Закуток безпеки: коли медіа можуть звільняти від відповідальності за незаконний контент

Новий Закон “Про медіа” встановлює чіткі правила для притягнення медіа до відповідальності за різні види порушень: починаючи від змістовних і завершуючи спеціальними обмеженнями на період дії розділу ІХ, пов’язаного зі збройною агресією. Система санкцій, хоч і є досить збалансованою, все ж здатна відчутно вдарити по кишені онлайн-ресурсів – особливо тих, які працюють із сенсаційними темами, постійно ризикуючи порушити ті чи інші вимоги. Водночас не у всіх випадках порушення закону є наслідком зумисного поширення неправомірного контенту. І саме для уникнення непотрібних та непропорційних покарань було розроблено правила для звільнення медіа від відповідальності.

Про те, в яких саме випадках медіа не каратимуть за поширення забороненої інформації, а також чи можна цитувати медіа держави-агресора і поширювати інформацію, яка містить таємницю, читайте в черговій статті із серії публікацій про ключові положення Закону “Про медіа” від експертів Лабораторії цифрової безпеки.

За загальним правилом…

Стаття 117 закону окреслює обставини, за яких суб’єкти у сфері медіа та їхні працівники не відповідатимуть за поширення інформації, яка заборонена законодавством, а також інформації, яка не відповідає дійсності. Структура статті є досить “багатошаровою”, втім велика кількість винятків дозволяє охопити всі можливі випадки, коли сумлінне медіа може порушити вимоги закону.

Частина перша статті 117 надає п’ять підстав для звільнення суб’єктів у сфері медіа від відповідальності за поширення незаконної чи недостовірної інформації:

• Інформація є дослівним або в переказі без спотворення суті відтворенням матеріалів інших зареєстрованих медіа або точним за змістом відтворенням оригінальних матеріалів іноземного медіа. Тоді обов’язковим є посилання на першоджерело матеріалу. 
• Інформацію отримано на запит на доступ до публічної інформації чи у відповідь на звернення відповідно чинного законодавства. Це, зокрема, сприятиме тому, що медіа отримуватимуть інформацію законним шляхом.
• Інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від державних органів, органів місцевого самоврядування в письмовій формі, зокрема та, яка оприлюднена на їхніх вебсайтах та сторінках у соцмережах. Це правило поширюється і на іноземні державні та муніципальні органи.
• Інформація є дослівним відтворенням публічних виступів чи повідомлень юридичних осіб, державних органів, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, народних депутатів, кандидатів на виборні посади.
• Інформація в прямому ефірі містилась у виступах осіб, які не є працівниками відповідного медіа, якщо працівники медіа вжили заходів щодо припинення порушення.

Загальні підстави звільнення від відповідальності переважно стосуються сумлінного і належного посилання на джерела інформації, а також можливості вільно цитувати офіційні повідомлення. Водночас важливим є належне посилання. І тут медіа слід бути обережними, адже в інтернеті сторінку з новинною інформацією можна видалити, або ж щонайменше виправити матеріал. Тому слід мати збережені сторінки у WebArchive або робити скриншоти (особливо у випадках, коли інформація може стосуватися резонансної теми й може бути пізніше видалена чи змінена оригінальним джерелом).

Водночас у площині цитування матеріалів інших медіа виникає цікаве питання: а чи можна цитувати медіа держави-агресора? І закон дає на нього досить чітку відповідь – можна, але обережно. Так, відповідно до частини 4 статті 124, цитувати російські засоби масової інформації дозволено, навіть якщо вони поширюють незаконний контент, за умови, якщо метою такого цитування чи відтворення не є підтримка, пропаганда або виправдання збройної агресії чи воєнних дій проти України, маніпулювання суспільною свідомістю для створення позитивного образу держави-агресора, її органів, посадових осіб та представників. 

Суворо конфіденційно: поширення інформації, що містить таємницю

Часто інформація, яку поширюють суб’єкти у сфері медіа, містить охоронювану законом таємницю. Наприклад, банківську, комерційну або адвокатську таємницю, державну таємницю (особливо актуальну під час війни, коли журналістські розслідування пов’язані з діями держави в оборонній сфері, яка майже автоматично потрапляє до сфери національної безпеки й містить секретні дані) та інші види конфіденційної інформації слід поширювати обережно. 

Відповідальність за поширення інформації, яка містить таємницю, не настає, якщо: 

• інформація була отримана законно;
• суд встановив, що інформація є суспільно необхідною (суспільно значущою).

Що таке законне отримання інформації? Європейський суд з прав людини в справі Stoll v Switzerland наголосив, що інформація є законно отриманою, якщо медіа дотрималось усіх офіційних процедур, правил отримання згоди (під час роботи з персональними даними) та, якщо релевантно, режимів доступу до приміщень чи територій. Наприклад, злам державної бази даних чи незаконне проникнення на територію стратегічного військового об’єкта є явним порушенням. У разі якщо медіа чи його працівники вдаються до таких методів отримання інформації – вони відповідатимуть. Водночас, якщо журналістські джерела всередині державних органів надають документи медіа, з боку останніх це не становитиме порушення, а отже вони вважатимуться такими, що отримали інформацію законно. 

Хто оцінює суспільну необхідність? Суспільну необхідність поширення інформації оцінює суд. Але медіа та його працівники під час поширення даних, що становлять охоронювану законом таємницю, мають збалансувати інтереси, маючи чітке переконання, що непоширення такої інформації становитиме більшу шкоду, ніж її розкриття. Наприклад, коли ЄСПЛ оцінював важливість розкриття деяких державних таємниць щодо поліцейської роботи в Sergey Sorokin v Russia, він указав саме на те, що без розкритої інформації правозахисники не зможуть ефективно протидіяти зловживанням повноваженнями в правоохоронних органах і оскаржувати порушення прав. 

З нещодавніх прикладів в українських реаліях можна навести журналістське розслідування довкола закупівельних цін на харчування в контрактах Міністерства оборони України: тут – хоча журналісти й поширили службові документи, які містили конфіденційну інформацію, – суспільство мало значний інтерес у тому, щоб бути обізнаним про можливі корупційні схеми в оборонній сфері. Отже, сам факт поширення конфіденційної інформації навряд чи призведе до юридичної відповідальності (хоча питання дотримання інших журналістських стандартів усе ж залишається відкритим).

Так, це відповідальність! Але вона – не наша!

Онлайн-медіа звільняється від відповідальності за поширення недостовірної інформації, матеріалів, які можуть становити шкоду для дітей, змістових порушень, а також спеціальних обмежень, встановлених на час дії ІХ розділу закону, якщо такі матеріали були поширені користувачами в коментарях чи розділах для розміщення користувацьких публікацій (до прикладу, розділах для блогів).

Якщо онлайн-медіа отримує скаргу чи припис Національної ради щодо наявності в коментарях або розділі з користувацькими публікаціями порушень, воно має обмежити доступ до такої інформації впродовж трьох днів після отримання скарги чи припису.

Якщо ж скарга є явно необґрунтованою, онлайн-медіа має щонайменше відреагувати на неї впродовж трьох днів, пояснивши причини відмови приховати оскаржуваний контент (з приписом Національної ради таке правило, втім, не працює).

Іншим випадком звільнення від відповідальності є втручання в діяльність медіа третіх осіб (які не є працівниками такого медіа). Втручання має бути підтвердженим належними й достатніми доказами для того, щоб  відповідальність суб’єкта у сфері медіа не настала.

Ба більше, є дві умови, за яких може бути застосовна ця підстава звільнення від відповідальності:

• втручання третьої особи є незаконним (наприклад, це не може бути втручання за договором із самим медіа, яке медіа власноруч погодило);
• поширення інформації має здійснюватися без редакційного контролю з боку медіа (як-от злам вебсайту онлайн-медіа).

Час паперової роботи: що говорять інші закони?

Медійний закон також указує, що інші нормативні акти можуть містити додаткові підстави для звільнення від відповідальності. Одним з таких актів досить очікувано є Закон “Про інформацію”, що встановлює засади функціонування інформаційної сфери ще з 1992 року (і який на відміну від багатьох інших актів у цій царині не втрачає чинності з кінця березня 2023 року). Хоч і в загальних рисах, утім він встановлює кілька правил щодо інформації з обмеженим доступом. Зокрема, відповідальність не наставатиме, якщо таку інформацію поширять за наявності суспільного інтересу. Що важливо, згаданий закон містить невичерпний перелік сфер суспільного інтересу, серед яких є інформація: 

• про загрозу суверенітету чи територіальній цілісності, правам, свободам і обов’язкам;
• про можливість порушення прав людини чи введення громадськості в оману;
• що повідомляє про шкідливі екологічні та інші негативні наслідки тощо.

Іншою підставою для звільнення від відповідальності є поширення оцінних суджень. Так, Закон “Про інформацію” прямо передбачає заборону санкцій за висловлювання, що не містять фактичних даних і не можуть бути витлумачені як такі, що їх містять, через їхню форму і мовно-стилістичні засоби. Також відповідальність не може наставати за критику чи оцінювання дій.

Резюме

Уніфікація всіх підстав звільнення медіа від відповідальності за неумисне порушення законодавства стала позитивною і досить своєчасною новелою. Так, тепер Закон “Про медіа” охоплюватиме більшість випадків, коли поширення неправомірного контенту сталося через діяльність третіх осіб, а також повною мірою віддзеркалюватиме практику ЄСПЛ щодо захисту журналістських розслідувань, можливості вільно цитувати державні органи та інші медіа й отримувати інформацію законним шляхом. 

Водночас важливим також є і те, як ці правила застосовуватимуться на практиці регулятором та національними судами. Іншим важливим питанням, як завжди, залишається практичне застосування положень статті 117 в онлайн-просторі. Зокрема, під час посилання на джерела інформації медіа слід враховувати, що дані в інтернеті можуть бути легко змінені чи видалені, а отже слід фіксувати матеріали з першоджерел та належно на них посилатися.

Тетяна Авдєєва, юристка Лабораторії цифрової безпеки