“Вивозили військовими “уралами” та шкільними автобусами”: Іван з Маріуполя розказав, як кадирівці депортували до РФ сотні українців

На початку квітня 2022 року до сховища, де перебував Іван Набока в Маріуполі, прийшли озброєні кадирівці й сказали: “Евакуація!”. Вони привели людей до дитячого садочка, в якому базувались. Через деякий час туди приїхали армійські “урали”, на яких людей повезли до блокпоста для перевірки, після якої вже автобусами вивезли до Владимирської області РФ. Там їх розмістили у санаторії в місті Ковров й почали наполягати, щоб люди отримували громадянство. 

Іван вирішив їхати до Європи, щоб не лишатись у ворожій Росії. Два рази організований волонтерами виїзд зривався. Зірвався й на третій раз, але чоловік все одно поїхав, і вже дорогою волонтери знайшли вихід та допомогли Івану. В нього вийшло дістатись Естонії. 

Як все відбувалось, він розповів виданню ZMINA.

Початок

У Маріуполі Іван разом з мамою мешкав у центрі Лівобережного району по вул. Володимирська. Саме цей район першим у місті попав під обстріли росіян. 28 лютого вночі росіяни почали масовано обстрілювати безпосередньо центр Лівобережного району. Тож чоловік з матір’ю вимушені були переселитись у сховище.

“У принципі, до 28-го числа ще було більш-менш непогано, хоча вже в нас у районі діяли диверсійно-розвідувальні групи, були якісь незрозумілі обстріли”, – згадує чоловік.

Спочатку у сховищі – а це було саме облаштоване сховище, а не звичайний підвал – знаходились близько 120 людей. А згодом ставало більше, більше й більше, бо з сусідніх будинків, де не було укриттів, приходили до них: 

“Я так пам’ятаю, що, мабуть, у пік в нашому сховищі було понад двісті людей. Двісті було – це точно. Тому що зайняли й все сховище, і підвальні приміщення”.

Згодом ставало все гірше й гірше. Зникло світло, вода, газ, зв’язок. Люди перебували в інформаційному вакуумі. Надходили якісь чутки, що в іншому районі мають бути автобуси на евакуацію. У кого був автотранспорт, намагалися виїхати до центру міста, щоб там щось дізнатися. Вони повертались й розповідали, що місто оточене. 

“Загалом, ми зрозуміли, що організованого нічого не буде. Тому той, хто мав автотранспорт, їхав. Потім чутки пішли, що з міста виїжджала колона, потрапила під обстріл, тому багато хто не наважувався одразу ж їхати. Це все, мабуть, до середини березня, й більше ніхто вже нікуди не їздив”, – каже Іван.

Війна з житловими будинками

На той час вже почались проблеми з продуктами. Що в кого було, вже позносили до сховища й разом з’їли: 

“Спочатку їли десь двічі на день, а після середини березня – вже один раз на день”.

Виходити і йти десь далеко від будинку в пошуках води та їжі було небезпечно, бо вже йшли конкретні обстріли, летіло звідусіль. А 20 березня будинок Івана росіяни розстріляли з танка. На той час бойові зіткнення відбувалися вже близько. У двір, де жила родина, заїхали бойові машини піхоти, й цілий тиждень приїжджав танк. 

“Деенерівський чи російський, не знаю. Спочатку щось обстрілював, десь бив, напевно, по позиціях наших військових. А потім… Що йому там у нашому домі не сподобалося? Він (танк . – Ред.) стояв десь у 50 метрах до будинку. Ось з такої відстані він всадив у наш будинок 5 снарядів. Усі знаходилися саме в укритті, тож ніхто не постраждав”, – розповідає Іван.

Будинок був розстріляний наскрізь: з трьох квартир виходила суцільна одна без нічого взагалі. 

І цього ж дня вночі прилетіли чи то міни, чи то артснаряд. Була пожежа. Люди змогли її загасити. А іншим разом, на думку Івана, на будинок вже впала бомба. Тоді вигорів четвертий поверх. І квартира чоловіка згоріла.

Кадирівці-“рятівники”

“Я взагалі у цьому будинку з матір’ю жив. А в мене ще є молодший брат, у нього сім’я, вони трохи далі, в іншій квартирі мешкали. І коли їхній будинок у середині березня розбомбили й він вигорів, вони перебралися до нас”, – згадує Іван.

Вони всі разом збирались кудись йти, бо вже було складно з їжею, з водою. Однак, коли вже вийшли надвір, виявили, що мати забула паспорт. Тож Іван спустився за ним до сховища:

“Брат з родиною й мамою вже з усією групою вирушили. Думав, що наздожену їх, але, коли вернувся за паспортом, почався обстріл, і я ще на тиждень лишився у сховищі”. 

А на початку квітня вночі до будинку прийшли троє чеченців. 

“У нас три під’їзди, вони в другий під’їзд прийшли, середній. У сховище не спускались, викликали кількох чоловіків, запитали, чи є серед нас українські військовослужбовці, чи взагалі хтось сторонній. Ті відповіли, що нікого немає, що тут лише цивільні. Чеченці сказали, що, якщо хтось буде з військових або переодягнений, їх розстріляють”, – розповідає Іван.

Іван Набока. Фото з архіву Івана

За його словами, чеченці попередили людей, щоб до ранку ніхто зі сховища не виходив. Вранці до них приєднались ще троє чи п’ятеро чеченців. Тоді вже людям дозволили вийти, зробити чаю, а самі зайшли в сховище.

Там вони все обшукали й сказали людям знову спуститись в укриття та заборонили його покидати. За словами Івана, окупанти боялись, що там є підземний прохід і хтось може вибратися. Самі лишились нагорі. Перевірили всі вцілілі квартири, наказали їх відкрити і там ночували.

“9 квітня рано-вранці нас всіх підняли. Сказали, брати з собою тільки найнеобхідніше. Евакуація”, – згадує маріуполець.

Зібрали людей з усіх найближчих будинків і повели колоною до дитячого садка, який був неподалік Іванового будинку. Кількість людей, на думку чоловіка, була приблизно між 200 та 300. В садку, де, як вважає чоловік, базувались кадирівці, перевірили в людей речі, щоб не було колючих, ріжучих предметів. Загалом телефони та документи ще не перевіряли. 

“Вийшов дядько, представився народу. Сказав, що посланий Кадировим, щоб нас захистити. Дітям роздали “снікерси”, мамам ковбасу. Зняли свій виступ на відео. Й кудись пішли. Сказали, покажемо їм (українським військовим. – Авт.), як воювати”, – розповідає Іван. 

Біля садка люди пробули близько трьох годин. За цей час ті, хто мав куди піти, до родичів чи знайомих, пішли. Іван же лишився, бо йти йому було нікуди. 

“Уралами” та шкільними автобусами

Через три години приїхали два військових “урали”. Першими вантажили літніх людей, потім – родини з маленькими дітьми, ну а потім решту. Іван поїхав вже в третю ходку: 

“Вивезли нас за місто. Потім спустилися до моря. Уздовж моря доїхали до блокпоста, там ми вийшли. На блокпості вже були деенерівці. Тут нас вже конкретно оглядали: перевіряли сумки, документи. Переписували паспортні дані. У чоловіків оглядали пальці, роздягали – дивились, чи є татуювання. Тоді пропускали. Там в них щось на кшталт тимчасової бази було. Біля цієї бази нас збирали, і ми вже чекали там”.

Через деякий час підігнали шкільні автобуси, на думку чоловіка, із сільських районів. Знову першими сіли літні люди та діти, а потім решта. Привезли їх до школи села Хомутове Новоазовського району. Воно близько до російського кордону, й з 2014 року є територією, підконтрольною “ДНР”.

Там знову всіх переписали. Дали змогу якось привести себе до ладу, дали щось поїсти.

“Вдалось більш-менш відмитись, почистити одяг. Там вперше в нас з’явився зв’язок. Я одразу зателефонував братові. Вони вже були під Донецьком у Докучаєвську”, – каже Іван.

У Хомутовому людям сказали, якщо хтось хоче, може залишитись. Тоді треба пройти фільтрацію. Хто не хоче, може їхати далі до Росії. Через те, що родина брата з мамою вже їхала до РФ, а паспорт матері був у Івана, він теж погодився їхати до Росії:

“На третю добу до Хомутового прибули три великих автобуси та два мікроавтобуси. І вони повезли нас до Докучаєва. Вірніше, ми ще не знали, куди їдемо. Їхали, загалом, у бік Донецька”.

Їхали довго. Автобуси супроводжували представники деенерівської МНС. Спершу заїхали в Донецьк. Там щось не вийшло, й людей повезли у Докучаєвськ до якоїсь школи. Людей, за словами Івана, було багато. В цій школі вони провели дві доби, а потім їх повезли до Будинку культури у центрі міста. 

“Там всіх тримали на фільтрації, людей звозили звідусіль. У цьому приміщені ми провели два дні. Пройшли фільтрацію, і звідти поїхали до Новоазовського району. Й, напевно, ввечері прибули на кордон з РФ”, – згадує чоловік.

Їх перевірили, оглянули. Врешті-решт пропустили. Знову посадили в автобуси й повезли у наметове містечко. Було близько півночі. В цьому містечку, за словами чоловіка, людей було вже під зав’язку, тож їх повезли далі – до Таганрога, до пункту тимчасового розміщення: 

“Брат з родиною на той час підписались під якусь програму (Держпрограма РФ з переселення співвітчизників з-за кордону. – Авт.) й виїхали на Далекий Схід. А мати через те, що в неї не було паспарта, залишилась чекати на мене у цьому ПТР. Тож я знайшов матір, і ми вже тримались разом”.

В середині наступного дня, 17 квітня, всіх поставили перед фактом, що до кінця дня вони мають залишити пункт. Кому йти немає куди, тих чекає спецпоїзд – кудись повезуть. Але куди везтимуть, ніхто не говорив.

Таємне місце поселення

Через те, що Івану з мамою не було куди діватись, вони були стомлені, тож вирішили їхати цим потягом, хоча й не знали куди. Виїхали, за словами чоловіка, десь о пів на дванадцяту ночі. Через деякий час довідалися, що їдуть до Владимира. 

“18-го чи 19 квітня рано-вранці ми прибули до Владимира. Там на вокзалі була грандіозна така зустріч: волонтери, рятувальники, телебачення. Ніхто з нашої групи не горів бажанням роздавати інтерв’ю, тож ми проскочили повз них. Потім нас підхопили якісь куратори: “Швидше-швидше”, “Давайте-давайте”, – розповідає чоловік.

Людей знову посадили в автобуси й знову повезли. Куди везуть, знову не сказали. Вже потім волонтерки коротко пояснили, що у Владимирі їх не лишають, а везуть у містечко Ковров в області:

“В автобусі  їхало близько 30 людей. Нас поділили на дві групи. Першу групу висадили у самому місті, в якомусь профілакторії. А нас вивезли у санаторій на околиці міста”.

Людей розмістили в окремому блоці санаторію ім. Абельмана. Там вже мешкали біженці з України, тож разом з новоприбулими було близько 30 українців.

Ось такі клумби Іван бачив щодня зі свого балкона у Ковровському санаторії

Коли люди приїхали, їх знову переписали. Потім почали оформлювати різні документи, банківські карти. Через якийсь час видали по 10 тисяч рублів одноразової допомоги. Провели невеликий медогляд, а згодом почались ретельні допити спецслужб: 

“Почали приїжджати дядьки з усяких закладів на кшталт ФСБ. Проводили розмови десь хвилин по 30–40. Питали, де служив, де працював, чи хтось з родичів служить в українській армії. Потім приїжджали вдруге. Вже вдвох по дві години випитували, розпитували, все записували, все під підпис. Коли, може, зрозуміли, що цікавих історій ми їм не розповімо, приїжджати припинили.”

Через деякий час людей почали підштовхувати до отримання громадянства. Казали, якщо його не буде, не буде страховки, а без поліса нібито люди багато чого не зможуть зробити чи отримати. 

“Брат, який вже був на Далекому Сході, кликав нас туди, але я відмовився. Одна з двоюрідних сестер на той момент була у Вінниці. Вона порадила знайти волонтерів, які б допомогли нам виїхати. Що начебто є такий варіант”, – згадує Іван.

Зашифровані волонтери

Через деякий час жінка скинула Івану посилання на волонтерську організацію “Допомагаємо виїхати”. Листування, за словами чоловіка, з волонтерами тривало довго, бо “вони дуже зашифровані”:

“В нас сеанси зв’язку відбувалися по-різному. Десь після 12-ї ночі, а іноді близько 2-ї ночі. З великими перервами”.

Приблизно в середині червня все погодили, але до кінця червня зірвалося дві поїздки. За словами Івана, у волонтерів вийшов якийсь форс-мажор:

“Домовились про виїзд втретє, і втретє у них знову щось не вийшло. Але відкладати не стали. Я купив квитки до Москви, й ми з мамою 1 липня поїхали”.

Вже дорогою до Москви їх телефоном супроводжувала дівчина. Іван повідомляв, де вони їдуть, а вона казала, куди рухатись далі. Так вони доїхали до залізничного вокзалу у Москві:

“Не пам’ятаю, здається, Казанський, вона вже нам забронювала квитки, скинула їх на телефон. Цього ж дня ми сіли на поїзд, і 2 липня близько 5-ї ранку прибули до Пітера. Там нас чекав на машині місцевий хлопець. Він одразу з поїзда повіз нас прямо в Івангород. І буквально на початку 8-ї ранку ми вже були на митниці”. 

На пункті перетину чоловіка повели до спеціальної кімнати. Там вже було людей близько 10. В нього забрали телефон, але він все, що було небезпечним, почистив, зняли відбитки пальців, сфотографували.

“Такий час був у них, на мою думку, завершувалась зміна. Тож нам пощастило. У мене ця процедура забрала одну годину. Я навіть здивувався, бо мене попереджали, щоб я готувався щонайменше до двох годин. Спитали, чому ми їдемо, я так багатозначно розвів руками: “Ну, як чому, ніби ви самі не розумієте чому”, – каже Іван.

На території Естонії одразу зрозуміли, звідки біженці. Чоловік розповів свою історію прикордонникам й поліції, і їх пропустили. 

Зараз вони перебувають в Естонії. Їм дали помешкання на острові Сааремаа.