Громадяни і санкції: що не так з рішеннями РНБО щодо українців

Нормальні цивілізовані держави не застосовують санкцій до власних громадян. Ви не побачите подібного ні в санкційних списках США, ні в санкційних списках ЄС. Рішення анонімного посадовця не може підмінити собою необхідність доведення провини чи загалом правосуддя як таке.

Що гірше – такі рішення підривають легітимність державних інститутів, ставлять під сумнів суспільну угоду. Хай би якою умовною вона комусь не здавалася. Якщо носій владних повноважень свавільно може обмежувати свободу чи переслідувати будь-кого з тих, хто делегував йому своє право бути сувереном, тоді чию волю він узагалі реалізує?

Демократії потребують суспільного визнання, натомість тоталітарні режими базуються на страху.

Рішення про санкції за своєю природою завжди політико-правове. Держава застосовує санкції як винятковий інструмент, лише в тих випадках, коли в інший спосіб не може відреагувати й припинити щось очевидно злочинне і загрозливе. Коли ми застосовуємо санкції до російських археологів, які проводять розкопки в Криму, то лише тому, що поки ще не можемо доставити їх до суду.

Пропозиції про застосування санкцій, так само як їхні види й строки дії, – це завжди “волюнтаризм” ініціатора, і тому такі рішення складно захистити в суді.

Сумнівну практику із застосуванням санкцій проти громадян України наше РНБО почало не вчора. Коли Україна ініціювала санкційні обмеження проти Медведчука (Віктор Медведчук – колишній український проросійський політик та олігарх, один з керівників проросійської партії ОПЗЖ. – Ред.), небагато людей зауважили, що цим рішенням відкрили скриньку Пандори. Бо на місці Медведчука тепер міг опинитися будь-хто. Пам’ятаю, як Олексій Панич, звертаючи увагу на це на одному з ефірів Суспільного, відбивався від звинувачень у проросійськості від свідомого громадського активу.

Тоді влада змогла опертися на невисловлений суспільний консенсус про необхідність швидкого покарання Медведчука, хай і в сумнівний з погляду правосуддя спосіб. Зараз подібного консенсусу немає і близько.

Закон України “Про санкції” у визначенні кола тих, до кого вони можуть бути застосовані, суперечить сам собі.

З одного боку, в переліку потенційно підсанкційних “суб’єктів” у статті 1 громадяни України можуть проскочити лише як “суб’єкти, які здійснюють терористичну діяльність”. Саме цією діркою в нормопроєктувальній техніці зазвичай користалися, коли переслідували “своїх”. Але річ у тім, що “участь у терористичній діяльності” потрібно доводити, і робити це має СБУ, а не Кабмін.

З іншого боку, стаття 3, яка визначає підстави для застосування санкцій, згадує “дії інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці”. Це ж зовсім інша річ.

У 2022 році через Кабмін намагалися провести новий законопроєкт “Про засади санкційної політики України”, у разі його ухвалення санкції до громадян України можна було б застосовувати, так би мовити, “на загальних підставах”. Дякувати Богу, він не пройшов.

На завершення можна сказати, що “антиолігархічне” рішення про санкції від 12 лютого виявилося напрочуд невчасним. 

На жаль, роками вибудуваний консенсус західних демократій про підтримку українського спротиву російській агресії починає давати тріщини. На цьому тлі політично мотивовані переслідування і взаємопоборювання всередині країни не додають аргументів нашим союзникам, а нас не роблять сильнішими.