Випробування системи: як родини військових з Оленівки шукають справедливості

За понад 10 місяців після теракту в Оленівській колонії, де загинули понад 40 українських військовополонених, Україна відкрила низку кримінальних проваджень, повернула тіла частини загиблих та кількох полонених, що врятувалися під час вибуху. ООН за цей час сформувала та навіть розпустила слідчу комісію.

Водночас свої розшуки ведуть й рідні військовополонених з Оленівки. Вони збирають фото та відео з пропагандистських каналів, опитують звільнених з полону та нагадують про своїх поранених та загиблих рідних Україні й світові.

ZMINA поговорила з родинами військовополонених з Оленівки про їхній шлях з пошуку рідних.

Евакуйовані в полон

“Завдяки діям українських військових, ЗСУ, розвідки, перемовної групи, МКЧХ і ООН ми маємо надію, що вдасться зберегти життя наших хлопців. Серед них є важкопоранені. Їм надається допомога. 

Хочу підкреслити – українські герої потрібні Україні живими. Це наш принцип. Думаю, що ці слова зрозуміє кожна адекватна людина”, – заявив президент України Володимир Зеленський опівночі 17 травня 2022 року. Саме тоді почалася евакуація понад двох тисяч українських військових із комбінату “Азовсталь” в Маріуполі.

На це звернення Ксенія чекала вже понад годину – з моменту, коли побачила перші повідомлення про вихід з “Азовсталі”. На комбінаті з березня перебував її брат. Дівчина розуміла, що він може бути в одному з цих автобусів, та упевненості тоді не було ні в чому. 

А хлопець й справді був серед тих, хто залишив “Азовсталь” ввечері 16 травня 2022 року, – виносив з заводу важкопораненого бійця. 

На ранок Ксенія, як і сотні інших рідних бійців з “Азовсталі”, почала свій шлях звернень до державних установ та міжнародних організацій. Спочатку – Національне інформаційне бюро. Саме тут збирають та систематизують усю інформацію про полонених військових та цивільних українців.

Далі – військова частина та Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. 

“І там, і там нам сказали, що мій брат – “евакуйований в полон”, – згадує Ксенія. 

Один з важливих кроків для рідних військовополонених – звернення до Міжнародного комітету Червоного Хреста, адже саме ця організація покликана сприяти захисту прав тих, хто опинився в полоні. Ксенія зверталася й туди, однак в МКЧХ не змогли підтвердити, що її брат у росіян.

Візит ініціативної групи “Родини Оленівки” до офісу МКЧХ, травень 2023. Фото надане спільнотою

На початку травня 2023 року родини постраждалих та загиблих в Оленівці зустрілися з представниками МКЧХ в Женеві. Співробітники комітету сказали Ксенії та іншим, що РФ надто пізно попередила Червоний Хрест про евакуацію. Через це на місці працювало замало їхніх співробітників, і ті не встигли зареєструвати усіх українських військових, які виходили саме 16 травня. 

Водночас речник Міжнародного комітету Червоного Хреста Олександр Власенко у коментарі ZMINA зазначив, що під час евакуації українських військових з “Азовсталі”, співробітники комітету надали можливість зареєструватися усім охочим. 

“Були випадки, коли люди відмовлялися записуватися з різних мотивів. Та ми ніколи не питаємо про причини, лише пояснюємо, чому ця реєстрація може бути корисною”, – зазначив він.

Окрім списків, що складали безпосередньо під час виходу з “Азовсталі”, МКЧХ має й інші шляхи верифікації полонених. Наприклад, через офіційне підтвердження від сторони конфлікту, що цих полонених утримує. Однак Росія не надає таких переліків ані МКЧХ, ані українським службам, що займаються питаннями звільнення полонених.

Разом з тим фото та відео з інтернету чи слова звільнених полонених не можуть бути підтвердженням факту полону для МКЧХ. Ба більше, не завжди комітет може підтвердити полон, навіть якщо співробітники особисто бачили людину в ув’язненні.

Так сталося з чоловіком Марії: в мережі вона побачила відео з візиту працівників МКЧХ до Оленівки. У ролику вона також упізнала свого чоловіка. Однак офіційно його полон в комітеті підтвердити й досі не можуть, бо у той приїзд працівники Червоного Хреста не зустрічалися з військовополоненими сам на сам, а це обов’язкова умова, яку ставить МКЧХ під час візитів до місць утримання.

За словами Власенка, співробітники Червоного Хреста приїжджали в Оленівку двічі – одразу після того, як туди перевезли полонених з “Азовсталі”:

“Це не були візити до військовополонених, коли ми могли б поговорити з ними наодинці, могли б перевірити усі приміщення, поговорити з адміністрацією колонії. Ми тільки дивилися на те, в яких умовах перебувають полонені в цілому”. 

У перший візит виявили проблему нестачі питної води, і вже наступного разу МКЧХ привіз до Оленівки кілька баків з чистою водою. Того разу їх також не пустили безпосередньо до полонених, наголосив Власенко.

Після цього Росія взагалі перестала допускати Міжнародний комітет Червоного Хреста в Оленівку.

Непідтверджені списки

Волноваська виправна колонія №120 розташована біля селища Оленівка. Від нього в’язниця й отримала свою назву. До 2014 року тут утримували трохи більше ніж 1000 ув’язнених. Однак після російської окупації з колонії поступово вивезли всіх ув’язнених, і тюрма стояла порожньою до повномасштабного вторгнення.

З березня 2022 року росіяни почали звозити туди затриманих цивільних. Зокрема, станом на початок травня минулого року росіяни могли тримати в Оленівці близько трьох тисяч мешканців Маріуполя, заявляв радник міського голови Петро Андрющенко. 

Однак умов для утримання такої кількості осіб вони не забезпечили. Після кількох років запустіння колонія була геть не пристосована для перебування там людей: каналізація була несправна, води майже не було ані питної, ані технічної. У частині камер навіть не було меблів – затримані спали на підлозі. Про це розказували звільнені українські волонтери, яких там утримувала Росія.

Згідно з міжнародним гуманітарним правом, відповідальність за дотримання прав військовополонених несе тільки країна, що їх утримує, наголосив кандидат юридичних наук у галузі міжнародного права Захар Тропін у коментарі ZMINA. Так, сторони конфлікту зобов’язані належно зафіксувати дані всіх полонених, забезпечити їм нормальні умови перебування та дозволити зв’язуватися з рідними. 

“Росія системно нехтує своїми обов’язками. Це цілеспрямована свавільна політика ігнорування Женевських конвенцій”, – підкреслив експерт.

Повідомлення про тортури та умови утримання українських бійців усе більше непокоїли родини полонених з “Азовсталі”.

“Ми розуміли, що хлопці в небезпеці. Що мій брат в небезпеці. Але ми нічого не могли з цим вдіяти. Ми чекали, що їх повернуть. Були озвучені строки – 3–4 місяці”, – згадує сестра одного з полонених Ксенія.

Візит ініціативної групи “Родини Оленівки” до головного офісу ООН в Женеві, травень 2023. Фото надане спільнотою

На швидке звільнення сподівалися й інші військові та їхні рідні. Чоловік Олександри зміг зв’язатися з нею вже з Оленівки. Він заспокоював дружину та говорив, що вони скоро зустрінуться:

“Їм казали, що полон буде недовгим, що про все домовилися. Я тоді зраділа навіть, думала, що ми скоро зустрінемося. Тим паче звідусіль говорили, що це “почесний полон”, що є міжнародні гарантії їхньої безпеки. Ми обоє тоді думали, що це максимум на місяць”.

Ці надії згоріли в ніч з 28-го на 29 липня, коли росіяни влаштували теракт в бараці, де утримували полонених захисників Маріуполя.

Перші повідомлення про вибух з’явилися на російських пропагандистських ресурсах, і вірити їм не хотілося, розказують рідні полонених. Однак невдовзі в мережі почали публікувати фото та відео з місця трагедії.

“Ми були шоковані та заціпенілі. Було геть не зрозуміло, що робити, куди звертатися, – описує Ксенія свій стан у ті дні. – Спочатку ми ще не знали, що там був мій брат. Та вже через день Росія виклала свої списки. Він був серед загиблих”.

Зранку 30 липня міністерство оборони РФ опублікувало два списки: загиблих та поранених у теракті в Оленівці. Першою на це зреагувала патронатна служба “Азову”. Вони заявили, що в той момент ані в українських інституцій, ані в міжнародних не було можливості підтвердити чи спростувати ці списки. 

У російському переліку поранених було 73 людини, у списку загиблих – 48. Ще двоє полонених померли дорогою до лікарні, йшлося в документі, проте їхніх імен не повідомляли.

Ім’я чоловіка Анни було в обох переліках. Місяць родина полоненого жила в надії на диво, згадує жінка: 

“І воно сталося – за пару тижнів на проросійському телеграм-каналі з’явилося відео з нашими хлопцями з лікарні, і там був мій чоловік. Тоді я вперше його побачила з початку повномасштабної війни”.

Телеграм-канали, групи в інших соцмережах, російські ЗМІ – часто це єдині шляхи, через які рідні полонених можуть отримати хоч якусь інформацію. Так, Олександра шукала свого чоловіка у російських джерелах майже два місяці.

“Є канали, що маскуються під дружні до нас. Начебто співчувають нам та водночас сварять українську владу, мовляв, вона в усьому винна. Отак намагаються промивати мізки тим, хто шукає своїх рідних”, – переказує жінка свій досвід.

Є й інший тип каналів – ті, що відверто глузують з полонених та їхніх родичів і відкрито публікують жахливі кадри із загиблими та пораненими. Однак рідні українських військових вимушені регулярно передивлятися й такі джерела в надії знайти будь-яку нову інформацію, оскільки Росія офіційно так і не передала списки поранених та загиблих в Оленівці українській стороні. 

Від моменту теракту для Ксенії та інших близьких полонених з Оленівки почався новий етап звернень до державних та міжнародних установ. 

“Ми писали та телефонували по колу до всіх українських установ. Усюди ми чули, що російські списки неправдиві, що їм не можна довіряти. Говорили, що як з’явиться якась інформація, з нами зв’яжуться самі”, – розказує дівчина.

Однак, за її словами, першою держава зверталася нечасто:

“Ледь не всю інформацію, що ми наразі маємо, ми отримали через запити за власною ініціативою”.

Про відсутність ефективної комунікації між державою та рідними загиблих та постраждалих в Оленівці у коментарі ZMINA зазначив і Олександр Кононенко, представник Уповноваженого з прав людини в системі органів сектору безпеки:

“Немає конструктиву і взаємодії між слідчими та рідними. Слідчі не хочуть йти на контакт, не хочуть приймати людей, не хочуть надавати чіткої інформації”.

Водночас представник Омбудсмана додав, що й сам збір інформації про полонених державою – процес вкрай важкий та тривалий. Насамперед через дії Росії.

Так, за словами Кононенка, Уповноважений ВРУ з прав людини Дмитро Лубінець звертався до російської омбудсманки Тетяни Москалькової з проханням допустити українську делегацію до дев’яти місць утримання полонених, зокрема й до Оленівки. Зі свого боку Україна запропонувала уповноваженій відвідати полонених російських військових. Однак цього так і не зробили.

“Росіяни напряму не відмовилися від пропозиції – вони й досі думають”, – зазначив Кононенко. 

Об’єднані метою

Щоб не залишатися сам на сам на шляху пошуку своїх близьких, рідні постраждалих та загиблих в Оленівці намагалися триматися разом. Спочатку це був чат у соціальній мережі, куди додали родини військовослужбовців. Там вони ділилися контактами, власним досвідом та підтримували одне одного. Зрештою чат переріс в об’єднання Olenivka Families Community. Наразі вони намагаються привернути увагу світу до теракту в Оленівці. 

Візит ініціативної групи “Родини Оленівки” до Женеви, травень 2023. Фото надане спільнотою

“Міжнародні організації час від часу роблять обережні заяви про Оленівку, публікують обачливі звіти. Однак майже не було заяв щодо самого факту кричущого порушення норм міжнародного гуманітарного права Росією”, – наголосив експерт з міжнародного права Тропін.

Ситуація в Оленівці містить у собі декілька злочинів, зазначають юристи. Це, зокрема, розміщення військовополонених неподалік від зони бойових дій, порушення умов їхнього утримання, катування та позасудові страти в колонії.

Окреме порушення міжнародного гуманітарного права з боку Росії – недопуск міжнародних організацій до місць утримання, додав Тропін. Хоча відповідальність за життя та здоров’я військовополонених лежить повністю на стороні, що їх утримує, міжнародні організації мають контролювати це. І обов’язок сторін конфлікту – бути відкритими до такого аудиту. 

Ще один злочин росіян – сам вибух в бараці з військовополоненими. Зібрані наразі покази свідків говорять про те, що росіяни планували цей вибух заздалегідь та готувалися до нього. Зокрема, за кілька днів до вибуху вони почали переводити полонених між бараками, обговорювали власну безпеку тощо. 

Проте для судового процесу важливо, щоб були наявні й фізичні підтвердження злочинів, зазначають правники.

Росія ж знищує докази своєї вини, що теж є окремим злочином.

“Ліквідовувати докази своєї провини – це свідома та систематична політика Росії”, – зазначив Тропін. 

Він нагадав, що, окрім теракту в Оленівці, росіяни, зокрема, розібрали завали драмтеатру в Маріуполі, де від авіаудару сил РФ загинули кілька сотень людей.

Те, що такі злочини є не поодинокими та системними, говорить про причетність до цього керівництва Росії:

“Знищення доказів – це підтвердження того, що це не рішення чи дії окремих командирів, а рішення вищого політичного та військового керівництва РФ”, – наголосив Тропін.

Водночас юристи зазначають, що у ситуації з Оленівкою є докази порушень, які неможливо знищити. Як-от розміщення полонених біля лінії фронту, недопуск міжнародних організацій, приховування інформації щодо полонених від їхніх рідних.

В Україні наразі розслідується кілька кримінальних проваджень щодо вибуху в Оленівці. Зокрема, досліджують тіла загиблих, які вдалося повернути в Україну, проводять їхню ідентифікацію за ДНК. 

Перший результат з’явився вже наприкінці жовтня. Однак у більшості випадків процес упізнавання розтягнувся на місяці.

Родина Ксенії здала зразки ДНК ще влітку, одразу після теракту. Час ішов, але жодної інформації від держави не було. 

“Були вже родини, які отримали результати ДНК. Родини, які вже поховали своїх близьких. Та водночас у нас не було навіть повного підтвердженого списку загиблих”, – згадує Ксенія.

Мати Ксенії телефонувала слідчому у справі її сина раз на кілька тижнів. Черговий раз вона набрала його 18 травня 2023 року: жодних новин ані про результати ДНК, ані про будь-що інше у справі не було. Та вже за кілька днів жінці зателефонували з патронатної служби “Азову”: 

“Коли будете забирати тіло на поховання? У вас вже було два збіги”.

Очікування та відсутність інформації – одне з найважчих переживань, зазначають рідні військовополонених. Тож вони і далі надсилають запити до державних та міжнародних установ, збирають відео та фото, спілкуються зі звільненими полоненими.