#FightForRight, або Коли починаєш дихати по-новому…
В Одесі стартувала інформаційна кампанія #FightForRight, коли люди з інвалідністю вчаться приборкувати стихії природи, і в різних екстремальних акціях, – як то занурення на 5-метрову глибину (дайвінг) чи стрибок з парашутом, – заявляти про свої права.
Долучившись до кампанії #FightForRight, я також занурювалася під воду. І вже на першій глибині в ущелині мене охопила паніка. Вода мене викидала на плиту з мушлями, які боляче дряпали коліна й руки, я забула, як правильно “дихати” й почала задихатися, заважали трубки, що з’єднували мене з балоном з повітрям… Я почувалася безпомічною.
І в цій кількасекундній паніці я пригадала слова інструктора: “Розслабся, працюй ногами, і… отримуй задоволення”.
І, о диво – я випливла з ущелини, я змогла побачила красу підводного світу, почала насолоджуватися новими відчуттями. Щоправда дуже міцно стиснула зуби – все так само боялася випустити трубку, яка мене з’єднувала з повітрям.
…У рамках кампанії #FightForRight приборкування стихій води, повітря, землі дуже символічне. Учасники акції, здебільшого люди з інвалідністю, заявляють, що екстриму в житті їм і так вистачає – як тільки вони виходять на вулицю, намагаються влаштуватися на роботу, пробують купити звичайні товари в магазині чи поїхати кудись розважитися.
Акція #FightForRight – це, в першу чергу, про боротьбу за права людей з інвалідністю та необхідність реформ. І не тільки у законодавстві (як то спроба змінити офіційний переклад Конвенції з прав осіб з інвалідністю), а й змін у ставленні до людей з інвалідністю.
Для мене в цій акції найважливішим є реформа свідомості в сприйнятті людей з інвалідністю.
Мої перші “реформи” відбулися років зо три тому, коли опинилася в таборі реабілітації, де люди, які пересуваються на візках, відкривали мені “свій” світ. Щоб краще зрозуміти, що значить фізична доступність і чому так важливо організовувати простір без зайвих сходів, бордюрів, дбати про ліфти, широкі двері – це лиш частинка з того, що допомагає людям із порушеннями опорно-рухового апарату самостійно пересуватися містом і бути більш незалежними – я сіла в інвалідний візок. Не без внутрішнього страху перед ним… Тоді я відчула найменший камінчик під ногами, а навіть невеличка сходинка стала неподоланим для мене бар’єром.
Та найбільшою перешкодою стало для мене долати власні страхи і упередження до людей з інвалідністю. Моя трансформація відбувалася від жалю і героїзації сили духа людей з інвалідністю – до простої людської поваги до них.
Відтоді мені пощастило познайомитися з різними людьми з інвалідністю, які допомагали руйнувати мої внутрішні стереотипи щодо інвалідності (а чи найперше – не боятися інакшості), допомагали позбуватися некоректної термінології, і своїм прикладом навчали боротися за свої права.
І в цій боротьбі демонстрували, що люди з інвалідністю – лиш частина суспільства, нічим не кращі, чи гірші за інших. Головне – це подбати про рівні умови для реалізації своїх прав: забезпечити архітектурну та інформаційну доступність, свободу від упереджень та негативних стереотипів. Усе це допомагає людині з інвалідністю бути самостійною, зрештою… “нормальною”.
Я навмисно взяла слово “нормальний” у лапки. Чим більше вивчала тему інвалідності, тим більше розуміла, що межі “нормальності” занадто вузькі, які не дозволяють побачити – який класний різноманітний світ.
…Участь в акції #FightForRight стала для мене новим фантастичним досвідом. Я не тільки відчула “політ” під водою і раптову зміну тиску, займаючись дайвінгом.
Куди крутіший досвід я отримала від кількаденного спілкування з моїми новими незрячими знайомими.
Відмінності між нами було небагато. Ми однаково із апетитом їли диню, із задоволенням купалися в морі, замовляли мідії в ресторані… Єдина принципова відмінність у спілкуванні – це по змозі деталізація всього, що нас оточувало. Що попереду високі сходи, або ж за п’ять кроків слід повернути ліворуч, що потрібно злегка торкнутися рукою, щоб передати серветки чи попередити, що сідаючи в машину, пригніться, аби не вдаритися головою об дах машини. При чому супроводжуючі, які вже мали досвід спілкуватися з незрячими, “інформували” досить буденно. Мені ж було часом важко підібрати слова.
Так, на прохання мого знайомого розказати, який вигляд має ресторан, де ми зараз є, я бадьоро почала описувати інтер’єр. Але на фразі “дивани мають білий та ніжний лазуровий кольори” зупинилася: я описувала “звичними” для мене словами, а чи хлопець розумів, про які кольори йдеться? Утім, не так уже й принципово – чи “правильні” слова я підбирала, описуючи навколишній світ. Головне – хотіти бути в контакті з цією людиною.
Пізніше, добираючись додому до Києва нічним поїздом, ми з ним півдороги гаряче сперечалися на різні теми – і про роль жінки у суспільстві, і про насильство в сім’ї, і про пільги для людей з інвалідністю, і про дискримінацію, і про податки… І стіни інвалідності між нами не було.
За моїми власними спостереженнями, в Україні реформа свідомості у прийнятті людей з інвалідністю відбувається ще дуже повільно. Наша держава ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю ще в 2009 році, однак взятих на себе зобов’язань досі дотримується слабко. Навіть у тому, що стосується офіційного перекладу Конвенції – тільки місяць тому змінили некоректний термін “інвалід” (під час першого перекладу терміну з англійської persons with disabilities загубилося важливе слово – “людина”) на поки що тільки… “особу з інвалідністю”. Певно, щоб в нашому законодавстві з’явилася людина потрібно зачекати ще чергових сім років.
Щодо інших термінів руки досі не дійшли. Внесені зміни в оновлений офіційний переклад назвати досконалим все ще дуже важко, однак і вони зобов’язують відкоригувати українське законодавство в частині забезпечення прав людей з інвалідністю.
Хоча… важливо не тільки змінити кілька слів у законах, а й демонструвати державі принципову позицію в коректному ставленні до людей з інвалідністю. Це було б яскравим сигналом для інших структур – і для бізнесу, і для громадськості, і для пересічних громадян – що люди з інвалідністю є частиною нашого соціуму. Тоді б і реформа свідомості українських громадян та громадянок відбувалася значно швидше.
Власне, як і зміни свідомості людей з інвалідністю – виходити із своєї закритої групи – й бути більш сміливим в інтеграції із зовнішнім світом, і в захисті своїх прав. Адже нерідко бути безпомічним дуже “зручно”.+
…Не залежно від того – маєш ти інвалідність, чи ні – за свої права нерідко доводиться боротися, стиснувши зуби, пристосовуватися до бар’єрного світу, ба, навіть вчитися дихати по-новому. А коли вже навчишся долати перші перешкоди, навіть можна розслабитися і отримувати задоволення від боротьби… Допоки вистачить кисню.
