Чому термін “національні спільноти” у відповідному законі лише зашкодить нацменшинам в Україні 

Україна отримала статус кандидата у члени ЄС, але подальші переговори з цього питання відбуватимуться за умови виконання нею низки рекомендацій. Остання з них передбачає реформу законодавства щодо національних меншин та ухвалення відповідного рамкового закону. Запам’ятаймо його назву – “Про національні меншини”. Поки що ж торкнемось ширшого питання – стосовно загального законодавства, яке має регулювати етнополітичну сферу суспільства і в контексті якого мають ухвалювати конкретні правові акти, зокрема вже згаданий закон.

За парадигмою “спочатку загальне – потім конкретне” ухваленню закону про нацменшини має передувати ухвалення Концепції державної етнонаціональної політики. Це доволі стислий правовий акт, що визначав би конкретних суб’єктів і об’єктів етнополітичних відносин і державної політики в цій сфері – національну більшість (про права якої наразі взагалі не згадано ніде: ані у Конституції, ані у різних законах), національні меншини з переліком тих груп, яким можуть надавати такий політико-правовий статус, корінні народи (також з їхнім переліком) та нетрадиційні іммігрантські групи.

Крім того, у Концепції повинна бути сформульована мета державної етнонаціональної політики, її принципи, механізми, за якими її мають впроваджувати тощо.

З середини нульових, в Україні писали низку проєктів Концепції. Як співавтор першого з них, утримаюсь від порівняльної оцінки. Наголошу ж на тому, що в Україні з року в рік воза ставлять поперед кобили й наслідком ухвалення законів, які прямо або опосередковано стосуються етнополітичної сфери, стає “несподіване” виявлення їхньої неузгодженості або з міжнародними, або з вітчизняними правовими актами. Зараз виникає аналогічна небезпека – виконання рекомендації ЄС може обмежитися прийняттям тільки закону, без пакетного ухвалення його разом з Концепцією, а там “якось воно буде”.

Тепер про те, яким може бути оце “якось”, якщо владі вдасться проштовхнути той законопроєкт, який наразі фігурує як такий, що його подаватимуть на перше читання до Верховної Ради України, – Закон “Про національні спільноти в Україні”.

Історія народження цього законопроєкту така: минулого року, щоб спростувати звинувачення на адресу нашої держави у нібито дискримінації нею національних меншин, президент Володимир Зеленський не знайшов нічого кращого ніж заявити, що в Україні дискримінації нацменшин не може бути, бо тут немає меншин, а є національні спільноти.

Відомо, що “короля грає двір”, і тому, хто “ближчий до тіла”, легко підсунути главі держави якусь абсурдну тезу, коли вона стосується питань, у яких той не зобов’язаний розбиратись досконало.

Візьмемо прикметник “національна/ий”. За правилами словотворення і згідно з семантикою цього прикметника, його слід застосувати до спільноти, якою є нація, а в Україні вона складається з усіх громадян незалежно від… – далі за текстом Конституції.

До того ж у Конституції чітко зазначено про корінні народи та національні меншини, а не про національні спільноти. Якщо допускати у законі наявність двох спільнот, щодо яких можна застосовувати прикметник “національна/ий” – до сукупності усіх громадян і водночас до кількісно менших етнічних спільнот у складі цієї сукупності, – то тим самим закладається підґрунтя до так званої правової колізії. Мабуть, правознавці можуть висловити ґрунтовнішу точку зору з цього приводу. 

Звісно, президенту не обов’язково розбиратись у таких нюансах, але ті, хто його “грає”, розбиратись зобов’язані. Та вони мало того, що спровокували очільника держави на очевидний абсурд, ще й по всіх усюдах посилаються на нього ж щойно стикаються з критикою законопроєкту: “Як сказав наш президент!”

Проголошену ним фразу тепер використовують як декорацію, за якою відбувається “проштовхування” законопроєкту з ігноруванням думки фахівців із профільних установ Національної академії наук – Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса та Інституту держави і права ім. В.М. Корецького. Досі  до жодної з цих установ він на експертизу не надходив. 

Правознавці мають оцінити законопроєкт згідно з правилами юриспруденції. Що ж до етнополітологів, то наша позиція вже лунала минулого року під час “круглого столу”, проведеного профільним комітетом ВРУ спеціально для обговорення цього документа.

Озвучу її ще раз. Заміна у назві закону терміну “національні меншини” на “національні спільноти” лише зашкодить неукраїнським етнічним спільнотам. Аргумент авторів документа, що ці спільноти вважають термін “меншина” щодо себе образливим і таким, що нібито принижує їхню гідність, не витримує критики.

Нагадаємо, що міжнародний правовий тренд на захист саме “меншин” остаточно утвердився після трагедій часів Другої світової війни. Тоді з’ясувалось, що спільноти, менші за національну більшість, можуть зазнавати переслідувань не лише з волі диктаторів, а й за суто демократичними процедурами. Так це сталось з євреями у нацистській Німеччині, де антисемітські закони ухвалювали формально як народне волевиявлення.

Тобто загальний демократичний принцип “одна людина – один голос” може перетворитися на жах для тих, у кого цих голосів менше. Зокрема у ситуаціях, коли у національної більшості колективно “їде дах”. Враховуючи трагедію як євреїв, так і інших кількісно менших етнічних спільнот (у Радянському Союзі це кримські татари, чеченці, інгуші, німці, кримські болгари і вірмени та інші, у США – японці і т. д.), міжнародне право стало послуговуватися терміном “національні меншини”, який показує суто кількісні (арифметичні), але аж ніяк не вартісні характеристики.

Тому і рекомендація на адресу України сформульована у загальноприйнятих міжнародним правом термінах.

У тексті законопроєкту термін “національна спільнота” один раз у дужках подається як синонім до “національна меншина” (Ст. 2, п. 1). Розрахунок на те, що з допомогою термінологічної еквілібристики вдасться легко підтвердити виконання рекомендації ЄС, малоймовірний.

Тепер Венеційській комісії доведеться розв’язувати питання щодо правомірності такої синонімізації і її узгодження з практикою міжнародної правотворчості. І чим довше триватиме це узгодження, тим довше розв’язуватимуть питання про членство України в ЄС. Крім того, синонімізація термінів “національна меншина” і “національна спільнота” спричинила багато недоречностей у самому законопроєкті, про що варто сказати в окремому експертному висновку. 

Підміну термінів автори законопроєкту пояснюють наміром “піти назустріч побажанням” громадських національно-культурних організацій. Держава у таких питаннях повинна виходити не з бажання “задовольнити кожного”, а з невідкладних завдань стратегічного характеру. Не буде зайвим враховувати, що організації національних меншин значною мірою фінансово залежні від історичних батьківщин, а ті мають різне ставлення і до путінського режиму, і до європейської демократії. Україні ж на шляху до Європи не потрібні додаткові перешкоди, породжені невіглаством і сумнівними амбіціями тих або інших політичних активістів. 

Олександр Майборода, доктор історичних наук, професор