Чи можна в Україні жартувати, нікого не принижуючи?

Нерідко буває так, що людину дискримінують за однією ознакою, і через це їй неприємно та вона почувається приниженою. Але водночас вона готова дискримінувати інших людей… за іншою ознакою.

Так, згідно із соціологічним дослідженням “Що українці знають і думають про права людини”, відповідаючи на запитання, чи потрібно обмежувати права певних соціальних груп, відповіді опитуваних розділилися. Зокрема, безумовно чи за певних обставин ми готові обмежувати права наркозалежних (63%), олігархів (50%), колишніх засуджених (46%), людей зі специфічними політичними поглядами (46%) та ЛГБТ (42%). Дещо менше – ромів (38%) та безхатьків (31%). Найменше ми готові обмежувати хіба що в правах безробітних (18%) та переселенців з Криму і Донбасу (20%).

Чому так стається і чим це небезпечно для нас самих, розповідала правозахисниця Ірини Федорович під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”. Нижче наводимо її слова.

Я не вважаю українців ні м’якшими, ні толерантнішими, ні жорсткішими, ніж люди в інших країнах. Але я переконана, що в нас є проблема браку знань, поганої освіти й невміння говорити в суспільстві про гострі речі. Зокрема, про те, чого ми не знаємо або не бачили. І, як наслідок, це породжує дискримінацію.

Що я маю на увазі? Коли я вперше виїхала з України, мені було 19 років, і це було багато років тому.

Тодішня моя Україна була дуже-дуже одноманітною. Моя Україна була білою, переважно говорила українською або російською мовами. А ще точніше – моя Україна до моїх 17 років говорила переважно російською, тому що я виросла на півдні країни у двомовній родині вихідців із Західної України, у закритому атомному містечку, де всі переважно були з Росії. Тому що лише там на той момент навчали фізиків-ядерників для всього Радянського Союзу, і моє середовище говорило російською.

Моя Україна була християнською, але не дуже розуміла, навіщо ходить у ту церкву.

Моя Україна була країною успішних молодих чоловіків, де жінці слід сидіти вдома, виховувати дітей і не дуже “виступати”.

А коли я приїхала до Великої Британії з цим усім багажем, то була щиро вражена. Я побачила, що люди бувають різного етнічного походження, з різними поглядами, різною сексуальною орієнтацією, з різними формами інвалідності. Вони не сидять удома, жінки кажуть, що вони хочуть. Ти можеш бути жінкою і працювати, ти можеш бути негетеросексуальною – і це окей.

Мій світ став догори дриґом. А потім за рік я повернулася до тієї самої однакової України й зрозуміла, що нам ще багато над чим доведеться працювати.

Ми досі вважаємо, що люди навколо нас, найімовірніше, білі, найімовірніше, українці, або росіяни, або білоруси. Або якщо вони схожі на нас, то точно не роми й не євреї. І ми можемо будь-що говорити про останніх і навіть не здогадуватися, що той, хто поруч і без таблички “єврей”, може образитися на наші слова про “жидів”.

Ми досі вважаємо, що жінці краще бути гарною, ніж розумною, вийти заміж, ніж шукати роботу і будувати кар’єру. Ми досі за замовчуванням вважаємо, що всі люди навколо, якщо вони без веселкового прапора, є гетеросексуальними, не замислюючись про те, що це лише один з варіантів норми. І виходить так, що жарти про геїв у приватній компанії можуть когось зачепити, бо ми не знаємо достоту про тих, хто поруч.

Ми досі вчимося приймати цю людську різноманітність. Без того, щоб кожні п’ять хвилин розповідати цій різноманітності, як вона має поводитися. І саме це визначає, наскільки ми справді толерантні.

Є дослідження, які свідчать, що люди схильні навіть не дискримінувати, а дегуманізувати або вважати менш цінними тих осіб, які найменше на них схожі. Тобто що більше людина від мене відрізняється і що менше я знаю таких особисто, то більше я схильна вважати цю людину іншою і такою, до якої можна ставитися трохи гірше.

Тож коли щось погане кажуть про ромів, а ми самі не маємо досвіду спілкування з ромами, не знайомі з проблемами ромської спільноти, то ми більш схильні вважати їх усіх однаковими й, найімовірніше, думатимемо про них теж погано. І якщо не схвалюватимемо, то принаймні не засуджуватимемо порушення їхніх прав.

І навпаки. Якщо близький друг відкрився, що він гей, то ми більш схильні засуджувати образливі слова щодо геїв, анекдоти про них чи іншу мову ворожнечі. Тому що в нас уже є досвід спілкування з ЛГБТ, принаймні з цим другом, і цей досвід добрий.

Коли в розпалі гарячих дискусій згадують, що толерантність нам привнесено із Заходу, з Європи, нерідко можна почути, що це є поганим трендом. Адже ж можна було принести щось гарне, наприклад високі зарплати й гарні дороги, але водночас, щоб ми могли робити все що захочемо і, звісно, не платити податків.

Нерідко можна почути, що толерантність нам заважає бути собою і заважає нам жартувати, що толерантність вихолощує нашу мову і заганяє все в тінь. Неправда.

З колегами з правозахисного сектору ми неодноразово говорили, що насправді звикли… до образливого гумору. Погляньте: у нас усі анекдоти принижують за якоюсь ознакою.

Найчастіше ми розповідаємо не просто щось смішне, а ми розповідаємо щось смішне, принижуючи когось. Про молдован, естонців чи про британців з американцями в пабі. Або про жінок, які обов’язково біляві й не дуже розумні. Ми не вміємо жартувати, не принижуючи.

І питання не лише в тому, що в компанії може бути хтось, кого це зачепить, а ширше – чому ми сміємось, лише коли когось принижуємо?

Якраз толерантність змушує задумуватися, чи все, про що ми можемо жартувати й обмінюватися думками, обов’язково має когось принижувати. Чи ми можемо по-іншому веселитися з друзями й водночас нікого не зачіпати? Чи не час нам почати про це думати й публічно говорити?

Я не схильна до того, щоб через кожне невдале слово чи кожний випадок дискримінації іти кудись скаржитися. Ба більше, я переконана, що, коли ми станемо обговорювати проблеми одразу на місці й намагатимемося їх розв’язати до того, як формально скаржитись, це буде суперпрогрес і одразу підійме нас на наступний рівень.

Нам потрібно навчитися проговорювати проблеми і якнайрідше звертатися до суду чи Уповноваженого з прав людини. Потрібно навчитися давати зворотний зв’язок, казати, що зі мною так не можна.

З іншого боку, тим, хто надає сервісні послуги або ж представляє державу, слід навчитися чути цей зворотний зв’язок, цю критику, і замість того, щоб ставати в позу: “Та ви що? Вам здалося!”, питати: “А що я можу зробити інакше? Як я можу змінити цю ситуацію?” 

Бо питання не в тому, щоб виграти 10 судових позовів, які нічого не змінять. А в тому, щоб придумати, як змінити цю конкретну ситуацію й перестати танцювати на цих конкретних граблях. Змінити сервіс, пояснивши адміністраторам на вході, що не можна розрізняти людей за зовнішністю. Пояснити HR-рекрутерам, що не потрібно дивитися на фотографії, а зважати лише на навички. Мене не має цікавити, скільки років буде моїй секретарці. І взагалі не цікаво, буде це секретарка чи секретар, бо я хочу людину, яка ефективно мені допомагатиме в роботі.

Ось тоді ми зможемо говорити, що ми як суспільство ефективно боремося з дискримінацією, не дозволяємо мову ворожнечі ані щодо себе, ані щодо інших, справді толерантно ставимося до оточення. І можливо, в новому дослідженні про права людини цифри про ромів чи наркозалежних людей будуть нижчими.

Ірина Федорович, правозахисниця, директорка Центру “Соціальна дія”

Записала Ірина Виртосу під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”