“Жодного нормального?”: як ми шукали права людини в програмах кандидатів
“Жодного нормального кандидата”, – сьогодні це можна почути не лише від диванних критиків у соцмережах, не лише в громадському транспорті чи на ринку, не лише від учнів середньої школи, а й від західних дипломатів.
Про те, що дипломати з Брюсселя та Києва занепокоєні тим, чи проводитиме новий президент України демократичні реформи, яку політику матиме щодо Росії та Європи і чи ефективно боротиметься з корупцією, докладно написали у статті міжнародного агентства Reuters “Непередбачувані вибори змусили друзів України насторожитися”.
Ми ж вирішили проаналізувати, як у програмах кандидатів у президенти відобразилося ставлення до прав і свобод людини і чи розуміють вони, що саме президент є гарантом конституційних прав.
Для аналізу обрали кандидатів, які посідають перші 10 щаблів у трьох національних рейтингах – Фонду “Демократичні ініціативи” спільно з “Центром Разумкова”, Київського міжнародного інституту соціології, Соціологічної групи “Рейтинг”.
Після того як з виборів знялися кілька кандидатів, перша десятка виглядає так: Володимир Зеленський, Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Анатолій Гриценко, Юрій Бойко, Олександр Вілкул, Олег Ляшко, Ігор Смешко, Олександр Шевченко та Руслан Кошулинський.
СВОБОДА СЛОВА У МАЙБУТНІХ ПРЕЗИДЕНТІВ НЕ В ЦІНІ?
Президент є гарантом Конституції, а право на свободу слова є одним з конституційних прав в Україні, а також закріплено в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною в 1997 році. Але, незважаючи на це, більшість кандидатів з першої десятки у своїх програмах не обтяжили себе обіцянками якихось гарантій у сфері свободи слова.
Чи то зі свободою слова у нас у країні все так добре, що й говорити немає про що? Чи то кандидати не вважають це справді важливим питанням? Адже війна і зубожіння: хіба тут до свободи слова?
Достеменно не відомо чому, але програми шести кандидатів – Володимира Зеленського, Олександра Вілкула, Олега Ляшка, Ігоря Смешка, Олександра Шевченка, Юлії Тимошенко – не містять жодної згадки про свободу слова чи дотичні поняття і заходи.
Чинний президент Петро Порошенко лаконічно обіцяє:
“Ми робитимемо усе, аби захистити свободу слова та права журналістів”.
Але саме Порошенко за останні два роки підписав цілих три укази про блокування сайтів та соцмереж, які критикували правозахисники.
Так, у червні 2018 року учасники коаліції “За вільний інтернет” закликали скасувати указ президента №126/2018, що вводив у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України “Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)”. Правозахисники наголошували, що в частині блокування сайтів указ не відповідає українському та міжнародному законодавству.
Зокрема, через те, що Закон України “Про санкції”, на який посилається РНБО, не передбачає такого виду санкції, як “заборона інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі інтернет до ресурсів/сервісів, у т.ч. субдоменів”.
Крім того, відповідно до Європейської конвенції про права людини та Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права, інтернет-свобода, як і решта свобод, може бути обмежена, тільки якщо дотримані три критерії: по-перше, таке обмеження передбачено законом, по-друге, слугує законним інтересам і, по-третє, є необхідним у демократичному суспільстві. Згідно із ЗУ “Про телекомунікації”, інтернет-провайдери зобов’язані обмежувати доступ користувачів лише до сайтів з дитячою порнографією, якщо є рішення суду.
Правозахисники закликали запроваджувати будь-які обмеження в інтернеті тільки після публічних дискусій і тільки за рішенням судів. Адже можливість президента мати в руках інструмент одноосібного блокування сотень сайтів створює передумови для інтернет-цензури.
Утім, 19 березня 2019 року Порошенко підписав новий указ про санкції, який знову передбачає блокування інтернет-ресурсів.
Агресивну боротьбу з певними ЗМІ пропонує і кандидат від націоналістичної партії “Свобода” Руслан Кошулинський:
“Очистити український інформаційний простір від ворожої пропаганди. Позбавляти ліцензій ЗМІ, які порушують мовне законодавство, принижують національну гідність українців, поширюють дезінформацію або ведуть антиукраїнську пропаганду”.
Водночас кандидат від опозиційних сил Юрій Бойко, навпаки, обіцяє розблокувати сайти:
“Обмеження свободи слова, думки та совісті будуть скасовані. Повернемо громадянам вільний доступ до соціальних мереж і інформаційних ресурсів”.
Але, здається, ця теза є частково співзвучною заявам правозахисників лише через те, що кандидат є відверто проросійським. Можливо, якби блокували тільки українські інтернет-ресурси, він не звернув би на це уваги.
До того ж, згідно з моніторингом Інституту масової інформації, Бойко та його політична сила “Опозиційна платформа – За життя” стали лідерами з розміщення передвиборчої політичної джинси в онлайн-медіа, розмістивши 31% від усіх матеріалів з ознаками політичного замовлення.
Тож про справжню підтримку вільної преси, що має працювати за журналістськими стандартами, навряд чи йдеться.
Анатолій Гриценко, на користь якого знялися з виборів цілих два демократично орієнтованих кандидати, один з них – колишній журналіст, лише побіжно згадує свободу слова в блоці про підтримку громадянського суспільства:
“Не буде переслідування громадських активістів – буде підтримка громадянського суспільства, вільної преси, волонтерів та їхньої опори, середнього класу”.
Але, відповідаючи на “10 незручних питань від правозахисників”, Гриценко також виступає за блокування російських ЗМІ та соцмереж:
“Росія веде проти України гібридну війну, ключовою і невід’ємною складовою якої є війна інформаційна та ідеологічна. Тому заборона російських фільмів, телеканалів, соціальних мереж, книжок є абсолютно виправданою”.
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА: ПОПУЛІСТСЬКІ ОБІЦЯНКИ, ЯКІ МОЖУТЬ ВІДПРАВИТИ КРАЇНУ В БОРГОВУ ЯМУ
Про шкоду популізму сьогодні говорять багато, але мало хто пояснює, до яких саме матеріальних наслідків призводить реалізація популістських ідей. А це, насправді, може призвести просто до економічної катастрофи.
Яскравим прикладом стало рішення про виплати за народження дитини, сума яких збільшувалась у кілька разів із народженням кожної наступної дитини. Закон про таку допомогу був ухвалений за ініціативи президента Віктора Ющенка у 2005 році.
Так, одноразова допомога за народження першої дитини мала становити 22 прожиткових мінімуми, за другу дитину – 45 прожиткових мінімумів, третю і кожну наступну дитину – 90 прожиткових мінімумів. На початок 2014 року ці виплати становили 30 960 гривень, 61 920 гривень та 123 840 гривень відповідно.
Влітку 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні”, який скасував збільшення допомоги після народження кожної наступної дитини. Тож допомога у зв’язку з народженням або всиновленням дитини стала становити однакову суму – 41 тис. грн.
Ображені прихильники пільг поскаржилися на таке зменшення допомоги в Конституційний Суд України. Але в листопаді 2018 року КСУ визнав згадані зміни в законі “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” конституційними.
Цьому рішенню передували роки, протягом яких Україна не могла в повному обсязі здійснити виплати, оскільки в бюджеті просто не було на це грошей, і накопичувала борги. Згодом вони стали не просто боргами, а боргами з виплат за рішеннями Європейського суду з прав людини, які крім невиплаченої допомоги охоплювали ще й компенсацію.
У якийсь момент Мінфін чесно повідомив: щоб виконати всі рішення і профінансувати всі зобов’язання, необхідно витратити на рік не один державний бюджет, а декілька.
Адже в реальності бюджет формується за своїми законами, і якщо економіки в державі немає, податки не платяться, то грошей у бюджеті, які б могли бути виплачені і змусили б паперову норму запрацювати, також немає.
Ухвалюючи згадане вище рішення, Конституційний Суд вказав, що держава може обіцяти рівно стільки, скільки може виконати, і в разі зміни фінансово-економічної ситуації вона може і має перерозподілити бюджет на інші цілі.
Суд також визнав, що виплати за народження дитини мають допоміжний та стимулювальний характер, а їхнє скорочення не призведе до відсутності доступу людини до мінімальних соціальних благ, які б забезпечили їй гідний рівень життя.
Але наші кандидати, вочевидь, рішення КСУ не читали або, м’яко кажучи, проігнорували його. Бо ж надто велика спокуса пообіцяти таку “цукерочку”, як допомога на дітей.
П’ятеро з першої десятки не встояли і з різним ступенем конкретизації пообіцяли збільшити виплати на народження дітей.
Так, Юрій Бойко та Олександр Вілкул обіцяють за першу дитину 100 тисяч грн, за другу – 200 тисяч грн, за третю та наступних – 400 тисяч грн.
Трохи скромнішою була Юлія Тимошенко. Вона пообіцяла 50 тисяч гривень у зв’язку з народженням першої дитини, 100 тисяч гривень – після народження другої дитини, 150 тисяч гривень – після народження третьої дитини та всіх наступних дітей.
Руслан Кошулинський просто обіцяє “збільшувати розмір виплат українським сім’ям у зв’язку з народженням кожної наступної дитини, відповідно до інфляції та росту цін на дитячі”, не називаючи конкретних сум.
Майже так само робить і Петро Порошенко, кажучи:
“Ми збільшимо обсяги допомоги при народженні і догляді за дитиною, особливо тим родинам, які виховують трьох дітей і більше”.
Тож, обираючи “свого” кандидата, варто пам’ятати, що Україна вже сьогодні має на виконання рішення ЄСПЛ “Бурмич та інші проти України” придумати механізм реалізації всіх невиконуваних судових рішень щодо пільговиків і виплатити їм компенсацію. Скільки? Точної суми наразі ніхто не називає, але подейкують, що йдеться про борги для кількох поколінь.
А аналізуючи обіцянки, якими б принадними вони не здавались, мати на увазі, що “залізно” конституційними будуть лише ті пільги, які пов’язані з неможливістю особи мати заробіток, втратою такого заробітку або недостатнім рівнем життєвого забезпечення особи та непрацездатних членів її сім’ї, а також спрямовані на забезпечення достатніх умов життя, сумісних із людською гідністю.
СИСТЕМА ПРАВОСУДДЯ: ЛЮСТРАЦІЯ, ВИБОРИ СУДДІВ ТА НОВА КОНСТИТУЦІЯ
Кандидати в президенти приділяють багато уваги питанням справедливості та порядку. У деяких з них, наприклад в Анатолія Гриценка, Олега Ляшка та Володимира Зеленського, відповідні цілі прямо озвучені в програмах. І майже в кожного кандидата ці категорії трансформуються в бажання покарати або розігнати всіх, кого прийнято в Україні не любити і не поважати.
Більшість із топ-10 кандидатів у президенти обіцяють своїм виборцям щось на кшталт “очищення влади” від старих кадрів.
“Нам потрібно відправити на “політичну пенсію” більшість старих політиків, “людей системи”…” – заявляє Олександр Шевченко.
“Насправді є тільки один поділ: ми і вони. Ми – Народ України. Вони – це “політичні пенсіонери”, які кочують з влади до опозиції, з партії в партію…” – запевняє Володимир Зеленський.
“Здійснити реальну люстрацію – докорінне очищення влади”, – обіцяє Руслан Кошулинський. Він же пропонує “позбавляти мандату народних депутатів України за “кнопкодавство”.
Олександр Вілкул обіцяє скоротити апарат чиновників у 10 разів.
Майже всі кандидати планують також ініціювати законопроекти щодо імпічменту президента, зняття недоторканності з депутатів та суддів, “запровадити реальне народовладдя”.
Юлія Тимошенко, зокрема, планує надати можливість законодавчої ініціативи громадянам через петиції та “беззаперечне право змінювати владу”, а Володимир Зеленський пропонує “основні завдання для влади” формувати на референдумах (правда, не уточнюючи, які саме завдання).
Слід сказати, що це вже не перші фантазії щодо очищення влади. Щоправда, нерідко подібні ініціативи впираються в нерозуміння політиками того факту, що державні службовці та представники влади захищені не тільки законодавством про працю, що унеможливлює автоматичне звільнення когось за одного лише бажання президента, а й профільними законами. Народні депутати та судді захищені Конституцією, яка містить вичерпні підстави для припинення ними повноважень. Для того щоб внести зміни навіть у закон, президент повинен подати відповідний проект на розгляд Верховної Ради. І лише в разі його підтримки з боку депутатів можна буде говорити про “люстрацію” та інші варіанти ротації кадрів у державному секторі. Автоматичне зняття будь-кого з посади за бажанням президента не має нічого спільного з верховенством права.
Деякі кандидати пропонують враховувати ступінь патріотизму претендентів на державні посади. Відповідні положення є, наприклад, у програмах Кошулинського та Гриценка. Як саме буде визначатися патріотизм чиновників, ким перевірятися і вимірюватися – кандидати не уточнюють. Проте саме формулювання натякає на те, що всі чиновники мають бути прихильниками певної ідеології, що суперечить свободі вираження поглядів.
Окрема велика тема для майже всіх топ-10 кандидатів – це незалежність судової гілки влади.
Знищити “системне явище вибіркового застосування норм правоохоронними органами та судами” хоче Юрій Бойко.
“Верховенство права та незалежність суду через запровадження виборності суду” пропонує Олександр Вілкул.
Тимошенко та Зеленський обіцяють запровадити мирових суддів, що обиратимуться громадянами. Останній також пропонує запровадити інституцію суду присяжних (яка, до слова, вже існує в Україні).
Провести “справжню судову реформу” планує Олег Ляшко: звільнити всіх старих прокурорів, а нових обрати на виборах, “як у США”.
Незрозуміло, що саме кандидати мають на увазі під “виборами суддів”, адже багато посад у суддівській системі і так є виборними (наприклад, судді Конституційного Суду, Верховного Суду, члени Вищої ради правосуддя).
Можливо, кандидати мають на увазі вибори всіх без винятку суддів або вибори суддів на загальнонаціональних та місцевих виборах. Тут слід одразу наголосити, що судова гілка влади і так є де-юре незалежною в Україні. Фактичні ж проблеми доступу до правосуддя лежать частково в регуляторній площині, частково – в управлінській, частково – в практичній, а частково – в ціннісній. Власне, як і проблеми всіх інших великих систем держави. Недоліки слід шукати як у процесах відбору кадрів, так і в законодавчих прогалинах, і неефективних практиках, і невдалих менеджерських рішеннях. Проста зміна людей у системі навряд чи змінить саму систему. До того ж навіть ті зміни, які пропонують кандидати, вимагають від них просування змін до Конституції, що неможливо здійснити за одного лише бажання президента.
Нова Конституція – загалом популярна ідея серед кандидатів. У багатьох із них є власне бачення Основного закону.
Тимошенко у своїй “Новій народній Конституції” пропонує зменшити кількість депутатів та зняти недоторканність.
Ляшко в Конституції хоче “назавжди закріпити землю за українськими селянами”. Це на додачу до тих ініціатив, про які вже йшлося раніше.
Загалом змінювати Конституцію в кожному політичному циклі вже стало певною національною традицією. І тут не зайвим буде нагадати кандидатам, що цей процес не є ані швидким, ані простим, ані одноосібним. А його наслідки дуже часто недооцінюються або ігноруються.
ПОЖИТТЄВЕ ДЛЯ КОРУПЦІОНЕРІВ ТА ВІЙНА З РЕЙДЕРСТВОМ
Багато уваги в програмах топ-кандидатів приділено питанням правоохоронної системи. Але чомусь виключно через призму “кошмарення бізнесу”. Про боротьбу з рейдерством не сказано хіба що в програмі Порошенка (що було би дивним для його поточного статусу).
Методи боротьби з тиском на бізнес у кандидатів різняться.
Наприклад, Вілкул пропонує радикальне: “повна заборона на втручання правоохоронних органів у роботу бізнесу”.
Ігор Смешко планує “спрямувати діяльність правоохоронних органів України на забезпечення верховенства права з невідворотністю покарання за корупційні злочини”.
“Не будуть СБУ, ГПУ і Національна поліція “кришувати” чи руйнувати бізнес – вони будуть позбавлені впливу на економіку”, – наголошує Гриценко.
Чудово, що кандидатів турбують недоліки правоохоронної системи. Але чи вичерпуються вони рейдерством? І чи впливає на них президент? Правоохоронні органи є незалежними від інших інституцій, зокрема від президента. Вирішити питання ефективності та доброчесності правоохоронних структур можна лише комплексними реформами, які можуть проводити лідери – керівники цих структур та профільні міністри. Але не президент. Навіть якщо президент виступить ініціатором таких реформ, він повинен мати власне бачення і щодо інших системних проблем: вибивання свідчень, роботи на “показники”, перевантаженості органів слідства, конфлікту інтересів тощо.
У програмі Порошенка сказано, що “критерієм успіху реформи правоохоронних органів буде довіра до них громадян, відчуття і реальна можливість безпеки кожного”. Власне, приблизно те саме і написано в Законі “Про Національну поліцію”, але на практиці ця ідея зупинилася на виконавчому рівні. Що лише доводить: жодна реформа не може відбутися суто механічно.
Поруч із заявами про боротьбу з правоохоронцями у кандидатів часто стоять досить радикальні ініціативи щодо покарання “корупціонерів і зрадників”.
Наприклад, Шевченко планує запровадити “кримінальну відповідальність для хабарників – від 10 років ув’язнення до пожиттєвого з конфіскацією майна”.
Кошулинський хоче “позбавити громадянства всіх, хто зрадив Україну”. Звичайно, що такі заклики розраховані радше на емоційну аудиторію і на практиці не витримають сурової правничої реальності.
По-перше, будь-яке покарання має бути пропорційним злочину. Корупційні злочини жодним чином не можуть розцінюватися як особливо тяжкі насильницькі злочини, за які в Україні можуть дати пожиттєве покарання. Примусове позбавлення громадянства взагалі суперечить Конституції та міжнародним зобов’язанням України, тому навряд чи колись зможе бути реалізованим.
СВОБОДА АСОЦІАЦІЙ ТА ПЕРЕСЛІДУВАННЯ АКТИВІСТІВ
Окремим пунктом хочеться виділити ініціативи, спрямовані на відносини президента з громадянським суспільством. Подібне є в програмах двох кандидатів – Гриценка та Порошенка. Перший обіцяє зупинити “переслідування громадських активістів”, а другий – забезпечити “активну підтримку громадянському суспільству та створити фонди для сприяння громадським ініціативам”. Переслідування, залякування та фізичні напади на активістів – серйозний виклик для України. З кожним роком кількість таких інцидентів зростає. Один із найвідоміших – убивство Катерини Гандзюк, яке сталось у 2018 році. Кандидати в президенти могли би приділити більше уваги цим питанням – хоча б приблизно стільки, скільки її приділяють міжнародні партнери України.
РІВНІСТЬ ТА НЕДИСКРИМІНАЦІЯ
Забезпечення прав та свобод людини, незалежно від статусу та походження, – важлива функція, яку має виконувати президент як гарант Конституції. Україна належить до держав, де толерантність та інклюзія ще не стали нормою життя. Що відображається й у програмах кандидатів.
Майже для всіх кандидатів першої десятки бажання захистити вразливі групи населення трансформується не в подолання бар’єрів, а в гроші.
Гриценко називає переселенців “знедоленими” і пропонує їм кредитування житла і створення робочих місць. А як щодо права голосувати на місцевих виборах? Бойко пропонує соціальне житло для молоді (замість сильного ринку праці?). Тимошенко обіцяє індексувати пенсії та зменшувати тарифи (замість гідної старості?).
Принагідно хочеться нагадати, що кредити, тарифи, пенсії, соціальні виплати не належать до повноважень президента: для цього є профільні міністри.
У питаннях ґендерної політики кандидати очікувано обмежилися захистом материнства (батьківство поки що не в пріоритеті). І вже традиційно цінність матері кандидати визначають за кількістю народжених нею дітей (див. вище).
Звичайно, не можна применшувати важливості фінансового тягаря, який лягає на батьків дітей. Однак не слід також забувати про тягар соціальний, який змушені нести на собі переважно жінки. Крім того, жінки в Україні все ще в середньому отримують на 30% меншу зарплату, ніж чоловіки на аналогічних посадах. Ці справедливо зароблені гроші були би для них не менш цінними, ніж виплати на дітей.
У питаннях недискримінації програми кандидатів майже нічого не пропонують.
У своїй програмі Бойко наголошує, що “ми живемо в багатонаціональній країні. Забезпечення рівних умов та прав для кожного громадянина має бути пріоритетом для держави”. Однак конкретизується лише “право навчатися рідною мовою”.
У програмі Вілкула згадано про “захист культурної різноманітності” та “заборону втручання держави в життя релігійних громад”, однак що саме мається на увазі – не сказано.
“Рівні правила для всіх” згадуються в програмі Порошенка, однак конкретно не розкриваються. Програма Гриценка обіцяє, що “не буде дискримінації за расовою, мовною, статевою, релігійною чи іншою ознакою – буде захист прав і свобод усіх громадян”. Але що конкретно буде втілено на практиці?
У контексті забезпечення рівності та недискримінації хотілося б звернути увагу на “захист традиційних цінностей” та “патріотичне виховання молоді”.
Наприклад, Смешко у своїй програмі заявляє: “Бог, Свобода, Сім’я і Україна є найвищими духовними цінностями українського народу”. Зазвичай захисники традиційних цінностей та патріоти нічого, окрім ненависті та насильства, не пропонують. Можливо, в цьому випадку йдеться про щось інше, однак програми ясності не додають.
БОРОТИСЯ І ПОБОРОТИ, АБО ЯК КАНДИДАТИ ПЛАНУЮТЬ ПОВЕРТАТИ ОКУПОВАНІ КРИМ І ДОНБАС
Серед найважливіших питань, що мають хвилювати виборця в країні, частину якої окупувала сусідня держава, – пропозиції майбутнього президента щодо припинення війни та повернення тимчасово непідконтрольних територій. Адже саме президент, відповідно до Конституції України, є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України та здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. І саме від президента ми очікуємо чіткої позиції щодо державної політики стосовно тимчасово окупованих території і їхніх мешканців.
Узагалі, тема деокупації є доволі популярною в останній передвиборчий рік. Наприклад, у 2018 році міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков оприлюднив свою “Стратегію відновлення цілісності України і деокупації Донбасу. Механізм “малих кроків”. Причому ця стратегія розміщена на офіційній сторінці МВС та була презентована міністром в Інституті миру США у Вашингтоні в лютому цього року як “новий формат, який потребує підтримки світової громадськості”. На підготовчому етапі до запровадження цієї стратегії міністр пропонує, зокрема, ухвалити два закони – про амністію і про колаборантів, ввести міжнародну миротворчу місію, і далі покроково пропонується невеличкими районами деокупувати території Донбасу.
На відміну від міністра МВС, що презентував план, який може і має бути розкритикований, жодний кандидат на пост Верховного головнокомандувача України не має ані чіткого уявлення та плану, як буде повертати окуповані території, ані бачення “людського виміру” деокупації.
Так, відверто проросійський кандидат Юрій Бойко бачить повернення Криму та Донбасу більш, ніж одностороннім: тільки через “виконання всіх міжнародних зобов’язань Україною задля мирного припинення збройного конфлікту шляхом переговорів з усіма сторонами”. І ще, на думку пана Бойка, влада України має скасувати військовий збір, проте незрозуміло, як це може сприяти поверненню Росією тимчасово окупованих нею територій України.
Володимир Зеленський пропонує “завершити війну, повернути тимчасово окуповані території у форматі роботи підписантів Будапештського меморандуму”.
Про Будапештський меморандум, до речі, згадують у своїх програмах ще чотири кандидати – Юлія Тимошенко, Ігор Смешко, Олег Ляшко, Руслан Кошулинський. Проте жоден з них не описує, як саме вони пропонують використовувати цей меморандум для повернення окупованих територій під контроль України.
Утім, якщо говорити про людей і їхні права, то у восьми з 10 програм кандидатів на пост президента України взагалі не згадуються люди, які проживають чи виїхали з тимчасово окупованих територій. У програмах цих кандидатів ідеться про повернення саме територій. Але хто ці два гуманісти, які не забули про своїх співгромадян?
Перший – це кандидат від “Опозиційного блоку” Олександр Вілкул, який вважає, що необхідно “створити правові та фінансові умови для повернення вимушених переселенців додому”. Утім, якщо не звертати особливої уваги на термінологію (бо ж відповідно до норм українського законодавства, особи, що вимушені були покинути місця свого проживання у зв’язку зі збройним конфліктом чи окупацією, є внутрішньо переміщеними особами), варто зупинитися на іншому.
Відповідно до Керівних принципів ООН з питань внутрішнього переміщення (Принцип 28), компетентні органи влади мають створити умови для добровільного, безпечного та гідного повернення внутрішньо переміщених осіб до своїх будинків або місць постійного проживання. Тобто після деокупації територій переселенці повинні мати змогу, але не зобов’язані повертатися на ці території – навіть якщо для цього будуть створені “правові та фінансові умови”. А відповідно до даних дослідження, майже 40% переселенців не мають наміру повертатися назад навіть після закінчення конфлікту.
Другий кандидат, який у своїй передвиборчій програмі згадує про людей, – це Руслан Кошулинський. Він пропонує “розпочати заочні судові процеси щодо виявлених колаборантів та зрадників”. Звичайно, пан Кошулинський не перший, хто піднімає питання притягнення до відповідальності так званих “колабораціоністів” та перевірки на лояльність мешканців окупованих територій до української влади. Але, крім питань притягнення до відповідальності “зрадників”, непогано було б говорити і про забезпечення прав тих, хто проживає в окупації, наприклад на соціальний захист, на свободу пересування, на працю тощо.
Проте, на жаль, у програмі жодного з кандидатів таких пропозицій немає, а є лише популістські лозунги на кшталт “досягти миру через перемогу, а не капітуляцію” від Олега Ляшка або загальні фрази про повернення окупованих територій, які без чіткого уявлення, як це може відбутися, також нагадують лозунги “за все добре, проти всього поганого”. Водночас позиція президента має бути виваженою і такою, що поважає та гарантує дотримання прав людини незалежно від місця її проживання.
ОСВІТА: НІЧОГО ПРО ІНКЛЮЗІЮ
Хоча забезпечення права на освіту не є прямим обов’язком президента відповідно до Конституції України, все ж питання, яким чином майбутній гарант прав і свобод людини бачить систему освіти, є важливим.
Відповідно до статті 53 Конституції України, кожен має право на освіту, тобто право здобувати освіту впродовж усього життя, право на доступність освіти, право на безоплатну освіту у визначених законодавством випадках.
Але у своїх програмах кандидати зупинялися на доволі популістських тезах, демонструючи деінде повне незнання того, яким чином наразі працює система освіти в Україні.
Наприклад, Олександр Вілкул стоїть на тому, що необхідно “надавати академічну стипендію успішним студентам”, хоча і зараз академічна стипендія призначається після сесії, виходячи з успішності студентів за останній навчальний семестр.
Приблизно такої ж думки дотримується і Руслан Кошулинський, який вважає, що має також бути запроваджена соціальна стипендія, яка вже і так існує і виплачується студентам і курсантам вищих навчальних закладів.
Але тільки один з десяти кандидатів згадав про забезпечення здобуття дошкільної освіти. Так, Руслан Кошулинський зазначає, що необхідно “розширити мережу дошкільних освітніх закладів та забезпечити кожній українській дитині доступ у дошкільний заклад”.
Утім, це дуже важливі питання, особливо в умовах, коли є нестача місць у закладах дошкільної освіти. До того ж умовою доступу до дошкільних закладів стає реєстрація місця проживання дитини, що спричиняє значний негативний вплив на трудових мігрантів та тих, хто переміщується в межах країни (а це щонайменше 12% дорослого населення України).
Найбільше пропозицій щодо шкільної освіти має Юрій Бойко. Відповідно до його програми, необхідним є “зупинення закриття шкіл, зниження нормативних показників наповнюваності класів та збільшення державної субвенції на освіту”. Також Бойко обіцяє відновити 10-річний термін середньої освіти, не пояснюючи, як це покращить ситуацію з освітою українців.
Петро Порошенко у свою чергу обіцяє “сприяти залученню до роботи в українських школах носіїв англійської мови”.
Водночас жодний кандидат не згадав про необхідність забезпечення інклюзивності процесу навчання, що є принциповим питанням для забезпечення дотримання прав дитини та права не бути дискримінованим.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Навіть представники першої десятки кандидатів слабко орієнтуються у функціях і повноваженнях президента.
Більшість із них у питаннях прав і свобод людини обмежується обіцянкою виплачувати пенсії і зменшувати тарифи, на що президент, у принципі, не впливає.
У питаннях правосуддя частина скочується у відвертий авторитаризм, а частина – у пропозиції проектів, які вже давно реалізовані або не реалізовані через те, що не мають сенсу.
Ніхто з кандидатів не приділяє достатньої уваги питанням створення толерантного суспільства, забезпечення рівних прав і можливостей, реального залучення вразливих груп у процеси ухвалення рішень. Усі проблеми кандидати хочуть вирішити грошима, однак, здається, без розуміння того, звідки вони братимуться.
Відверте нав’язування панівної ідеології в програмах деяких кандидатів не має нічого спільного ні з демократією, ні з правами людини. Гідність та свобода особистості, згадувані в документах, неможливі без поваги до базових прав кожного та кожної.
