Волонтерка та парамедикиня Аліна Михайлова про своє депутатство в Київраді, сексизм на виборах і позицію в рейтингу “Чесно”

Аліна Михайлова – волонтерка та парамедикиня. Після Майдану дівчина поїхала на передову, де розпочала свою волонтерську медичну діяльність. Тоді їй було 19 років.

У свої 26 узяла участь у місцевих виборах – 2020 з партією “Голос” та отримала депутатський мандат Київської міської ради. Зараз звикає до нової ролі – депутатки.

Про виклики депутатської роботи, сексизм під час передвиборчої кампанії та чому жінка в політиці – це нова нормальність, говорили з Аліною Михайловою.

Читайте новий матеріал із циклу “Політика без сексизму”, ініційованого ZMINA та Громадським альянсом “Політична дія жінок”. 

Ви волонтерка, активна громадська діячка, маєте авторитет, вас упізнають. Чому вирішили піти в політику?

Знаєте, коли мене з подивом питають: “О боже, як ти могла піти в політику?”, думаю, що варто просто подивитися на напрям освіти, який я обрала після школи. Зараз я магістр політології, друга моя освіта – це публічне управління та адміністрування. Ще зі школи я планувала поєднати своє життя з політикою. Тому депутатство – це логічне рішення. Просто Майдан і війна внесли певні корективи в моє життя, і на певний час фокус розвитку був змінений.

Але мені здається, що політикою я займалась і впродовж попередніх років: на Майдані, у волонтерських проєктах, на фронті.

І знову ж таки: чому я на це погодилась? Бо дотримуюся думки, що активні громадяни мають долучатися до творення політики, адже по-іншому ми ніяк не зможемо впливати й робити реальні зміни, якщо самі не будемо цими змінотворцями, які приносять щось нове, щось свіже, щось чесне у творення української політики та історії.

Вам легко далося рішення брати участь у виборах? Чи були сумніви й вагання?

Мені запропонували участь у виборах, ще коли я була на фронті. Це була зима, початок 2020-го. Почалися розмови про вибори, про те, що влітку розпочнемо передвиборчу кампанію. Я тоді не сприймала це все серйозно, казала: ще пів року до літа, доживімо й тоді поговоримо.

І от прийшло літо, а розмови про вибори не припинились. Коли вже сказали, що от за кілька днів ми виходимо і назагал оголошуємо, що йдемо на вибори, я зрозуміла: це все відбувається реально.

Тоді я взяла паузу в усій своїй роботі й просто зважувала аргументи. Я консультувалась із батьками, з друзями, з людьми, чия думка для мене важлива. І всі підтримали ідею моєї участі у виборах. Але було важко зрозуміти, чи дійсно цього хочу я, чи на мене впливають усі люди, думки, коментарі в соцмережах.

Після внутрішніх рефлексій зрозуміла, що можу взяти на себе відповідальність. Бо для мене депутатство – це насамперед про відповідальність. Я готова почати новий етап життя. 

Депутатство забирає у вас багато часу?

Зараз політика займає весь мій час. Мені треба їхати на фронт, а я просто не можу, бо в мене засідання. І це важко.

Але я не маю права покинути депутатство, бо мені довірили свої голоси люди. У мене є певна кількість саме моїх виборців. І я насправді дуже пишаюся цією цифрою.

Я балотувалась у Деснянському районі, в 4-му округу. І треба розуміти, що перед виборами я фактично на три роки випадала з життя Києва, бо ці три роки постійно була на фронті. Мене не знали в районі ні як військову, ні як волонтерку, ні як місцеву жительку.

У мене був місяць на агітацію. За цей час нашій команді вдалося відпрацювати виборчу кампанію максимально, адже за мене проголосували 777 людей з району. Це результат, яким я пишаюся. А ще були люди з інших районів Києва, які мені казали, що голосували за мою партію, щоб вона набрала прохідний відсоток і я потрапила до ради.

І тому я не маю права покинути депутатство, бо це займає багато часу. Я вже погодилася на це, обрала цей шлях, люди мені дали цей мандат, і я не можу їх зрадити.

Наскільки складною для вас була виборча кампанія?

Було складно, бо це абсолютно новий вид діяльності для мене. Коли агітувала, у мене не було найманих агітаторів, я сама виходила щодня на вулицю і біля свого банера роздавала листівки. На банері були дві моїх фотографії, одна з них, де я – у формі та касці. Це реальна фотографія, яку зробила в Пісках. З цього ж боку була історія мого волонтерського життя, про те, як була волонтеркою, пішла на фронт, створила медичну службу. А з іншого боку банера – студійне фото, де я в піджаку та інформація про освіту, вік. І люди підходили, дивилися на військову фотографію, на піджак, але не ідентифікували мене з цими фотографіями. Не очікували, що я сама можу за себе агітувати, коментували: “Та де вона там була, що на фронті робила?” Це були сексистські випади щодо мене, тому що якби на моєму місці був чоловік, навряд чи б хтось сказав: “Та що він робив на фронті?”

Коли чула такі вислови, то підходила до людей, розповідала про себе, свій досвід, про те, що робила на фронті та чому йду на вибори. Мені взагалі не притаманно щось комусь доводити, але тут я зрозуміла, що маю це робити. Бо людина піде з думкою, що я якась шахрайка, але ж мені важливо було змінити це уявлення, щоб людина почула правду.

Так само під час виборчої кампанії відчувала ейджизм. Я вважаю, що у 26 років у політику можна і потрібно йти. Але люди мені говорили: “Та скільки їй років, та що вона зможе”. І я це пов’язую теж з тим, що я дівчина. Тому що з цього ж району минулої каденції балотувався хлопець, якому було 19 років. Його обрали депутатом, нікого не хвилював його вік. Тоді я запитувала в людей, чому вони обрали 19-річного, а щодо мене у мої 26 мають сумніви. Відповідали: “Але ж ви дівчина”.

У мене часто питають, чи був на фронті сексизм? Але там я ніколи не відчувала до себе упередженого ставлення через вік чи стать. Уперше я отримала досвід сексистської поведінки щодо себе під час передвиборчої кампанії. Тоді зрозуміла, що до жінок у владі інше ставлення.

Як вважаєте, чи готове суспільство бачити лідерами молодих жінок?

У суспільстві є певні упередження щодо жінок у владі. Я зрозуміла, що є ця проблема, коли повернулася з фронту. Це упередження штучно зроблено самим суспільством, якимось радянським відлунням. І ми потроху боремось із цим, але не так швидко, як хотілося б.

Особисто на мене не впливає те, готове до жінок чи не готове суспільство. Я продовжуватиму свою діяльність, йтиму на фронт, обиратиму освіту, яка потрібна мені, а не з якою бачить мене суспільство. Але для когось, можливо, суспільна думка відіграє роль, і через це багато класних людей, професіоналів просто бояться осуду і не йдуть у політику чи, скажімо, у генну інженерію.

Ми вже набагато ближче до сприйняття жінок у політиці та “чоловічих” професіях. Але все одно потрібно проводити роботу з людьми, говорити про приклади успішних жінок. Ці історії варто розповідати в школах, і дівчатка, які ростуть, мають бачити, що цілком нормально жінці бути машиністкою, займатися технічними професіями, йти в політику. І точно не стать має визначати рід зайнятості.

Ви вже пів року, як депутатка, чи є якісь досягнення, якими ви пишаєтесь?

Я не ставила собі кількісних цілей на пів року. Мені важливо, щоб кожне моє голосування було справедливим і чесним. І я впоралась із цим завданням.

У мене історія не про кількість. Але я активно долучаюся до роботи за запитами громадян. Наприклад, у парку поставили незаконний МАФ. Я надіслала кілька запитів, і через тиждень цю незаконну будову знесли. Або, наприклад, коли з дворів забирали покришки на утилізацію, частину з них замість утилізації в РДА просто прикопали. Це ж історія не просто про погану роботу органів, а й про корупцію, бо на утилізацію виділяли бюджетні кошти. Ми зробили розголос. Я не знаю, чи є це перемогою і досягненням, але це позитивний результат роботи.

Зараз я хочу розібратися в історії всіх голосувань, поки що над цим і працюю. А це виявилося дуже складним завданням.

Ви очолили рейтинг найопозиційніших депутатів Київради за версією руху “Чесно”. Що це значить для вас?  

Коли я побачила цей рейтинг, то не очікувала, що буду на першому місці. Але, загалом, це абсолютно логічний результат. Сотні проєктів, які висувають на голосування, – це проєкти, які відстоюють чиїсь фінансові, бізнесові інтереси. Я за це не голосую. Тому найчастіше на засіданнях голосую проти або утримуюсь.

Загалом, це класно, коли роблять таку статистику, я для себе розумію, де перебуваю. Упевнена, що кожного місяця мої голосування ставатимуть кращими, тому що є вже більше часу, щоб підготуватися до сесії, я вже більше знаю. Я вже знаю, що якщо проєкт рішення подає конкретний депутат, то за нього не голосуватиму, бо там точно приховане відстоювання чиїхось фінансових інтересів. Я не голосую за ті проєкти, за які не можна голосувати. І за них не має ніхто голосувати.

Чи є у вас наставник або наставниця в політиці?

Мене надихає Сергій Притула своєю силою, рішучістю, почуттям справедливості. Мені також дуже подобається Устінова Олександра (народна депутатка України ІХ скликання. – Ред.). Я мала нагоду з нею працювати, і для мене це приклад розумної, цілеспрямованої, справедливої політикині, борчині за Україну.

Також мені дуже допомагає Наталія Манойленко (депутатка Київської міської ради попередньої каденції. – Ред.). Ми познайомилися з нею після виборів, вважаю її своєю менторкою. Адже спочатку в Київраді мені було важко. Після перших голосувань я приходила додому і просто плакала. Перші два тижні роботи для мене були суцільним випробуванням. І коли ми зустрічаємося з Наталією, вона мене дуже підтримує, дає настанови, розповідає тонкощі депутатської роботи. Це дуже цінний для мене ресурс.

Чи ви розглядаєте себе як наставницю для інших жінок, щоб вони наслідували ваш приклад?

Так, я думаю, що в мене непоганий приклад життя. До того ж я вже була менторкою для молоді. У 2019-му в мене було певне вигорання, я була довгий час на фронті, і, коли повернулася до Києва, здавалося, що те, що я робила, нікому не потрібно.

Тоді я стала менторкою для молоді, і вона показала, наскільки мій досвід є важливим та цінним. Я завжди роблю ставку на молодь і вважаю, що це те, на що має ставити наша влада: на ідеологічне виховання молоді насамперед.

А коли я потрапила до згаданого вже рейтингу, я зрозуміла, що життя, яке я прожила, те, що я пишу, кажу, – до цього дійсно можуть дослухатись і ставити в приклад. Це дуже цінно і одночасно є величезною відповідальністю. Наразі, коли я ухвалюю будь-які рішення в житті, завжди думаю, як це вплине на людей, які мені довіряють, які дивляться на мене. Чи не розчаруються вони, чи не розчаруюся я в собі. І це дуже класний маркер, який допомагає ухвалювати рішення.

Якою хочете запам’ятатися за ці п’ять років каденції?

Є багато людей, яких я поважаю, чия думка для мене важлива. І після того, як я стала депутаткою, вони мені писали, що підтримували мене, агітували за мене і за ці пів року не розчарувалися, що віддали свій голос мені.

Я хочу, щоб усі ці люди, які мені довірилися, не розчарувалися в мені та моїй депутатській роботі й надалі. І могли сказати, що от Аліна Михайлова не змінилася як людина за цей час. Хотіла б власним прикладом спростувати поширену думку, що політика псує людей.

Статтю підготовлено в межах проєкту #вибориБЕЗсексизму за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.