“Бачення метелика”: стрічка, що показує проблеми сексуального насильства та ксенофобії на тлі війни
В прокат виходить українська художня стрічка Максима Наконечного “Бачення метелика” про повернення з полону військової. Фільм зачіпає проблематику воєнних злочинів, відновлення військових, а також злочинів на ґрунті ненависті.
На мою думку, стрічка має велику мистецьку цінність і робота команди заслуговує на бурхливі оплески, якими її нагородили, зокрема глядачі допрем’єрного показу у Львівському кіноцентрі. Попри те, що фільм переважно розповідає про складні події як на персональному, так і на міжнародному рівні, він не залишає гнітючого депресивного післясмаку.
Утім, наразі я хочу зробити акцент саме на актуальних темах, які підіймає стрічка, а не художніх прийомах, які уможливлюють цю складну розмову.
Про фільм складно говорити без спойлерів, тож попередження для тих, хто воліє подивитися картину без підготовки: у подальшому тексті я згадуватиму сюжетні точки, до яких режисер підводить послідовно й обережно.
В центрі сюжету “Бачення метелика” – повернення з полону молодої аеророзвідниці Лілі із позивним “Метелик”. В Україні її зустрічають мама та чоловік-військовий, з яким вони побрались під час служби. Під час обстежень виявляється, що Ліля вагітна, а паралельно в спілкуванні з чоловіком вона дізнається, що той бере участь в самоорганізованих київських патрулях. Ліля не наважується на аборт, а її чоловік бере участь в погромі ромського стихійного поселення під Києвом.
Фільм зняли між початком російської агресії й повномасштабним вторгненням – коли частково українці забували про війну, а у світі вона здебільшого вважалась внутрішньоукраїнським конфліктом. Утім, сьогодні на ці кадри складно дивитись як на художні. У стрічці зіграли військові, лікарі, активісти, відома драматургиня та інші. Часом камера імітує документальну зйомку або стрім в соцмережі, а режисер досить реалістично відтворює сцени повернення полонених в Україну та нападу на ромський табір.
Вже майже рік “Бачення метелика” гастролює по міжнародних фестивалях. Поки хтось дискутує, які теми на часі, а які ні, Максим Наконечний показує світу українське суспільство без прикрас. Це суспільство, в якому жінки воюють і стикаються з сексуальним насиллям з боку російських військових. Це суспільство, де вони мають доступ до послуг переривання небажаної вагітності. Суспільство, в якому агресивна молодь формується в волонтерський загін, який нападає на маргіналізовану вразливу групу. Це яскраві історії, з яких світ дізнається більше про Україну, і якою запам’ятовує її.
Важливим у фільмі мені здається рішення показати жінку сильною і дієвою навіть в тих ситуаціях, де вона пережила насилля. Адже в Україні ми все ще часто бачимо віктимізацію зґвалтованих жінок. Їхні образи змальовують карикатурно й однозначно, інколи лишаючи агентності, права на власний вибір щодо свого тіла і права на відновлення. Однак Ліля – не типова “залізна леді”, ми бачимо її ніжною і сором’язливою, вона вагається і подовгу лежить в ліжку. Разом з тим, коли потрібно відстояти свої межі, вона твердо каже своєму чоловіку: “Я втомилась. Мені потрібна перерва”.
Її стосунки з чоловіком – це також не спрощена модель. Жінка тут не жертва, не “голова, яка крутить шиєю”. Пару об’єднують патріотичні почуття та бажання активно долучитися до захисту країни. Це союз свідомих активних людей, яким, однак, стає дуже важко співіснувати, коли змінюються їхні обставини життя, що є впізнаваною причиною припинення стосунків, і що робить цю історію універсальною, попри специфічний контекст.
Історія вагітності Лілі порушує пласт питань, які існують в європейському суспільстві довкола права на переривання вагітності. В нашій країні це право існує безвідносно до обставин, за яких жінка завагітніла. Де-юре єдина підстава здійснення процедури – це бажання жінки та відсутність медичних протипоказань. Однак маємо пам’ятати, що це право потребує захисту, адже в багатьох демократичних країнах уряди й сьогодні обмежують його чи тотально знищують. Та й в українському парламенті час від часу з’являються законопроєкти, які пропонують заборонити аборти.
Водночас право жінки розпоряджатися своїм тілом і бути суб’єктною в усіх сферах життя – фундаментальна річ для гендерної рівності. Адже вагітність, роди та можливе подальше виховання дитини суттєво впливають на доступ до рівних можливостей в матеріальному вимірі.
Проблематика небажаної вагітності в цьому фільмі пов’язана зі звичаями ведення війни. Згідно з міжнародними стандартами, насилля щодо військовополонених є воєнним злочином. Через це, з одного боку, зґвалтована людина може народжувати й “ставати доказом”. Якщо в суспільстві складається консенсус щодо того, що ми маємо вжити будь-яких заходів, щоб зупинити війну, то до потерпілих формується очікування, що вони мають свідчити. У випадку з фізичним насиллям це передбачає медичний огляд, а у випадку з сексуальним фізичним насиллям, цей огляд може бути болісним і ретравматичним. Тут виникає етична дилема щодо того, що важливіше – відбирати свідчення, чи не ретравмувати потерпілих.
З іншого боку, нескладно передбачити у майбутньому негативне ставлення до дитини, яка може народитися внаслідок насилля ворога над жінкою, а також і до самої жінки, яка виношує таку дитину. Це є потужним фактором, який впливає на рішення щодо переривання чи виношування вагітності. І це спричиняє додатковий тиск на жінку. Адже рішення потрібно прийняти в короткий строк, який є безпечним для здійснення абортів. Можливо, ця дилема була б не такою складною, якби потерпілим для прийняття зваженого рішення надавалась мінімальна професійна психологічна підтримка з боку експерток.
У фільмі ми бачимо тільки лікарів, які роблять фізіологічні огляди. Хоча вони намагаються бути лагідними в спілкуванні й водночас зберігають діловий тон, цього, вочевидь, недостатньо. Героїня опиняється в цій історії наодинці, і тільки її подруга пропонує звернутися до психотерапевтки. На той момент Ліля вже прийняла рішення самостійно. Втім, фільм не скочується до радикальних сентенцій про те, що будь-який зародок життя – дар божий чи щось подібне.
Історія чоловіка Лілі – це історія молодого ветерана, який не знаходить спокою в мирному житті, і його занепокоєння щодо майбутнього держави виходить в деструктивне річище. Чоловік долучається до створення самоорганізованої силової структури. Він направляє свою енергію на беззахисних і тих, хто радше відображає проблеми країни, а не є їхніми причинами. Учасники організації тренуються та виходять на полювання (закреслено) патрулювання і нападають на стихійне ромське поселення під Києвом.
Проблема ксенофобії в нашому суспільстві досі складна і замовчувана, особливо, коли це стосується ромського населення. Наше суспільство, ставши суб’єктом геноциду з боку Російської Федерації, поки що не навчилось добре розрізняти власну ксенофобію, робити превентивні програми та ефективно застосовувати правосуддя. Злочини на ґрунті ненависті час від часу стаються в країні, і їх скоюють переважно організовані радикальні групи, які вдаються до фізичного насилля та кібербулінгу для власного просування. Втім, їхні дії не отримують класифікації як дискримінація чи злочини на ґрунті ненависті. Тому правозахисне середовище наполягає на прийнятті законопроєкту №5488, який передбачає відповідальність саме за дискримінаційні дії.
Ця проблема поглиблюється для нашого суспільства під час війни. Для цього є кілька підстав. З одного боку загальний стрес і втома суспільства від втрат на війні та потреби захищати країну, загострене відчуття несправедливості для тих, хто зітнувся з корупцією чи недобросовісною роботою керівництва як в ЗСУ, так і в державі загалом. З іншого боку, воєнний стан впливає на норми й практики захисту порядку і судочинства, і в цей момент у населення може складатися підсилене відчуття незахищеності та втрати контролю над безпекою всередині країни. А також важливо, що українське суспільство стикнулось з браком підтримки й розуміння з боку низки міжнародних інституцій демократичного світу. Якщо раніше такі проблеми, як ксенофобія та дискримінація, сприймалися як наші спільні виклики, то зараз в умовах інформаційної війни Росії проти України будь-які свідчення про внутрішні проблеми України можуть використовуватись російською пропагандою і негативно впливати на підтримку України у світі. Це спонукає громадянське суспільство замовчувати історії дискримінаційних атак. Багато хто застосовує самоцензуру, а ті, хто відверто порушує питання, можуть зіткнутися з хвилею хейту і погроз. Як, наприклад, це відбувається стосовно керівниці ХарківПрайду Анни Шаригіної після того, як вона у дописі на фейсбуку підважила ідею називати вулицю в Харкові на честь загиблого військового, який до повномасштабного вторгнення багаторазово нападав на ЛГБТ-спільноту.
Тож від фільму, який виходить у масовий прокат, очікуємо висловлювання, яке допомагало б розв’язувати цю проблему. Наконечний показує сцену нападу, як стрім в соцмережі, а подальші кадри судових тяжб частково через новинні репортажі. Ці прийоми наближають нас до реалістичності та дозволяють згадати нещодавні історії насилля. Режисер займає чи не єдину можливу позицію: нападники мають бути покарані в суді. Це висловлювання не залишає місця для виправдань і не переводить фокус з питання злочину на окрему долю людини, як це часто роблять інші фільммейкери, яких “непересічний персонаж” і його доля цікавлять більше ніж проблема насилля в суспільстві.
Отож Максим Наконечний виносить на широкі екрани світу складні теми, щодо яких в суспільстві немає консенсусу, але його позиція і прийоми допомагають просуванню тих ідей, над якими працювало правозахисне середовище України до війни. Цей фільм одночасно може сприяти як нашій внутрішній дискусії, так і показувати нашу державу з її кращого, прогресивного, демократичного боку, де ця дискусія можлива ще й за державної підтримки. Адже фільм створений за підтримки Держкіно.
Дивіться фільм в кінотеатрах з 6 квітня.
Йош, правозахисниця
