“Безпека” в режимі війни – стрес-тест для журналістів
Таке враження, що раніше в Україні був один-єдиний військовий кореспондент – Андрій Цаплієнко. І той за браком бойових дій на батьківщині тинявся десь по світах, і ми його в Україні майже не бачили. Тепер на військового кореспондента може перетворитись кожен журналіст – і той, хто мріяв про це все життя, і той, кому лише цього “не вистачало”. Де буде лінія фронту завтра, не знає ніхто, тому всім варто трохи послухати про безпеку.
На тренінгу від Національної спілки журналістів та Незалежної медіа-профспілки працівникам ЗМІ розповіли, як спланувати поїздку на Донбас, як поводитись у полоні та захиститись від обстрілів. Пощастило там побувати і мені.
На перший погляд на тренінгу для журналістів, з яких дехто вже не раз був на Донбасі, а дехто лише збирався їхати, все зводилося до меседжу: подумайте, чи вам це справді треба? А чи ви застраховані? А чи уявляєте, що таке полон? А що будете робити, якщо втратите редакційну техніку? А скільки маршрутів з роботи додому ви маєте, і чи змінюєте їх періодично? Але зрештою, безпека – вона і є десь на тонкій межі між параноєю та звичайною обережністю. А в сукупності з інформацією про поведінку при перетині блокпостів, при обстрілах та авіаударах, про планування поїздки у зону військового конфлікту це все є навички, яких мають, напевно, навчати ще у школі, якщо вже ми потроху перетворюємося на Ізраїль.
На відміну від інших тренінгів тут була така практика, що практичніше не буває. Нас вивезли на Лису гору – і почалася фізкультура. Навчилися падати вперед, назад і набік – це на випадок обстрілів. Повзали, перекочувались, випадали з автівки, з розбігу пролазили під перешкодами. А на потім нам анонсували приїзд страйкболістів, які нас поганяють по вже відпрацьованих вправах з такою-сякою, але зброєю – страйкбольні кулі, якщо хто не знає, лишають хіба синці, а щоб не повибивало очі, роздали окуляри (у такому випадку згодяться мотоциклетні, будівельні та, власне, страйкбольні).
Хлопці-страйкболісти, коли приїхали, влаштували “рольові ігри” з перетином блокпосту. Перший, український, ми пройшли спокійно – в нас перевірили документи, поколупалися у речах, трохи погарчали, наставивши зброю – зрештою, пустили.
А на блокпості бойовиків… Ті знайшли пістолет у нашому багажнику і почали “кошмарити” – це нам була цілком конкретна наука, що машину та водія, якого наймаєш для поїздки на Донбасі, треба ретельно перевіряти на отакі “сюрпризи”, бо потім бойовикам навряд чи доведеш, що ти не верблюд. А до обіцяного “сафарі” все ж не дійшло – чи то справді вже сутеніло і ми не встигали, чи то воно й не планувалося, а нас просто хотіли перевірити на реакцію.
Страйкболісти, до речі, при зустрічі представилися чи то прізвиськами, чи то позивними, один взагалі спершу ходив у балаклаві, потім розслабився і зняв. На другий день тренінгу організатори просили не викладати у соцмережі фото зі вчорашніх практичних занять, де траплялися би ці хлопці, бо самі розумієте… Нема питань, сказали ми.
Кріпатура наздогнала мене, як не дивно, на другий день – зазвичай, якщо буває, то відразу, на ранок. А цього разу зранку лише замість ліктів та колін з’явилося чотири шикарні різнокольорові синці, а м’язи загалом відреагували вже пізніше. Окрім того, зайвий раз впевнилася, що бігаю я повільніше, ніж треба. Але, зрештою, один із учасників тренінгу, що регулярно буває у зоні конфлікту, міцний такий дядько, казав, що він там взагалі не бігає – якось обходиться без цього.
А найголовнішими були два меседжі. Один – про поведінку у полоні. Слід пам’ятати: навіть там, під будь-якими знущаннями ви все одно лишаєтесь собою, хай там що з вами роблять, все одно це ви. Не відмовляєтесь від своєї моралі і етики, і колись, коли все закінчиться – визволенням чи втечею – зможете повернутися до себе з цих нелюдських умов. Хоча повернетесь не повністю і такими, як раніше, вже не будете.
А другий меседж – від одного із хлопців-страйкболістів. Люди на війні, сказав він, привчаються жити у стресі кожного дня, все життя. Це, звичайно, робить людину асоціальною, але це її вибір.
І тут згадався ще один персонаж – харківський “кіборг” із 93-ї бригади, що приїхав минулої осені з Донецького аеропорту на ротацію – засмаглий, посмішка з обличчя не сходить – і серед нескінченних байок так, між іншим, сказав: “Оце трохи побуду – і назад. У вас тут… нудно”.
