Чому ініціатива Вілкула про “заборону гомопропаганди” нищить його шанси на світле політичне майбутнє?
Минулого тижня у Верховній Раді зареєстрували законопроект, який пропонує ввести адміністративну і кримінальну відповідальність за “пропаганду одностатевих стосунків”.
Автором проекту є депутат від “Опозиційного блоку” Олександр Вілкул. У своєму документі він, зокрема, пропонує виключити з українського законодавства терміни “ґендерна ідентичність” та “сексуальна орієнтація”, за “пропаганду одностатевих стосунків” спочатку штрафувати на суми від 1,7 до 51 тисячі, а у випадку повторного “проступку” – позбавляти свободи на строк до 6 років.
Але скажу кілька слів про те, чому цей документ не просто суперечить Конституції та правам людини, а й не має перспектив у сучасній Україні.
Законопроект Вілкула – це просто остогидле дежавю. Подібні ініціативи вивергала зі своїх інтелектуальних надр ціла плеяда ретроградів, представників “Російського світу” та інших антиєвропейців. Бажаєте прізвища? Сумнозвісний “регіонал” Вадим Колесніченко, притча во язицех Тарас Чорновіл, “нашоукраїнка” Лілія Григорович, підзабута “регіоналка” Юлія Ковалевська, екс-глава українського комсомолу Євген Царьков, одіозний автор законопроекту про наклеп Віталій Журавський – усі вони вносили законопроекти про заборону “гомопропаганди”. Розумієте, до чого я веду? Де зараз усі ці діячі? У політичному небутті. Так ось, Олександр Вілкул з дивовижною завзятістю рухається у тому ж напрямку. Причому добровільно. Ну що ж, щасливої дороги!
За своєю суттю, той законопроект, який тепер вніс Вілкул, суперечить основам українського суспільного устрою та правопорядку, тому що пропонує розсортувати громадян на “істинних арійців” і “унтерменшів”, як сказали б нацисти початку 30-х років. Якщо ти – гей, лесбійка або навіть добропорядний бісексуал, то, згідно з Вілкулом, належиш до другої категорії, себто групи “недолюдей”, адже Вілкул пропонує позбавити тебе свободи слова і самовираження, а також права розпоряджатися своїм особистим життям на власний розсуд. Таким чином, Вілкул прагне перетворити від 800 тисяч до 1,2 мільйонів співгромадян (приблизно стільки в Україні людей належить до ЛГБТ) у глухонімих привидів.
Зрештою, Вілкул намагається отруїти громадську думку дезінформацією про те, що буцімто спосіб життя геїв і лесбійок суперечить сімейним цінностям. Вілкул та його однодумці навмисно ігнорують той очевидний факт, що саме ЛГБТ-спільнота є в наш час тією провідною соціальною силою, яка бореться не за послаблення, а за зміцнення сімейних цінностей у нашій країні і за модернізацію застарілого сімейного законодавства в інтересах людей.
Наша країна – один із останніх печерних бастіонів Європи, в законодавстві якої повністю ігнорується існування від 100 до 200 тисяч одностатевих пар, що реально живуть серед нас, і де держава поки що нічого не зробила, щоби визнати близько 5 тисяч шлюбів і партнерств, законно укладених українцями і українками за кордоном. Політично наша країна вже зараз “без п’яти хвилин” від законодавчого визнання одностатевих союзів – визнання, яке відбулося в більшій частині цивілізованої Європи. І в цій агонії сімейних принципів позаминулого століття Вілкул намагається знайти собі місце, ще й виборців своїх повести за собою дорогою в нікуди.
Ну що ж, повторюся, хтось мислить категоріями XXI століття, а хтось – XIX-го. Але ж очевидно, хто саме стоїть за кермом прогресу – це той, хто дивиться не в минуле, а у майбутнє. І Вілкул самостійно викреслює себе з цього прогресивного списку керманичів. Зауважу також, що закони проти “пропаганди гомосексуалізму” прийняті й у так званих “ДНР” і “ЛНР”, причому якійсь час ватажки цих сепаратистських новоутворень намагалися впровадити “заборону нетрадиційних сімейних відносин” на рівні їхніх “конституцій”.
Водночас, подивімося на сусідню Румунію, яка схожа на Україну і за рівнем життя, і за суспільним ладом. Нещодавно там був проведений референдум за заборону одностатевих шлюбів. Явка виборців – близько 20%. Цілком зрозуміло, що навіть для відносно консервативної країни ці ініціативи вже зараз опинилися на узбіччі політичного процесу. Тому той, хто такі ініціативи піднімає як хрестоносний прапор, абсолютно логічно відправиться слідом за ними, тобто на політичне узбіччя.
Питання ж про те, яким чином забезпечити психічне, моральне і фізичне здоров’я дитини, – глибоко правильне за своєю суттю. Вілкул цинічно експлуатує “дитячу” тему, щоби просунути власний ущербний погляд на суспільний устрій. Натомість найперше, що захищає дітей від негативу, – це любов, освіта та передання їм адекватних уявлень про навколишній світ. Якщо людина потрапляє в ліс, логічно, щоби вона знала, які там ростуть дерева, якщо в зону сафарі – щоб знала, які в світі бувають звірі, якщо дивиться на нічне небо – щоби розуміла, що там є планети, а є зірки. А якщо людина росте в соціумі, абсолютно логічно, щоби вона знала: серед нас є гетеро-, а є гомо-. А ще є бі-. І якщо раптом сама дитина виявить у собі гомосексуальність, щоби це не перетворилися на шок ані для неї, ані для батьків, ані для однокласників чи педагогічного колективу.
І саме цей здоровий і правильний сценарій Вілкул намагається зробити неможливим в нашій країні, хоча саме його, за великим рахунком, якраз і треба просувати, якщо ми хочемо іти в ногу з часом, а не жити за законами якої-небудь Уганди.
No pasarán, пане Вілкуле!
Святослав Шеремет, координатор з питань політики і законодавства Національного ЧСЧ-консорціуму у складі громадських організацій “Альянс.Глобал”, “Асоціація ЛГБТ “ЛІГА”” та “Гей-Форум України”
