Чому так звана “евакуація” маріупольців до Росії є воєнним злочином

Протягом останніх днів кілька тисяч маріупольців вивезли до Росії. Це люди з бомбосховища в будівлі спорт-клубу, де від постійних бомбардувань ховалися тисячі людей – переважно жінки та діти. Їх вивозили до фільтраційних таборів у Донецьк, де окупанти перевіряли телефони та документи.

Після перевірки частину маріупольців перевезли до Таганрога, а звідти залізничним транспортом відправили в різні економічно депресивні міста Росії (Томськ, Вороніж). У наших громадян відібрали документи, які посвідчують особу, а видали документ-розпорядження, який зобов’язує особу перебувати в певному місті. Фактично без права його залишити щонайменше протягом двох років із зобов’язанням працевлаштуватися на вказане місце роботи.

Доля інших залишається невідомою.

Женевська конвенція про захист цивільного населення 1949 року та Перший Додатковий протокол до Женевських конвенцій про захист жертв міжнародного збройного конфлікту 1977 року забороняють депортацію чи переміщення всього або частини населення окупованої території в межах цієї території або за її межі (ч. 1 ст. 49 Женевської конвенції про захист цивільного населення 1949 р.) та розглядають це як серйозне порушення міжнародного гуманітарного права, яке кваліфікується як воєнний злочин.

Частина 1 статті 49 Женевської конвенції про захист цивільного населення містить таке пріоритетне положення: “Забороняється, незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переселення або депортацію осіб, що перебувають під захистом, з окупованої території на територію окупаційної держави або на територію будь-якої іншої держави, незалежно від того, окупована вона чи ні”. Звертаю увагу на наявність кваліфікувальної обставини щодо примусовості переміщення.

Винятком є таке положення частини 2 статті 49: “Однак окупаційна держава може здійснювати загальну або часткову евакуацію з певної території, якщо це є необхідним для забезпечення безпеки населення або зумовлено особливо вагомими причинами військового характеру. Проведення таких евакуацій не може передбачати переміщення осіб, що перебувають під захистом, за межі окупованої території, за винятком випадків, коли цього неможливо уникнути з матеріальних причин. Особи, яких було евакуйовано в такий спосіб, повинні бути відправлені додому відразу після припинення воєнних дій на цій території”. Тобто зазвичай евакуація повинна здійснюватися до приймальних пунктів усередині території. Фактично евакуйовані особи переміщувалися через Донецьк – територію, яка може розглядатися як місце тимчасового перебування евакуйованих осіб.

Тобто:

• заборона депортації (переселення) є імперативною забороною;
• винятком з цієї заборони є необхідність евакуації цивільного населення для гарантування його безпеки (наприклад, у разі бомбардування) або особливо вагомі причини військового характеру із забороною переміщення за межі окупованої території;
• єдиним винятком з цього є “випадки, коли цього неможливо уникнути з матеріальних причин”, тобто переміщення населення за межі окупованої території.

З огляду на те що російська сторона навмисно не створює умов для гуманітарних коридорів та евакуації українського цивільного населення в межах території України, вона штучно створює умови для порушення заборон, встановлених у Женевській конвенції та її додатковому протоколі. Умовами застосування єдиного винятку з цієї заборони є матеріальні причини, які, зважаючи на логістику переміщення населення, явно не можуть бути обґрунтуванням цих порушень.

Крім того, обставини переміщення цивільного населення роблять неможливим виконання припису статті 49 Женевської конвенції про те, що “особи, яких було евакуйовано в такий спосіб, повинні бути відправлені додому відразу після припинення воєнних дій на цій території…”. Про це свідчить інформація щодо вимоги обов’язкового перебування українців у місцях депортації не менш ніж два роки.

Також навряд чи виконано приписи частини 4 статті 49 згаданої конвенції про необхідність повідомити державу-покровительку (або Міжнародний комітет Червоного Хреста) одразу після здійснення переміщень або евакуації. Утім, формальне виконання цього припису, як і попереднього, не змінює неправомірності такого переміщення.

Також, зважаючи на факти, Росія порушує такий припис частини 3 статті 49 Женевської конвенції: “Окупаційна держава, що здійснює таке переміщення або евакуацію, повинна в межах своїх можливостей максимально забезпечити розміщення осіб, що перебувають під захистом, у належних приміщеннях, а також забезпечити, щоб власне переміщення відбувалось у задовільних умовах з погляду санітарії, здоров’я, безпеки та харчування, а також те, що члени однієї сім’ї не будуть розлучені”. З огляду на обставини переміщення цивільного населення Маріуполя, ці мінімальні гарантії не були виконані.

Додатково порушуються загальні вимоги статті 27 конвенції, де йдеться про те, що “особи, які перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім’ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв”. А також про необхідність захищати таких осіб “від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу”.

Отже, зважаючи на фактичні обставини, це є примусовим переміщенням українських громадян (цивільного населення) за межі території України, оскільки:

• неможливо обґрунтувати переміщення українських громадян на російську територію та подальше переміщення російською територією матеріальними причинами;
• відсутність виконання гарантій щодо забезпечення цих осіб теж свідчить про відсутність матеріальних причин для обґрунтування переміщення вглиб території Росії;
• порушення критерію “тимчасовості” евакуації, тобто переміщення має іншу мету, ніж гарантування безпеки, що є додатковим підтвердженням протиправності переміщення;
• не виконувались умови переміщення щодо гарантій поводження з цими особами.

Наведені вище обставини створюють підстави для можливості кваліфікувати зазначене переміщення як серйозне порушення Женевських конвенцій.

Відповідно до ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, незаконна депортація або переміщення населення є воєнним злочином, за який вище політичне та військове керівництво РФ може бути притягнуте до відповідальності.

Тимур Короткий, віцепрезидент Української асоціації міжнародного права, провідний науковий співробітник Державної наукової установи “Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України” 

І. Заворотько, аспірантка кафедри міжнародного та європейського права Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Цей матеріал опубліковано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.