Чому домашнє насильство і досі приватна справа?

Минуло вже 3 роки після ратифікації Україною Стамбульської конвенції, яка зобов’язує держави протидіяти всім формам насильства стосовно жінок, зокрема домашньому насильству. Утім, досі не всі її положення імплементовані в національне законодавство. Через таке зволікання значна кількість злочинів, пов’язаних з домашнім сексуальним насильством, залишаються поза сферою кримінального законодавства і кривдники залишаються непокараними. Йдеться насамперед про правопорушення, які віднесені до злочинів приватного обвинувачення.

20 червня 2022 року був ухвалений Закон “Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами”, відомий як Стамбульська конвенція. Цей закон набрав чинності 2 липня 2022 року, а Стамбульська конвенція набрала чинності для України 1 листопада цього ж року. Отже, 1 листопада 2025 року буде третя річниця чинності Конвенції для нашої держави.

Стаття 55 Стамбульської конвенції “Провадження ex parte та ex officio” зобов’язує держави забезпечувати, щоб розслідування або кримінальне переслідування таких правопорушень як фізичне насильство (стаття 35), сексуальне насильство, у тому числі зґвалтування (стаття 36), примусовий шлюб (стаття 37), каліцтво жіночих геніталій (ст. 38), примусовий аборт та примусова стерилізація (стаття 39), не залежали цілком від повідомлення або скарги, поданої жертвою, і щоб провадження могло продовжуватися, навіть якщо жертва відкликає свою заяву або скаргу.

Це значить, що після набрання чинності Стамбульської конвенції в Україні такі злочини як зґвалтування (ст. 152 ККУ), домашнє насильство (ст. 126-1 ККУ), незаконний аборт або стерилізація (ст. 134), примушування до шлюбу (ст. 151-2 КК), сексуальне насильство (ч. 1 ст. 153 КК), примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК) мають бути віднесені до злочинів публічного обвинувачення, тобто розпочинатися органами досудового розслідування незалежно від наявності або відсутності заяви потерпілого. Однак, як свідчать положення ч. 1 ст. 477 Кримінального процесуального кодексу, наразі це злочини приватного обвинувачення. Відповідно до ч. 1 ст. 477 КПК, справи приватного обвинувачення – це ті провадження, які можуть бути розпочаті слідчим, дізнавачем, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених в пункті 1 частини 1 статті 477 КПК.

Тобто, попри постійні правозахисні ініціативи щодо виключення зі списку справ приватного обвинувачення, провадження щодо домашнього насильства і різних його форм й досі залишається приватною справою, і поки жертва не подасть заяву до правоохоронного органу, це провадження не розпочнеться.

Друга частина цитованого вище положення статті 55 Стамбульської конвенції – “щоб провадження могло продовжуватися, навіть якщо жертва відкликає свою заяву або скаргу”, наразі Україною частково впроваджене до національного законодавства, зокрема відмова потерпілого від обвинувачення щодо кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством, не є підставою для закриття провадження (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). Але, що стосується справ, пов’язаних зі зґвалтуванням, незаконним абортом або стерилізацією, примушуванням до шлюбу, сексуальним насильством, примушуванням до вступу в статевий зв’язок, то жодних обмежень щодо можливості відмовитися від обвинувачення для потерпілого або його представника в законодавстві не встановлено. Це створює ризик незаконного впливу на потерпілого з метою змусити відмовитися від обвинувачення з огляду на високий ступінь суспільної небезпечності таких злочинів.

Варто звернути увагу на статистичні дані органів досудового розслідування щодо реєстрації й руху кримінальних проваджень за статтею 126-1 ККУ (Домашнє насильство) за перше півріччя 2025 року і порівняти з аналогічним періодом попередніх років.

Дані про рух кримінальних проваджень за статтею про домашнє насильство на стадії досудового розслідування свідчать про значну кількість заяв від потерпілих, які не завершуються притягненням винної особи до кримінальної відповідальності, а також про значну кількість закритих кримінальних проваджень. Фактором, який негативно впливає на оцінку дотримання прав потерпілих у таких провадженнях, є відсутність розмежування підстав для закриття проваджень під час подання статистичних даних. Адже такі справи не підлягають закриттю у зв’язку з відмовою потерпілого від обвинувачення, тому залишається незрозумілою підстава для закриття кримінального провадження. Цілком логічно, що під час звітування органи досудового розслідування мали б указувати конкретний пункт статті 284 КПК як обрану підставу для закриття кримінального провадження.

Водночас проведені правозахисниками спеціалізовані дослідження свідчать, що більшість актів домашнього насильства залишається поза сферою дії кримінального закону і винні особи залишаються непокараними через побоювання потерпілих від різних форм домашнього насильства заявити про злочин, систематичний вплив кривдників на них тощо.

В грудні 2024 року до ВР було подано проєкт Закону “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, у тому числі щодо дітей” (№ 12297), в якому пропонується вилучити низку кримінальних правопорушень з переліку тих, провадження за якими можуть бути розпочаті лише на підставі заяви потерпілого, тобто з переліку, визначеного в пункті 1 частини 1 статті 477 КПК. Зокрема, зі справ приватного обвинувачення планується вилучити такі злочини як:

• домашнє насильство;
• незаконний аборт або стерилізація;
• зґвалтування без обтяжуючих обставин;
• сексуальне насильство;
• примушування до вступу в статевий зв’язок.

Парламентський Комітет з питань євроінтеграції підтримав цей законопроєкт щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, зокрема щодо дітей.

На проблематику занадто довгих строків розгляду законопроєктів, що імплементують норми Стамбульської конвенції, звертають також увагу експерти Тіньового звіту, розглядаючи питання гендерної рівності.

Варто також зауважити, що боротьба з гендерно зумовленим насильством є одним із напрямів реформ, необхідних у процесі євроінтеграції. Так, Європейська комісія у своєму звіті за 2024 рік щодо прогресу України у реформах та трансформаціях на шляху до членства в ЄС вказувала на наявність прогалин в імплементації Стамбульської конвенції й необхідність продовжувати імплементацію і далі.

Також на важливості імплементації Стамбульської конвенції акцентує  Комітет ООН проти катувань у своїх Заключних зауваженнях за результатами 82-ї сесії у квітні 2025 року, де заслуховували періодичну доповідь України. Комітет відзначив, що злочини, пов’язані з домашнім насильством, зґвалтуванням, сексуальним насильством і примусовими статевими стосунками, продовжують включатися як справи приватного обвинувачення. Саме тому провадження може бути розпочато лише за скаргою потерпілого, що суперечить зобов’язанням держави-учасниці за Стамбульською конвенцією. Комітет ООН проти катувань підкреслює, що держава-учасниця повинна продовжувати забезпечувати ретельне та швидке розслідування всіх актів гендерного насильства. В підсумку комітет зазначив, що “Держава-учасниця повинна прийняти законодавчі заходи для забезпечення ex officio судового переслідування гендерного насильства, включаючи домашнє та сексуальне насильство, і внести відповідні зміни до статті 477 (1) Кримінального процесуального кодексу”.

Отже, законодавець має врахувати міжнародні рекомендації й імплементувати положення Стамбульської конвенції в національне законодавство. Оскільки законопроєкт №12297 включено до порядку денного поточної сесії ВРУ, очікуємо його прийняття найближчим часом.