Як моя прапрабабця судилися, або Коли сучасні українці повірять судам?
Самий початок ХХ століття. Моя молода прапрабабуся Меланка йшла близько семи кілометрів полями в сусіднє село, щоб судитися за шмат землі з чоловіком своєї сестри. У подруги лишила новонароджену доньку, але мала твердий намір добитися справедливості.
Склалося так, що вона повернулася з невісток жити до батьківської хати. Їй виділили куток з новим ґанком, але землі сестрин чоловік категорично відмовлявся давати. А йшлося фактично про невеличку нитку подвір’я, щоб можна було заходити з вулиці до хати.
“Хоч влітай у хату, бо земля не моя”, – переповідала мені бабуся.
Меланка була неписьменна, їй місцевий у волості чи то писар, чи то вчитель допоміг скласти скаргу. Зрештою, її справу розглянули й присудили той необхідний шмат землі віддати Меланці.
У нашій родині це чи не перша згадка, коли хтось добивався захисту своїх прав. Мене ж у цій напівлегендарній історії зачепило, що жінка, яка не вміла читати й писати, не маючи підтримки з боку родини, мала сміливість відстоювати свої права.
Яка ж ситуація із захистом своїх прав століття з лишнім потому?
На це питання відшукую відповіді чи не в першому загальнонаціональному соціологічному дослідженні “Права людини в Україні”. Його провели з 22 жовтня по 6 листопада 2016 року Фонд “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із Центром інформації про права людини і Офісом Омбудсмана.
Згідно із цим дослідженням, лиш менша половина українців (46%) намагалися захищати свої права. З них трохи більше третини (35%) зауважили, що їм це переважно вдавалося. Тоді як у 65% опитаних спроби захисту своїх прав закінчувалися невдало.
Як показує дослідження – більш успішно захищали свої права молоді люди, особи з вищою освітою, із середнім рівнем достатку.
Ще кілька цифр. У захисті своїх прав зверталися, в першу чергу, не… до суду. Відповідно до результатів дослідження, найпопулярнішим способом є… допомога родичів та знайомих (29%), і тільки потім звернення до суду (26%). На третьому й четвертому місцях відповідно – поліція (20%) й місцеві органи влади (17%).
Інший факт. Виявилося, сучасні українці вважають найефективнішим захистом своїх прав знов-таки не суди чи поліцію, а… ЗМІ (у цьому переконані майже 28% опитаних). Ситуація стає ще сумнішою, коли дізнаєшся, що тільки опитані правозахисники та судді не поставили звернення до ЗМІ на перше місце. У той час, як це зробили вчителі, поліцейські та держслужбовці…
На другому місці за ефективністю, на думку опитаних, Європейський Суд з прав людини (так вважають 19%), знову ж таки використання родичів (16%) та звернення до суду (16%).
Ці дані вкотре підтверджують, що рівень довіри до української суддівської системи в суспільстві не дуже високий (тішить, що хоч самі судді не засумнівалися в тому, що свої права захищати в суді – це нормально, аніж звертатися до родичів або чинити самосуд).
Хоча незле нагадати, що право на справедливий суд є одним із фундаментальних (6 стаття Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Далі – Конвенція). Однак в Україні воно повсякчас порушується.
Причому рівень зневаги до відновлення прав людини настільки високий, що це не міг не помітити сам Європейський Суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Зовсім недавно ЄСПЛ виніс рішення Україні, від якого ми, очевидно, в стані афекту. Бо якщо задуматися – від такого рішення треба бити очманіло в дзвони. Але ж ні – нового Майдану немає.
Йдеться про те, що Європейський суд вилучив понад 12 тисяч заяв українців із реєстру справ. Усі ці справи стосувалися невиконання чи несвоєчасного виконання рішень українських судів, які винесли на користь скаржників, та відсутності механізму, як можна усунути такі недоліки.
Згідно з пояснень ЄСПЛ, усі ці справи стосуються досліджуваного в пілотному рішенні по справі Іванова від 15 жовтня 2009 року. І там уже зазначали системну проблему, яка становить порушення статей 6 (право на справедливий суд) та 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) та статті 1 протоколу № 1 до Конвенції (захист власності).
Від того часу, як було винесене рішення по справі Іванова, минуло 8 років, однак український уряд досі не спромігся виконати це рішення й забезпечити на національному рівні усім потерпілим відшкодування.
З 1999 року подібних до справи Іванова було надіслано в ЄСПЛ близько 29 тисяч звернень, з яких майже половину розглянув ЄСПЛ. А далі сказав “Досить!”. Бо жодної користі чи кращого відновлення справедливості не варто очікувати від того, що вже було сказано. А “українські справи” лиш накопичувалися й з’їдали ресурси Європейського Суду.
Тож поки першопричина цієї проблеми не буде вирішена (читайте – поки держава Україна не отямиться й не почне змінювати судову систему та виконувати, зрештою, судові рішення), залишається ризик напливу нових подібних скарг до ЄСПЛ. А тому далі продовжувати розглядати заяви від українців немає сенсу. Так вирішив Європейський Суд.
Мені від таких заяв не по собі. Зовсім не дивно, чому більшість українців навіть не намагаються захищати свої права.
І можна було б проковтнути і це, якби не тверезі цифри згадуваного вище соціологічного дослідження.
Половина українців вважають, що в нинішніх умовах цілком можливий самосуд. Це або єдиний спосіб покарати злочинців (12%), або хоч і самосуд неприпустимий, але в деяких випадках може бути виправданим (38,3%).
Чи не час нашій державі замислитися? І починати шукати не виправдання “а в нас війна”, а довіри від власних громадян.