Чи готовий новий парламент творити інклюзивну Україну?
Нещодавно в політичному ток-шоу “Право на владу” на телеканалі “1+1” пролунало запитання від Ліни Іванки Дешвар. Чемпіонка України з тенісу, музикантка, волонтерка, яка має інвалідність від народження, запитала в майбутніх депутатів про соціальний захист, зокрема й людей з інвалідністю. Але як прокоментувала голова громадської організації Fight for Right Юлія Сачук, “відповідали вони, а встидно мені дуже…”.
Кандидати у Верховну Раду говорили про все: і про любов до діток, і про те, що дуже сумно, коли їх немає на концертах (Святослав Вакарчук, партія “Голос”), і про пораненого, паралізованого міського голову Геннадія Кернеса, через що в Харкові так розпочали масово будувати пандуси і “ще багато того, що треба інвалідам” (Євген Мураєв, партія “Наші”), і було обіцяно добудувати дитячу лікарню “Охматдит” та спроби інклюзивної освіти (Володимир Гройсман, партія “Українська стратегія Гройсмана”), дехто нічого не міг відповісти (Дмитро Разумков, партія “Слуга народу”).
Пролунало все: і жалість, і благодійництво, і певною мірою відкритість до людей з інвалідністю, крім розуміння, що ж таке інклюзивна політика для України та готовність її впроваджувати.
Сама ж Ліна Дешвар прокоментувала: “Річ у тім, що не лише політики, а й більшість людей у країні не розуміють, що є інклюзія. Інклюзивна країна – це ж не лише про інвалідність. І про це однаково не знають як кандидати у Верховну Раду, так і чинні політики. Очевидно, не всі люди з інвалідністю готові брати участь у політичному житті країни, так само як і нормотипові люди. І це нормально. Та питання в іншому: чи готові політичні сили не використовувати цих людей у своїх цілях у політичних питаннях та в соціальній політиці? Для впливу людям з інвалідністю на політику починати треба, на мою думку, з діалогу з чиновниками та пропонувати їм свої ідеї на національному рівні, створити комітет із захисту осіб з інвалідністю та зустрічатися з представниками ВР, Кабміну та АП, щоб надавати свої пропозиції. А ще долучатися до написання нових законопроєктів. Тоді буде більш дієвою робота щодо захисту осіб з інвалідністю. Наприклад, багато людей перебувають у закладах інституційного догляду, там щодня порушуються їхні права. От про це теж варто порушувати питання. Чи про послуги в об’єднаних територіальних громадах (ОТГ) для сімей, у яких народилася дитина з інвалідністю, аби родина навіть не починала думати про те, щоб дитину відправити в інтернат, бо немає альтернативи”.
У пошуках відповідей я вирішила заглянути в програми партій. Але й там не густо. ЦВК, зробивши фінт “ножицями”, висунула вимогу подавати коротку версію – приблизно чотири сторінки (7800 знаків). Тож мені вистачило одного вечора, щоб ознайомитися з планами на майбутнє моєї країни.
Мої індикатори – захист прав людини, рівність жінок і чоловіків, інклюзивність (залучення всіх груп населення в соціально-політичне життя та створення для цього всіх умов). І якщо перші два індикатори деякі політичні сили хоч якось згадували, то з інклюзивністю все набагато сумніше.
Інклюзивність – це не чергове новомодне віяння. Я глибоко переконана, тим конструктивніші будуть політичні рішення, якщо до їхньої підготовки запрошуватимуться різні групи населення. До прикладу – представники національних громад чи релігій, люди з інвалідністю або ж батьки з малолітніми дітьми тощо. І будь-яка політика та послуги, розроблені для забезпечення їхніх прав та залучення їх в усі сфери суспільного життя, має формуватися з урахуванням саме їхнього досвіду.
В Україні цього ми ще лише вчимося. Так, нинішній парламент ледь дотягнув до 12% представництва жінок у ньому. Майбутній же Верховній Раді пророчать депутаток від 16 до 20%. І це лише йдеться про паритетне представництво чоловіків і жінок.
Якщо копати глибше, як представлені інтереси національних громад чи людей з інвалідністю, то в програмах, на жаль, про це навіть не одним рядком, а лиш відчепним пунктиром. Я чесно готувала листочок і ручку виписувати. Не знадобилося.
Двічі-тричі партії згадали про заборону дискримінації за ознаками статі, мови, національності тощо (наприклад, партія “Факел”), ще кілька політичних сил зазначили про необхідність створювати школи з рівним доступом для всіх дітей і що гроші мають іти за ними (зокрема, “Голос”), одна партія навіть виділила соціальну адаптацію та інтеграцію всіх категорій осіб з особливими потребами (це про людей з інвалідністю чи кого “з особливими потребами” мали на увазі?) та запровадження сучасних механізмів підтримки людей, які не мають змоги працювати (“Українська стратегія Гройсмана”).
Майже кожне третє об’єднання з потенційних обранців говорило про збільшення виплат за народження дитини (від 50 тисяч гривень і до 400 тисяч!), і водночас жодним словом – які створити умови, щоб мами не випадали із соціального життя на три роки. Ще менше – про участь у житті країни власне дитини (та захист її інтересів) і людей похилого віку. Остання категорія чи не найчастіше згадувалася лиш у декларативних закликах про підвищення пенсії та зрідка – пільг. Очікуваною також була згадка про захист вимушених переселенців.
На цьому бодай щось дотичне до створення інклюзивної країни – в якій кожному громадянину чи громадянці було б безпечно і гарантовано доступ до користування своїми правами – вичерпується.
Точніше, є чимала купа гучних гасел та красивих слів про “свободу – рівність – справедливість”, куди можна “зашити” щасливе життя для кожного та кожної. Але без конкретних рішень – для мене ці слова видаються сумнівними.
Утім, читання передвиборчих програм змусило мене побачити і зворотний бік парламентської медалі. Чи не тому так мало згадок про участь, наприклад, людей з інвалідністю в житті країни, бо їхнє представництво вкрай мале в політиці?
Якщо подивитися на країни, де високі політичні посади обіймали чи обіймають люди з інвалідністю, то зазвичай впровадження інклюзивної політики тут відбувається значно успішніше. Доступний громадський транспорт та публічний простір, впровадження політик різноманіття в бізнесі, доступна сфера послуг та розваг тощо.
Франклін Рузвельт – 32-й президент США, одна з центральних фігур у подіях першої половини XX століття, очолював країну під час світової економічної кризи і Другої світової війни. Єдиний американський президент, що обирався більш ніж на два терміни. Франклін Рузвельт перехворів на поліомієліт і після сорока років пересувався лише на інвалідному візку.
Тридцятирічна іспанка із синдромом Дауна Анхела Бачільєр брала участь у виборчій кампанії “Народної партії”. Анхела має вищу освіту. Натепер є радницею голови іспанського парламенту із соціальних питань.
Ексміністр Великої Британії Девід Бланкетт від народження незрячий. Він став одним із найвідоміших політиків країни, побував на двох міністерських посадах країни – освіти і внутрішніх справ.
Ленін Морено – чинний президент Еквадору. Після поранення 1998 року почав пересуватися на інвалідному візку. За свою діяльність у наданні допомоги людям з інвалідністю висувався кандидатом на здобуття Нобелівської премії миру у 2012 році. У 2013–2016 роках – спеціальний посланник Генерального секретаря ООН з питань інвалідності та доступності.
…Для мене очевидним є одне: багато бар’єрів, з якими доводиться стикатися людям з інвалідністю, представникам ЛГБТ-спільноти чи ромським жінкам існують лише тому, що суспільство не залучає цих людей до процесу формування політики та послуг, які впливають на їхнє життя. Але якщо позбутися цих бар’єрів – користь отримає все суспільство.
Як же сказати про це кандидатам у депутати, щоб вони це почули?
Ірина Виртосу, Центр прав людини ZMINA, для газети “День”
Матеріал підготовлений у межах проєкту “Моя участь важлива” за підтримки Фонду сприяння демократії U.S. Embassy Kyiv Ukraine
