“Військові посадовці мають полюбити іноземних журналістів”: Олександр Павлов про обстріл шведської знімальної групи та виклики в роботі фіксерів

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну приїхали сотні міжнародних журналістів зі світових медіа, щоб висвітлювати війну для своєї аудиторії. Тут команди міжнародників почали співпрацювати з локальними продюсерами і українськими фіксерами – журналістами, медійниками чи піарниками, які допомагають іноземним журналістам спланувати логістику, домовитись про інтерв’ю чи коментарі з представниками військових адміністрацій, постраждалими від війни, зняти перебіг бойових дій і загалом показати правдиву картину дійсності.

Росія постійно порушує правила ведення війни, зокрема, не гребує обстрілами журналістів під час виконання ними своїх професійних обов’язків. Останній раз це сталося 19 вересня, коли команда шведського телеканалу TV4 потрапила під атаку російського безпілотника у Запорізькій області. Кореспондент Йохан Фредрікссон і фотограф Даніель Здольсек не постраждали. Натомість український журналіст і локальний продюсер команди Олександр Павлов отримав поранення руки.

У заяві наступного дня прем’єр-міністр Швеції Ульф Крістерссон назвав цю ситуацію “абсолютно жахливою” і припустив, що росіяни свідомо атакували журналістів, щоб вони якомога менше висвітлювали цю війну.

Це далеко не перший напад на команди іноземних журналістів, які висвітлюють війну в Україні. Так, під Херсоном 26 квітня цього року загинув український фіксер Богдан Бітік, який допомагав журналісту з італійського видання La Repubblica. 9 травня внаслідок ракетного обстрілу поблизу Часового Яру загинув відеожурналіст французького інформагентства AFP Арман Солдін, а влітку під Бахмутом журналіст цього ж медіа Ділан Коллінз був поранений в результаті атаки російського безпілотника. Повідомляв про поранення свого оператора російськими касетними боєприпасами і телеканал Deutsche Welle. 

ZMINA поговорила з журналістом і фіксером Олександром Павловим про подробиці нападу на шведську знімальну групу, а також про виклики в роботі фіксера під час війни та особливості співпраці з міжнародними журналістами та українською місцевою і військовою владами.

Журналіст Олександр Павлов. Фото з фейсбуку

Пригадайте, будь ласка, момент обстрілу вашої знімальної команди у Степногірську Запорізької області. Як це було?

Мій колега в останній момент попросив мене замінити його в роботі з групою шведського телебачення TV4. Це великий шведський канал, який активно висвітлює події в Україні. Я погодився, і ми з командою поїхали у Степногірськ.

Поїздку попередньо узгоджували з військовими, поліцією і місцевою владою. На зйомки ми їздили з двома місцевими поліціянтами. У сюжеті хотіли показати, як живуть цивільні у прифронтовому місті.

Треба сказати, що Степногірськ постійно обстрілюють з початку війни. До війни у місті жило 4,5 тисячі людей, зараз залишилось 600 чи 700. Для зйомок ми поїхали у найвіддаленіший район, щоб записати синхрони містян. Було чути, як росіяни стріляють з мінометів. Вибухало за 500 метрів від нас. В якийсь момент поліціянт сказав, що йому не подобається ситуація і треба їхати.

І коли ми вже практично сідали в авто, поліціянт закричав, що летить дрон. Всі розбіглися і впали на землю, я опинився на асфальті і сильно поранив руку від падіння. Дрон влучив у машину журналістів, яка спалахнула і за дві хвилини згоріла вщент. На поліційній машині нас довезли до відділку, де мені надали першу домедичну допомогу. Також постраждав другий поліціянт – він отримав два легких уламкових поранення. Шведи не постраждали. За годину нас евакуювали у Запоріжжя. Увечері про обстріл вийшов сюжет на шведському телебаченні й відразу заява їхнього прем’єр-міністра.

На фото: знімальна група шведського телеканалу TV4 у Степногірську Запорізької області 19 вересня 2023 року

Як себе зараз почуваєте і хто допоміг з оновленням техніки?

Після нападу у мене загострились хвороби. Зокрема серцева недостатність. Лікарі рекомендують мені госпіталізацію на місяць. Це коштує недешево – лише ліки, які я маю приймати постійно, коштують 10 тисяч гривень на місяць. Не кажучи вже про інші препарати. У мене не було ніяких домовленостей щодо такого форс-мажору зі шведами. От Йохан купив мені телефон за власні кошти. Це була його ініціатива і невідомо, чи компенсують йому ці кошти.

Щодо техніки, то телеканал Al Jazeera і французький LCI допомогли. Кореспондент запорізького 5 каналу Денис Розенков попросив свого оператора допомогти шведським колегам. У машині згорів мій робочий комп’ютер і айфон з 11 тисячами фотографій за весь час війни. Звісно, ​​шкода техніки, але ще більше шкода тих фото. З початку війни я був лише 12 разів на Донбасі. Зараз пишу для фінської газети Iltalehti і для різних французьких видань.

Як ви думаєте, чи міг бути цей російський обстріл спрямований саме на журналістів? Чи мали ви з колегами розпізнавальні знаки, які б чітко вас ідентифікували як пресу?

Я на 95% впевнений, що росіяни знали, в кого ціляться. Ми були у цивільних бронежилетах та касках синього і чорного кольорів з надписами “преса”. У мене надпис преса був великими літерами на животі. До того ж, шведи стояли з камерою та записували синхрони, що також вказувало, що це журналісти. Тож, думаю, вони спеціально цілились по журналістах.

Росіяни не люблять журналістів, зокрема міжнародних, які співпереживають Україні. Попри те, що західні медіа мають показувати так звану об’єктивну дійсність з двома точками зору, все ж, коли вони бачать спалені міста, вбитих цивільних, біженців і все те горе, яке принесла нам Росія, вони показують це об’єктивно, але й співпереживають нам. А росіяни стріляють по нас з дурості, думаю. Проте усі історії загиблих колег під час виконання професійних обов’язків у Часовому Ярі, під Бахмутом, на Антонівському мосту в Херсоні, за все це вони мають відповісти.

Журналіст Олександр Павлов. Фото з фейсбуку

Як шведи відреагували на цей обстріл?

Йохан Фредрікссон – дуже відомий шведський журналіст. Він був у багатьох конфліктах, в Сирії, в Афганістані. Фотограф і оператор Даніель Здольсек також не новачок. Коли все сталось, ми, звісно, були трішки розгублені, проте не панікували. Я перекладав усі інструкції, які надавав нам поліціянт, і ми швидко евакуювались з місця події. Все було дуже професійно. 

А як світові медіа турбуються про безпеку своїх журналістів, які висвітлюють війну в Україні, і чи передбачена, наприклад, страховка абощо для українських фіксерів і локальних продюсерів?

Це дуже проблемне питання. Я бачу, що лише 10% фіксерів чи локальних продюсерів підпадають під якісь контрактні обов’язки і мають страховку від медіа. Проте більшість медіа на українцях економлять, бо страхування життя в умовах війни дуже дорого коштує. Що стосується міжнародних журналістів, то у них є страхування і медіабезпеці там приділяють велику увагу. До прикладу, багато телеканалів посилюють свої журналістські команди охороною. Переважно це іноземці зі спецназу чи армії.

Як загалом, на ваш погляд, світові медіа показують війну в Україні? І яка тут роль фіксерів і локальних продюсерів?

Іноземні журналісти в основному показують картинку і дають супровідні коментарі. Фіксер може пояснити українські реалії і контекст, проте ми не вказуємо, що журналістам писати чи говорити. Під час інтерв’ю, наприклад, варто дослівно все перекладати, що говорить людина, навіть, якщо це виглядає маячнею. Потім вже наодинці з журналістом можна пояснити контекст і прокоментувати сказане. Бо іноді іноземці не зовсім розуміють наші реалії, приховані сенси, не можуть помітити неправду чи якусь маніпуляцію. Українські фіксери – це переважно молоді освічені люди з гарним знанням мови, проукраїнською позицією і розумінням контексту. Для світових медіа, які формують громадську думку про війну у себе вдома, важливо прислухатись до коментарів фіксерів.

Що входить в обов’язки фіксера?

Обов’язки фіксера дуже багатогранні. Це й планування зустрічей, поїздок, логістики, навіть бронювання готелів, оренда машин. Часто фіксери беруть участь в плануванні ефірів, пошуку тем і спікерів. Я іноді підказую, що буде актуальним у різні періоди бойових дій. Також важливим питанням, яким займається фіксер, є питання безпеки, домовленості про коментарі з військово-цивільними адміністраціями, можливість зйомок бойових дій і обговорення того, що можна показувати, а що ні.

Фото з фейсбуку журналіста Олександра Павлова

З якими проблемами і викликами стикаються фіксери?

Для мене найбільший виклик – це відсутність страхування і якоїсь легітимної рамки роботи. Також є проблема у взаємодії з місцевою і військовою владами, особливо останнім часом. Бо їм легше щось заборонити, ніж налагодити нормальну систему роботи. Звісно, є нормальні військові чиновники, проте їх не дуже багато.

Що є найскладнішим у взаємодії фіксерів з військовими адміністраціями?

Найбільш важким моментом є тотальна забюрократизованість всіх процесів. Зрозуміло, що є критерії, яких варто дотримуватись задля безпеки. Проте заборона зйомок на фронті для військових журналістів видається дивною. Всі ми знаємо, що їхати на фронт – це ризиковано, але ж ми самі це вибираємо. Це наша робота. Можна вводити обмеження на те, що є державною таємницею, але не на роботу на фронті. Іноді усі ці обмеження доходять до абсурду. Якщо журналіст знімає наші позиції, то я як фіксер можу попросити його це не показувати і пояснити чому.

А що ви думаєте з приводу запитів іноземних журналістів на чутливі історії про війну, російські злочини, насилля по відношенню до чоловіків і жінок тощо?

Міжнародну аудиторію можна збурити лише через історії людей, які постраждали від російського вторгнення. Вони мають бачити наскільки драматичною, жахливою і страшною є війна. І повірте мені, це працює найбільш ефективно. Драматичні історії українців, які пережили війну, мають транслюватись на міжнародну аудиторію. Тоді світ буде співпереживати нам.

Яких етичних правил ви дотримуєтесь у своїй роботі?  

Перше і головне правило – не нашкодь. Не показуй локації ЗСУ, дотримуйся інструкцій військових. За картинкою легко можна вирахувати, де була зйомка, яка ситуація на місці, туди ж можуть вдарити росіяни. Такого не варто робити. Для мене обов’язкове правило – допомагай. Своїм колегам-журналістам та фіксерам, біженцям, військовим. Чим можеш.

Наприклад, так склалося, що до мене часто звертаються за порадами та контактами по моїй Запорізькій області і взагалі Сходу України, де я пропрацював багато років, був прессекретарем у двох губернаторів, де видавав газету та журнал, де я маю медіаагентство. Навіть, якщо я дуже зайнятий, завжди знайду час для колег. І це віддається сповна.

Після випадку у Степногірську стільки людей шукали мене і знаходили, навіть коли три дні зі мною практично не було зв’язку, щоб висловити підтримку, чимось допомогти. Мій одеський колега Артем Перфілов написав про наш випадок у фіксерських чатах і люди надсилали гроші, писали із пропозиціями про допомогу. Навіть ті, кого ніколи не зустрічав особисто. Це дорогого вартує. Ще раз висловлюю всім цим людям свою найщирішу подяку.

Давайте ще поговоримо, що може поліпшити роботу фіксерів в Україні під час війни?

Я переконаний, що військові посадовці мають полюбити іноземних журналістів. Як би іронічно це не звучало. Хоча б налагодити комунікації з ними. У військовому керівництві є адекватні люди, які розуміють важливість співпраці з журналістами. Але варто було б ще розставити таких грамотних людей на посади пресофіцерів й щоб вони знали іноземні мови. Наші західні партнери отримують інформацію також і від своїх журналістів, тому варто налагодити роботу на лінії фронту і в прифронтових зонах. Це дуже важливо.