Відео з російськими військовополоненими: порушення гуманітарних норм чи наявність “значного суспільного інтересу”?
16 березня Human Rights Watch опублікувала заяву про те, що українські державні органи мають припинити публікувати у соціальних мережах і месенджерах відеоматеріали щодо утримуваних російських полонених. Старший юридичний радник правозахисної організації наголосив, що “…обов’язок щодо захисту військовополонених від цікавості публіки, а також їхній захист від залякування чи приниження, є частиною загальної вимоги щодо забезпечення гуманного ставлення та захисту їхніх сімей від завдання шкоди”.
Однак чи справді Україна порушує міжнародне гуманітарне право, проводячи пресконференції та поширюючи відео із зізнаннями військовополонених?
Про те, за яких умов і в яких випадках подібна публічність не порушує норм поводження з військовополоненими і якими документами це може регламентуватись, роз’яснюють у цьому тексті наукові аналітики Тимур Короткий та Інна Заворотько.
Фото: АрміяІнформБезумовно, вимога щодо забезпечення гуманного ставлення до військовополонених є однією із основних норм поводження з ними, які, перш за все, містяться у Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року (ЖК ІІІ), а також у Додатковому протоколі до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року (Протокол І) та звичаєвому міжнародному гуманітарному праві.
Перш ніж проаналізувати заяву авторитетної правозахисної організації, необхідно з’ясувати хто ж належить до категорії “військовополонений” і які права гарантуються таким особам.
Так, відповідно до статті 44 Протоколу І, військовополонені – це комбатанти, які потрапили під владу супротивної сторони. Детальний перелік осіб, які мають право на статус військовополоненого, визначений статтею 4 ЖК ІІІ. Одним із найбільш фундаментальних прав військовополоненого, передбачених статтею 13 ЖК ІІІ є право на гуманне поводження. Тобто будь-який незаконний акт чи бездіяльність з боку держави, яка утримує в полоні, що спричиняє смерть або створює серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, який перебуває під її охороною, забороняються та розглядаються як серйозне порушення ЖК ІІІ. Зокрема, жодного військовополоненого не можна піддавати фізичному каліченню або медичним чи науковим експериментам будь-якого характеру, які не обґрунтовані потребою в проведенні медичного, стоматологічного або стаціонарного лікування військовополоненого та не здійснюються в його інтересах. Крім того, забороняються акти насилля чи залякування, а також застосування репресалій до військовополонених. Названі норми є імперативними і складають основу режиму поводження з військовополоненими. Дії щодо їх порушення є воєнними злочинами.
Разом з тим Україна, будучи учасницею ЖК ІІІ і Протоколу І, неухильно дотримується і забезпечує виконання названих норм та захисту російських військовополонених, зокрема і від цікавості публіки, про що йшлося у заяві Human Rights Watch, наведеної на початку статті.
Задля аналізу обґрунтованості можливого порушення відповідного положення ЖК І необхідним є здійснення детального аналізу ужитого поняття “цікавість публіки”, а також його форм.
Згадана вище стаття 13 ЖК ІІІ визначає, що “…так само військовополонені завжди повинні бути захищеними, зокрема від… образ та цікавості публіки”. На жаль, більш детально зміст поняття “цікавості публіки” у договірних джерелах міжнародного гуманітарного права не розкривається, що створює можливість певної суб’єктивності її розуміння. Аби уникнути поверхневого тлумачення цієї норми і відповідно помилкового застосування, важливим є звернення до Коментаря до ЖК ІІІ від 2020 року (Коментаря 2020 року), підготовленого Міжнародним комітетом Червоного Хреста.
Так, відповідно до пункту 1624 Коментаря 2020 року під поняттям “публіка” варто розуміти усіх осіб, хто прямо не пов’язаний з утриманням військовополонених, включаючи й інших членів держави, яка утримує в полоні (Detaining Power).
Відповідно до Коментаря 2020 року, цікавість публіки може проявлятися у багатьох формах, серед яких найбільш поширеними є:
- парад військовополонених (проведення таких заходів є безумовним порушенням Конвенції);
- розповсюдження фото- та відеоматеріалів, записів допитів, особистих розмов чи особистого листування або будь-якої іншої особистої інформації військовополонених різними каналами зв’язку, зокрема у мережі Інтернет (розповсюдження матеріалів про військовополонених).
Тобто широке, невизначене коло осіб, які потенційно можуть переглянути матеріали про військовополонених у ЗМІ, зокрема мережі Інтернет, можна вважати таким, що відповідає поняттю “публіка”.
Однак, як вказано в Коментарі, друга форма цікавості публіки, розповсюдження матеріалів про військовополонених, є достатньо дискусійною. Адже часто в інших ситуаціях вони можуть мати і позитивне значення. Наприклад, фото- і відеоматеріали насправді можуть засвідчувати, що комбатанти живі та знаходяться під владою однієї із сторін (п.1625 Коментаря 2020 року). Крім того, фото та інші візуальні матеріали можуть бути використані як докази під час розслідування воєнних злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб (п.1626 Коментаря 2020 року).
Обидві описані ситуації позитивного значення розповсюдження матеріалів релевантні щодо російських військовополонених. Так, усупереч зобов’язанням з міжнародного права, державні органи РФ надсилають сім’ям повідомлення про смерть (так звані “похоронки”) російських військовослужбовців, які насправді перебувають у полоні на території України, або не сповіщають рідним про їхню долю.
Тож демонстрація фото- і відеоматеріалів з військовополоненими та їхніх документів є можливістю повідомити членам сімей у Росії про те, що вони насправді живі. Такі дії цілком є актом гуманності та покликані зменшити страждання не тільки військовополоненого, а й членів його родини та сприяти встановленню зв’язку з ним. Тобто діяльність сайту “Окупант” можна оцінювати як позитивну задля досягнення зазначеної мети.
Крім того, оприлюднені фото та інші візуальні матеріали активно використовуються для встановлення особи військовослужбовців Збройних сил РФ, винних у скоєнні воєнних злочинів: вбивствах цивільних осіб, зокрема дітей, тортурах, сексуальному насильстві тощо. Як, наприклад, коли 18-річний навідник систем протиповітряної оборони армії РФ Валерій Васильєв розповів на допиті СБУ, як отримав наказ стріляти по цивільних біля Харкова.
Цілком очевидно, що у такій ситуації інтереси правосуддя та забезпечення невідворотності покарання за воєнні злочини значно переважають над правом військовополоненого на захист від цікавості публіки.
Підтвердження правильності викладених вище думок знаходимо і у самому Коментарі 2020 року щодо винятків заборони розповсюдження матеріалів про військовополонених. Аналіз пункту 1627 Коментаря 2020 року дозволяє виокремити такі винятки:
- особисте бажання військовополоненого щодо розголошення (особливо у випадках, коли вони вважаються зниклими безвісти);
- наявність значного суспільного інтересу щодо розголошення особистості військовополоненого.
Отже, одним із випадків правомірного недотримання заборони розповсюдження матеріалів про військовополонених є наявність значного суспільного інтересу щодо розголошення особистості військовополоненого. При цьому достатні підстави для наявності значного суспільного інтересу можуть виникати:
- у зв’язку зі “старшинством” військовополоненого (owing to their seniority);
- у зв’язку з необхідністю привернення уваги громадськості до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права;
- якщо військовополонений перебуває у розшуку (wanted by justice).
Наразі можна із впевненістю стверджувати про наявність щонайменше двох підстав, що визначають значний суспільний інтерес у розголошенні особи російських військовополонених в Україні. Так, наприклад, військовополоненого підполковника Збройних сил РФ Криштопа Максима Сергійовича, заступника командира 47-го бомбардувального авіаційного полку, зважаючи на його військове звання та посаду, можна вважати таким, що належить до категорії “старшинства”. А відтак розголошення його особистості шляхом проведення прес-конференції варто розцінювати не як порушення права на захист від цікавості публіки, а наявність значного суспільного інтересу.
Другою підставою, що визначає значний суспільний інтерес у розголошенні особи російських військовополонених Україною, безумовно є привернення уваги громадськості до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. При цьому не тільки громадськості України, а й міжнародної спільноти. Адже значна кількість воєнних злочинів, скоєних російськими військовослужбовцями, особливо льотчиками та артилеристами, та їхня тяжкість заслуговують на увагу усього людства, особливо міжнародних правозахисних організацій і рухів. Згаданий вище військовополонений Криштоп під час прес-конференції 11 березня підтвердив, що здійснював авіаційне ураження цивільної інфраструктури і житлових будинків у місті Харків, що безумовно є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права.
Крім того, розголошення особистості військовополоненого шляхом участі у прес-конференції має і превентивний характер. Інтерв’ю військовополоненого щодо неминучості відповідальності за воєнні злочини на території України та розкаяння у їхньому вчиненні, ймовірно, допоможе запобігти вчиненню нових злочинів іншими військовослужбовцями Збройних сил РФ, шляхом відмови виконувати злочинний наказ. Відсоток такої ймовірності значно зростає, якщо військовополонений – командир. Наприклад, як підполковник РФ Криштоп для своїх значно молодших за званням і віком підлеглих.
Отже, загальне право військовополоненого на захист від образ і цікавості публіки включає у себе нерозголошення особистості військовополоненого. Однак у випадках наявності особистого бажання військовополоненого або значного суспільного інтересу, розголошення його особистості не є порушенням статті 13 ЖК ІІІ, а відтак і не може вважатися порушенням міжнародного гуманітарного права. При цьому розголошення особистості військовополоненого шляхом розповсюдження матеріалів у ЗМІ, зокрема і мережі Інтернет, має обов’язково відбуватися із дотриманням інших вимог міжнародного гуманітарного права, зокрема щодо поваги до особистості та честі військовополоненого (стаття 14 ЖК ІІІ).
В інших випадках недотримання виключень із статті 13 ЖК ІІІ щодо захисту військовополонених “від… образ та цікавості публіки” та зобов’язання відповідно до статті 12 ЖК ІІІ щодо поваги до особистості та честі військовополоненого у відповідних матеріалах не можуть поширюватися у будь-якому вигляді.
Наразі зміст матеріалів, які розповсюджуються про військовополонених Росії, стосуються їхньої участі у бойових діях на території України та окремих аспектів проходження військової служби, наприклад порядку виконання злочинних наказів. Жодна особиста інформація щодо військовополоненого чи місця його утримання у полоні або маршруту слідування тощо, не розголошується. Тобто дії України (як держави, яка утримує в полоні російських військовослужбовців і власне відповідно до статті 14 ЖК ІІІ відповідає за поводження із ними) є такими, що відповідають вимогам міжнародного гуманітарного права.
Дотримання міжнародного гуманітарного права, зокрема щодо поводження з військовополоненими, це не тільки юридичний обов’язок України як держави, це слідування принципу гуманності всупереч варварству та нелюдяності агресора.
Інна Заворотько, кафедра міжнародного та європейського права Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Тимур Короткий, провідний науковий співробітник Державної наукової установи “Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України”
Цей матеріал опубліковано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
