Як невігластво Держприкордонслужби зробило іноземного бійця ООС правопорушником

У березні 2015 року білорус Дмитро Ш. приїхав в Україну як волонтер, а через три роки, у лютому 2018 року, підписав контракт із Міністерством оборони. Одразу пішов воювати на передову, захищаючи країну від російської агресії.

Увесь час в Україні Дмитро проживав на законних підставах як волонтер. Підписавши контракт та отримавши військовий квиток, він виконав умови міграційного законодавства і здав посвідку на тимчасове проживання волонтерській організації, яка й відправила документ до міграційної служби.

Дмитро не лише воював на стороні урядових сил, він одружився в Україні. А коли отримав чергову відпустку, разом із дружиною вирушив на кілька днів за кордон. Однак в аеропорту “Бориспіль” не очікувано для себе він отримав постанову про адміністративне стягнення за проживання в Україні на незаконних підставах – посвідці, термін дії якої закінчився. Дмитро пояснив прикордонникам, на яких законних підставах він зараз перебуває в країні, проте службові особи не стали перевіряти його пояснення. В постанові про накладання стягнення було написано, що іноземець надав паспорт та недіючу посвідку, хоча остання вже кілька місяців як перебувала у міграційній службі.

Коли ж Дмитро повернувся в Україну, він відразу намагався дізнатися про свою ситуацію у прикордонників аеропорту “Бориспіль”. Останні порадили їхати до керівництва прикордонної служби, але до кого і куди – не пояснили. Не маючи часу на вивчення усієї структури підпорядкування ДПСУ, військовослужбовець звернувся зі скаргою на рішення прикордонної служби до Київського окружного адміністративного суду, який переправив її до Бориспільського міськрайонного.

Поки суди встановлювали підсудність скарги, прикордонники активізувалися та винесли нову постанову, якою заборонили діючому військовослужбовцю ЗСУ в’їжджати на територію України строком на 3 роки. Вони обґрунтували свою постанову тим, що Дмитро не сплатив штраф на суму більше, ніж п’ять тисяч, за “нелегальне проживання”.

З юридичної точки зору, обидва рішення прикордонників не мають правової підстави. Міграційне та військове законодавство дає відповідь на таку ситуацію. Підстава для проживання в Україні – діючий контракт зі Збройними силами України, а підтвердження – військовий квиток. Закон чітко говорить, що окремого документу на тимчасове проживання іноземним військовослужбовцям не потрібно. Право на постійну імміграцію, у таких осіб, також виникає після трьох років військової служби за контрактом (як і в’їзд та виїзд з країни за паспортом та військовим квитком).

Проте прикордонники у Борисполі не поспішали вивчати законодавство. За традицією державних органів, у документах про притягнення до відповідальності немає належного обґрунтування, а є лише декілька статей нормативних актів. Водночас 1 липня 2003 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Суомінен проти Фінляндії” дійшов висновку, що орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Мене дуже здивувала аргументація державного органу, який відповів на скаргу Дмитра до суду. Суду прикордонники пояснювали, що громадянин Білорусі “не надав жодних документів, які підтверджують відсутність події та складу адміністративного правопорушення”. Це твердження вони зазначили окремим жирним шрифтом і воно вказує лише на порушення основ, за якими людину притягують до відповідальності. Державні органи повинні довести вину людини. А доти вона є невинуватою і не повинна доводити свою невинуватість.

Тим часом іноземний військовослужбовець зажадав від прикордонників інформації, яким чином він “надав” неіснуючу посвідку на тимчасове проживання. Також його здивування викликала інформація про наявність перекладача, якого Дмитро не бачив в очі. І тут постало нове питання: з якої на яку мову йому перекладали постанову? Адже професійна кваліфікація перекладача не була вказана. Також прикордонники просять суд відмовити у задоволенні скарги, оскільки: “зміст позовної заяви та додані до неї копії документів не містять інформації про порушення норм КУпАП… Відповідно до ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення“.

Скаргу на постанову прикордонної служби іноземний військовослужбовець писав від руки безпосередньо у суді. Через брак часу він не міг точно перерахувати порушені прикордонниками норми міжнародного та національного законодавства, але для відкриття провадження, у цьому немає потреби. Суддя вирішив, що для цього достатньо заяви.

Але у своїй наступній заяві про збільшення позовних вимог Дмитро, який заочно здобуває юридичну освіту, із задоволенням вказав, які саме, на його думку, норми та прецеденти порушили прикордонники. Він згадав, зокрема, пункти 156, 157, 159 рішення ЄСПЛ у справі “Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus”, п. 44 рішення у справі “Bryan v. the United Kingdom” та п. 47-56 рішення “Putter v. Bulgaria”. Свою незгоду він аргументував також окремими положеннями у рішеннях “Чахал проти Об’єднаного Королівства”, “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. the United Kingdom), “Чуйкіна проти України”, Мултіплекс проти Хорватії”, “Кутіч проти Хорватії” (Kutic v. Croatia). А закінчив вже згаданою справою “Суомінен проти Фінляндії”.

Окремо Дмитро нагадав про рішення Конституційного Суду, яке прикордонники обов’язково повинні для себе вивчити, перед тим, як цитувати у суді вимоги розділів та параграфів власної чергової Інструкції із назвою на півсторінки тексту. Адже, на думку Дмитра, прикордонники у двох постановах, спромоглись порушити шість статей закону “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, п’ять статей Кодексу України про адміністративне правопорушення та дві – “Про військовий обов’язок та військову службу”.

Прикордонники створили для Дмитра парадоксальну ситуацію, яку юристи називають “правовою виделкою”. Один державний орган виносить рішення, виконання якого тягне інше порушення, але й не виконання цього рішення буде правопорушенням. Якщо наступного разу, виїхавши за кордон, українські прикордонники його не впустять в Україну, відносно нього настане кримінальна відповідальність. Адже, відповідно до підписаного із Міноборони контракту, Дмитра ніхто не звільняв від обов’язків захищати Україну, а відтак він вважатиметься дезертиром. 

А ще через свою участь в ООС чоловік вже порушив статтю про найманство Кримінального кодексу Білорусі. Наразі посадовці Міністерства внутрішніх справ Білорусі заявили про 140 кримінальних справ стосовно білорусів за їхню участь у російсько-українській війні.

Прикордонники створили парадоксальну ситуацію – заборонили в’їжджати військовослужбовцю, який захищає Україну, за що у власній країні йому загрожує кримінальна відповідальність, а у в Україні – відповідальність за дезертирство, якщо він не прибуде на службу.

Зараз Дмитро виїхав у розташування своєї частини на першій лінії оборони. Через це він не може особисто прийняти участь у судовому засіданні, де буде вирішуватися питання його відповідальності. Хоч законодавство й не передбачає звільнення від адмінвідповідальності за захист Батькивщини, іноземець сподівається, що суд закриє провадження саме через те, що він не вчиняв правопорушення. Це дозволить йому надалі спокійно захищати Україну, а прикордонникам Бориспільського аеропорту уважніше вивчити законодавство і спокійно далі працювати. 

Олексій Скорбач, адвокат