Як зупинити нову смертну кару, або Мораторій на довічне позбавлення волі
Національне законодавство не закріплює механізму звільнення від довічного ув’язнення.
Засуджений до довічного позбавлення волі має право на перспективу зменшення свого покарання. Зокрема він має право знати, коли і на підставі яких критеріїв може бути розглянуто питання про його дострокове звільнення. Можливість звільнення має бути реалістичною, тобто існувати не тільки de jure, а й de facto.
Наголошуємо: якщо зазначені умови не дотримуються і немає перспективи звільнення, порушується cтаття 3 Конвенції — заборона катувань та інших видів неналежного поводження чи покарання. Про це Європейський суд з прав людини зазначив у низці своїх рішень, зокрема у справах Вінтера (Vinter) та інших проти Сполученого Королівства та Трабелсі (Trabelsi) проти Бельгії.
Право на розгляд питання про дострокове звільнення від довічного не означає, що в остаточному підсумку довічника буде звільнено. Це право допускає також, що довічне може тривати до моменту смерті. Але якщо під час відбування покарання довічник змінився так, що більше “немає обґрунтованих пенологічних (пенологія — систематичне вивчення ув’язнення — ред.) підстав для його подальшого тримання за ґратами”, — то його має бути звільнено (§ 119 рішення у справі Вінтера).
Наш аналіз судової практики свідчить, що до судів в Україні вже зверталися довічники з клопотаннями про їх звільнення на підставі згаданого рішення ЄСПЛ у справі Вінтера. Але суди відмовляють їм, посилаючись на два аргументи: а) в Україні й так існує “перспектива” для довічників — після відбуття 20 років довічне може бути замінене на 25 років шляхом помилування; б) національне законодавство не закріплює механізму звільнення від довічного.
Тобто суди не мають достатньої відваги для того, щоб урахувати пріоритет міжнародного права та звільняти довічників на підставі самої статті 3 Конвенції у розумінні Європейського суду. Так само вони виявилися не готовими дотриматися статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яка передбачає, що Україна не може використовувати внутрішнє (національне) право для обґрунтування неможливості виконання міжнародного договору. Іншими словами, відсутність механізму звільнення у національному законодавстві — поганий юридичний аргумент для відмови у звільненні на підставі Конвенції.
Подібно до статті 3 Конвенції, стаття 28 Конституції України передбачає: “Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”.
У рішенні Конституційного Суду України (КСУ) у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу КСУ вказав на принцип дружнього ставлення до міжнародного права (п. 2.3). За аналогією, стаття 28 Конституції має тлумачитись у світлі статті 3 Конвенції та відповідної практики ЄСПЛ. Таким чином, Конституція України, так само як і Конвенція, вимагає створення реалістичної перспективи звільнення для довічників.
Наше спілкування з представниками керівництва установ виконання покарань, де тримаються довічники, а також з окремими членами Комісії свідчить про те, що Комісія у питаннях помилування банально боїться брати на себе відповідальність. Навіть маючи всі раціональні аргументи, які свідчать про безпечність довічника для суспільства, вона працює за принципом “від гріха подалі” та відмовляє у помилуванні.
В будь-якому разі Європейський суд уже не раз зауважував, що існування можливості звільнення з мотивів “милості” (compassionate release) не є достатнім для задоволення вимог статті 3 Конвенції (Хатчінсон (Hutchinson) проти Сполученого Королівства та Мюррей (Murray) проти Нідерландів). Суд прямо визнав, що інститут помилування президентом не є достатнім для дотримання статті 3 Конвенції (Ласло Магяр (László Magyar) проти Угорщини).
Водночас варто визнати, що стосовно України Європейський суд поки не встановив порушення статті 3 у зв’язку із відсутністю у довічників перспективи звільнення. Ми передбачаємо, що це суто питання часу, адже: а) відповідна скарга від засудженого Пєтухова розглядається судом і вже навіть пройшла етап комунікації, а тому найближчим часом можна очікувати розв’язки; б) Європейський комітет із запобігання катуванням, який є органом Ради Європи, так само, як і Європейський суд, у своїй доповіді щодо візиту в Україну у 2016 році прямо зазначив про відсутність в Україні реалістичної перспективи звільнення від довічного позбавлення волі, як того вимагає стаття 3 Конвенції. Також він окремо визнав чинний в нашій державі механізм помилування щодо довічників таким, що не є реалістичною перспективою (параграф 40 Доповіді, CPT/Inf (2017) 15). Зауважимо, що такого роду спостереження Комітету можуть бути преюдиційними для встановлення порушення Конвенції Європейським судом.
Отже, можна впевнено стверджувати, що сьогоденна ситуація зі звільненням від довічного порушує статтю 3 Конвенції, а також статтю 28 Конституції. Це порушення має масовий характер, адже в Україні півтори тисячі довічників і щороку “прибуває” по кілька нових десятків. Щоправда, тоді як у 2000-х роках до довічного за рік засуджували близько 100 осіб, за перше півріччя 2017 року таких засуджених була рекордно мала кількість — шестеро. Тобто станом на тепер призначають приблизно в десять разів менше довічних покарань, аніж десять років тому. Це свідчить про усвідомлення судами всієї серйозності наслідків призначення такого покарання — по суті, смертної кари у розстрочку.
Однак це не усуває питання про неконституційність довічного покарання за теперішніх умов. Тим паче, що більшість із маси довічників 90-х та 2000-х років ще живі, деякі продовжують мати сім’ї, а багато оженились або й мають дітей. Тому ми розуміємо, що основною проблемою є півтори тисячі засуджених довічників і треба фокусуватися саме на перспективах їх звільнення. До речі, я є співавтором норм, які передбачають створення такого механізму (див. законопроект №6344, а також подібний механізм в урядовому проекті закону “Про пенітенціарну систему”).
Тим часом, очікуючи на механізм дострокового звільнення, важливо усвідомити, що вже в момент призначення довічного позбавлення волі без реалістичної перспективи звільнення порушується стаття 3 Конвенції. Це прямо підтверджує Європейський суд (§ 122 рішення у справі Вінтера).
За цією логікою сам факт призначення довічного позбавлення волі в Україні, як країні, де не існує реалістичної перспективи звільнення від цього покарання, суперечить статті 28 Конституції. Тобто в Україні, всупереч Конституції та Конвенції, продовжують призначати довічне покарання без перспективи звільнення. Нехай нині це стосується і меншої кількості осіб, ніж раніше, але факт грубого порушення прав людини є очевидним.
Усе це породжує думку про необхідність запровадження в Україні тимчасового мораторію на призначення довічного позбавлення волі — поки не буде створено реалістичного механізму дострокового звільнення.
Ми можемо провести паралель із застосуванням смертної кари. Призначаючи довічне в Україні, людині по суті виносять смертний вирок. Різниця із смертною карою в тому, що цей вирок виконується не відразу і що у довічників залишається бодай якась надія.
У минулому президент застосував мораторій на смертну кару, оскільки це покарання порушувало права людини. Чи можна запровадити такий тимчасовий мораторій щодо довічного покарання, яке також порушує права людини? Насправді різниця між мораторіями є — мораторій на смертну кару забороняв її виконувати, а мораторій на довічне мав би заборонити судам її призначати. Хтось може назвати це втручанням у судову владу, а хтось — виконанням президентом функції гаранта статті 28 Конституції.
Часто навіть юристи вважають, що на довічному сидять самі “серійники” та “маніяки”. Вперше озвучимо тут раніше недоступну загалу статистику: в Україні 588 довічників уперше відбувають покарання за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, 357 довічників засуджені за вбивство однієї особи. Звісно, будь-яке вбивство є страшним та має бути пропорційно покараним. Водночас в Україні 9 тисяч засуджених за умисне вбивство, в тому числі 4,2 тисячі за вбивство за обтяжувальних обставин. Переважна більшість з них відбувають строкові покарання, а не довічне.
На додаток: аналіз українських вироків свідчить про велику кількість убивств із подібним “сценарієм”, але одні з них караються визначеним строком, а інші — довічним. Про причини такої різниці можна тільки здогадуватися та натякати, але треба серйозно замислитись не тільки про дострокове звільнення довічників, а й про справедливість їхніх вироків.
Ця стаття відображає тільки індивідуальні погляди та позицію автора. Вона не може інтерпретуватись як така, що відображає позицію будь-якої організації.
Вадим Човган, для Дзеркала Тижня
