Тому, повторюю, кажучи про інститут викривачів в Україні, варто пам’ятати, що право заявляти про порушення – це конституційне право кожного в Україні. Воно закріплено в Конституції (ст. 34 про право на свободу вираження поглядів), і все, що може зробити держава, – так це передбачити механізм реалізації та захисту цього права. Що зараз і намагаються зробити для викривачів в антикорупційній сфері (проєкт закону № 1010).

Що ж відбувається в разі, якщо законодавство не має належних механізмів реалізації права бути викривачем?

Уявимо, що людина повідомляє про порушення, її традиційно звільняють, далі суд без спеціального законодавства може визначити тільки, чи відповідає звільнення трудовому кодексу. У випадках з викривачами звільнення є зазвичай законним. Проблеми починаються, коли особа стверджує, що її не просто законно звільнили, а звільнили у зв’язку з тим, що вона оприлюднила інформацію про порушення. Тут суд мав би визначити, з якою легітимною метою відбулося обмеження права на свободу слова (звільнення) та чи було воно пропорційним. І саме тут без спеціального законодавства на практиці будуть проблеми. Ці проблеми суди можуть подолати й уникнути порушення Конституції та Конвенції, використовуючи положення Конституції та практику Європейського суду з прав людини. Але чи можна бути впевненим, що національні суди на 100% упораються з цим? Наразі це під питанням.

Як аналізувати, чи призвело обмеження у вигляді звільнення до порушення права на свободу вираження поглядів, розкажу в наступній колонці.