50 років ОБСЄ: реформуватися або померти
31 липня до Гельсінкі прибуло більше тисячі гостей із різних країн. Рівно пів століття тому в цьому місті було підписано Гельсінський заключний акт – важливий крок на шляху до зменшення напруженості між Сходом і Заходом і розрядки в “холодній війні”.
Цей документ поклав основу для створення Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка тоді почала роботу у формі Наради з безпеки та співробітництва в Європі, а після падіння Берлінського муру та розпаду Радянського Союзу була перетворена на ОБСЄ.
Цей документ також закріпив ключові гельсінські принципи, включаючи територіальну цілісність, відмову від застосування сили, мирне врегулювання суперечок та повагу до прав людини.
З останнім у Радянському Союзі були серйозні проблеми. Багатьох утримували в місцях позбавлення волі як політичних в’язнів.
Тут у “Фінляндія-Хол” у 1975 році 35 країн зібралися, щоб підписати Гельсінський заключний акт, який поклав основу створенню ОБСЄВ момент підписання Гельсінських угод станом на 1 серпня 1975 року в СРСР за ґратами перебувало багато українських дисидентів, які боролися за права людини та національну самосвідомість. Серед них – Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Йосиф Зісельс та інші. Їх переслідували за “антирадянську агітацію та пропаганду”, багатьох ув’язнили в таборах або відправили до психіатричних лікарень. Лідер кримських татар Мустафа Джемілєв був засуджений за поширення “завідомо неправдивих вигадок”, які порочать радянський режим.
СРСР зобов’язався дотримуватися прав людини, але продовжував грубо їх порушувати. Це призвело до створення дисидентських рухів та правозахисних організацій, зокрема Української Гельсінської групи. Використовуючи гельсінські документи, ці організації почали моніторити ситуацію з правами людини та вимагати від влади дотримуватися підписаних принципів. Зрештою за 25 років Радянський Союз розпався, і з’явилася ілюзія, що це – “кінець історії” і що демократичні цінності перемогли.
Де ж ми знаходимося зараз, 50 років потому?
На жаль, справи дуже кепські.
Одна із країн — учасниць ОБСЄ – Російська Федерація за сприяння іншої країни-учасниці – Білорусі, наплювавши на всі гельсінські принципи, напала на Україну і розв’язала найбільшу у Європі війну після Другої світової. Росія захопила і незаконно анексувала п’яту частину території України, вбила сотні тисяч людей, десятки тисяч були викрадені, незаконно ув’язнені і піддані тортурам, сотні сіл і містечок перетворені на руїни. Росіяни ґвалтували українських жінок і чоловіків, депортували й усиновлювали українських дітей.
Ситуація з політичними в’язнями теж невтішна. За даними Центру прав людини ZMINA та Медійної ініціативи з прав людини, кількість потерпілих від політично мотивованих переслідувань з боку Росії може становити від 5 до 6 тисяч українських громадян, серед яких військовослужбовці та цивільні особи. Окупаційна влада судить їх за злочини, яких ці люди не скоювали. Або за речі, які взагалі не повинні вважатися злочинами.
Судові процеси проти українських цивільних та військовополонених у Російській Федерації та на окупованих територіях не відповідають стандартам права на справедливий суд, зокрема в частині рівності сторін, оцінки доказів, виключення доказів, отриманих в результаті катувань, права на захист, презумпції невинуватості, відкритості судового процесу тощо.
Серед жертв політично мотивованого переслідування з боку Росії – співробітники ОБСЄ. Росіяни викрали трьох представників Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ (СММ ОБСЄ) – перекладача Максима Петрова та помічників з безпеки Дмитра Шабанова і Вадима Голду – у квітні 2022 року в Донецьку та Луганську, де вони виконували свої обов’язки відповідно до мандата, наданого всіма 57 державами-учасницями.
У вересні 2022 року Петров і Шабанов були звинувачені у “державній зраді” і засуджені до 13 років тюремного ув’язнення в результаті так званого “судового розгляду” в окупованому Луганську. Голду було визнано винним у “шпигунстві” “судом” у Донецьку у липні 2024 року та засуджено до 14 років.
Їх не захистили ні ОБСЄ, ні женевські та віденські конвенції.
Усі троє зазнали тортур, нелюдських умов утримання та відсутність належного медичного лікування.
І після того, як сама ОБСЄ визнала, що їх ув’язнили за сфабрикованими звинуваченнями, міністра закордонних справ країни, яка це зробила, Сергія Лаврова ще не раз запрошували на зустрічі ОБСЄ.
Уже четвертий рік поспіль Максим Петров, Дмитро Шабанов і Вадим Голда знаходяться у російській неволі. Їхні прізвища постійно звучать на зустрічах ОБСЄ різного рівня. В залі нерідко присутня Російська Федерація, яка з особливим цинізмом продовжує ігнорувати заклики до звільнення працівників ОБСЄ.
Чи може якийсь факт більш красномовно свідчити про тотальну неспроможність ОБСЄ, ніж цей? Чого може добитися організація, яка вже четвертий рік неспроможна визволити із російської неволі власних співробітників?
У день, коли до Фінляндії прибули півсотні делегацій і гостей із різних міст, щоб відзначити 50-ту річницю підписання Гельсінського заключного акта, Росія завдала чергового удару по Україні ракетами й дронами. У Києві загинула 31 людина, серед них п’ятеро дітей; ще 159 осіб поранені.
Поки рятувальники у Києві відкопували тіла людей з-під завалів, у Гельсінкі говорили про реформи, які потрібні ОБСЄ. Свій маніфест оприлюднила Платформа “Громадянська солідарність”, яка включає більше сотні правозахисних організацій з регіону ОБСЄ.
Але у повітрі повисло головне запитання: як може залишатися членом ОБСЄ країна, яка послідовно зневажає усі ключові принципи цієї організації? І як, маючи такого члена, ОБСЄ має базувати свою роботу на принципі консенсусу?
Якщо у засадничих документах ОБСЄ нема процедури вигнання держави, що підриває фундамент цієї організації, то, може, настав час подумати про перезаснування ОБСЄ на нових правилах?
Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA, із Гельсінкі
