Це не “хуліганка”, а кримінальна справа
#FeelYourRights
Ми продовжуємо друкувати кращі історії наших читачів, надісланих на конкурс #FeelYourRights. До вашої уваги історія Галини Узу.
Україна – це наша країна, Київ – це наше місто! Я кажу це в обличчя тій зграї шакалів, які, загорнувшись у прапор нашої країни та розтатуювавши себе тризубами на немитих своїх миршавих тілах, уявляють, що можуть вирішувати, хто є українцем, а хто – ні.
Цих покидьків бритоголових, вдягнених в берці та чорні футболки ні з ким не переплутаєш, це вони страхітливо зігають та вигукують: “Смерть ворогам!” та “Україна для українців” кожного разу, коли бачать людину з темним кольором шкіри, мого чоловіка, моїх дітей.
Вони, ці люди, переважно ще діти по суті, яким потрібно було у щось сліпо вірити, бо знань та життєвого досвіду не вистачало, обрали нацистську ідеологію, ідеологію руйнування, приниження і смерті. Вони існували завжди, але переважно ховалися у підворітнях та підвалах, бо майже ніхто їх не підгодовував ні в матеріальному, ні в моральному сенсах. А зараз, на жаль, такий час. Ось воно і повилазило на світ Божий.
Ця історія сталася з моїм старшим сином Девідом, коли наша велика родина, тікаючи з рідного міста від однієї війни, опинилася в Києві – на іншій. Київ, який ми завжди любили і відвідували з радістю, зустрів нас цього разу не дуже гостинно.
Нам, “біженцям” у власній країні, і так довелося не солодко, але весь час з’являлися якісь люди, які вважали незайвим пред’являти нам свої незрозумілі претензії: то ми занадто донецькі, то занадто багатодітні, а тепер ще й занадто темношкірі для київської спільноти.
У серпні цього року мій шістнадцятирічний син повертався ввечері з роботи. Тих хлопців він побачив, а точніше, почув у метро. Вони йшли юрбою й хотіли, щоб всі їх бачили і чули. Досить молоді, зелені, а ще з нимим були дівчата, чиїсь доньки, майбутні матері. Коли вони увійшли в вагон метро з моїм сином, один з них зухвало і нахабно, не соромлячись численних пасажирів, через весь вагон звернувся до мого сину: “Агов, мавпо, скуштуєшь банан?”.
Одна з пасажирів, жінка в роках прошепотіла синові: “Хлопче, не звертай на них уваги, вони ненормальні!”. Хлопці натомість вигукували нацистські гасла та разгойдували вагон. Інші пасажири не реагували.
Задирака не вгамовувався і продовжував провокувати конфлікт: “Гей, мавпо, ми зараз вийдемо і дамо тобі банан”.
На станції метро, на якій вийшов мій син, натовп цих хлопців оточив мого сина, і кілька людей з цього натовпу почали його бити. Дівчата, які були з цими хлопцями, спостерігали за подіями з інтересом. Дивилися мовчки, як п’ятеро б’ють одного і, напевно, пишалися…
Наша станція метро завжди досить багатолюдна, а в години-пік – це просто море людей.
Жоден з перехожих не втрутився. Жоден! Коли я думаю про це, у мене волосся дибки стає на голові. Чому народ, демонструючий останнім часом таку небачену єдність, раптом виявив таку одностайну байдужість?
Свідок побиття, якого з часом ми розшукали в соціальних мережах, зізнався: “Пробачте мені, що я не втрутився. Та й ніхто не зміг би. Ви б бачили, як вони лупцювали його, це було дійсно страшно!”.
Я з жахом уявляю, що відчував у ті хвилини мій син, який кошмар і яке приниження він пережив.Тих покидьків, що били гуртом мою дитину і досі розшукують, бо київський метрополітен не має камер спостереження, а лінійна міліція не виконувала своїх обов’язків належним чином.
Цим випадком у даний момент займається міліція метрополітену та Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Нам вдалося досягти перекваліфікації кримінальної статті в цій, справі з “хуліганки” з нанесенням легких тілесних ушкоджень на статтю, що захищає права і гідність людини, і це для нас, для всієї країни – величезний крок вперед. Я вважаю, що таким чином ми намагаємося зробити нашу країну кращою, справедливою.
Я пишаюся тим, що мій син знає і вірить, що свої права треба захищати, що він не ковтає приниження, що він залишається людиною і справжнім чоловіком у будь-якій ситуації.
