Від Сімони де Бовуар до “слабкої статі”: тестуємо жіночі журнали на фемінізм

Будемо відверті, ті, хто сповідує необхідність зрівняння жінок у правах із чоловіками, майже не читають жіночих журналів. У цьому є логіка, оскільки люди, які послідовно виступають проти дискримінації, об’єктивації й сексизму, зрозуміло, уникають тих джерел інформації, які традиційно поширювали та “продавали” стереотипні уявлення щодо жінок. 

Та важко заперечити: вже кілька років, як переосмислення ролі жінки є світовим трендом. ZMINA припустила, що за той час, поки ми не читали українських глянців, і вони почали наслідувати цей тренд.    

Аби з’ясувати, чи об’єктивні наші упередження, зрозуміти, якою бачать сучасну жінку і про що для неї пишуть жіночі журнали, кореспондентка Єлизавета Сокуренко прочитала чотири найбільш популярні з них, за версією продавчині в газетному кіоску, – Cosmopolitan, “Единственная”, “Натали” та “Женский журнал”.  

Дівчата – це суперсила

Уже на одній з перших сторінок жовтневого випуску Cosmopolitan, приуроченого до двадцятої річниці журналу, озвучена чи не квінтесенція сучасного фемінізму.  

У листі до читачів головна редакторка Олександра Буринська у двадцяти пунктах підсумовує те, чому її навчила робота у виданні. Один із цих пунктів проголошує, що “дівчата – це суперсила”.  

“Усі жінки гідні поваги, неважливо, сидять вони вдома чи в офісі, хочуть трьох дітей чи нову сумку, мають дві вищі освіти чи закінчили дев’ять класів школи”, – пояснює свій висновок Буринська.   

Вона продовжує і просить жінок дозволити собі бути багатими та успішними, зайнятися сексом на першому побаченні, не хотіти мати дітей, бути худими чи товстими, сумними, не знати чи не вміти чогось.

“Більшість проблем від того, що ми самі себе обмежуємо“, – підсумовує редакторка.  

Власне, Буринська декларує просту істину: годі жінці намагатися втулитися в ті межі, що їх колись для неї визначило суспільство, а суспільству годі вирішувати, якою “має бути” жінка, та паразитувати на своїх же очікуваннях.

Наприклад, очікуваннях про те, що реалізація жінки полягає виключно в народженні дітей. В окремому матеріалі, присвяченому змінам у форматі стосунків, Cosmopolitan зазначає, що сьогодні бути матір’ю – це право, а не обов’язок жінки.

“Не треба виштовхувати з вагіни дитину, щоби стати справжньою жінкою”, – цитує видання письменницю Сезен Келер.

Акцентують у виданні й на тому, що жінка має право самостійно розпоряджатися власним тілом, а контроль над її сексуальним життям суспільству не належить.

Про “секс” у журналі пишуть у кількох рубриках. На сторінках Cosmopolitan не культивують міфів про цнотливість як головну цінність жінки, а секс для неї існує не лише в шлюбі:

“У традиційному патріархальному суспільстві вважалося ганьбою, якщо жінка цікавилася чоловіком. Нам говорили мовчати про сексуальні бажання, ставитися до сексу не в шлюбі як до гріха, пригнічувати власні сексуальні фантазії”.  

Тож видання не дає порад, як повернути “колишню пристрасть”, а говорить про безпечний секс і те, як жінці отримувати від нього задоволення. З чоловіком або з іншою жінкою.  

Так-так, у журналі не виключають того, що кохатися жінки можуть не тільки з чоловіками. Навіть радять добірку фільмів про лесбійську любов і пояснюють, як запобігти венеричним захворюванням під час такого сексу.

Окремо відзначають і сімох жінок, завдяки яким сьогодні “легше кохатися”: художницю Фріду Кало, ідеологиню феміністського руху Сімону де Бовуар, культову співачку Мадонну, Лілю Брік, яка неабияк вплинула на творчість Володимира Маяковського, сексологиню Вірджинію Джонсон, “борчиню за жіночий оргазм” Джоані Бланк та головну редакторку американського Cosmopolitan Хелен Герлі Браун, яка присвятила книгу праву самотньої жінки займатися сексом. 

Скільки разів трапляється в матеріалі слово “фемінізм”, годі й казати. Один раз видання навіть вживає фемінітив – “психологиня” (хоча можна було б і більше).    

Очевидно, що Cosmopolitan не цурається фемінізму і добре усвідомлює: він – не про ненависть до чоловіків, неголені ноги, вимоги до жінки будувати кар’єру, заперечувати шлюб, не народжувати дітей, не користуватися косметикою, не готувати борщ урешті.   

Фемінізм насамперед про повагу до жінки та будь-якого її вибору, а отже, й про безпеку для неї, яким не був би цей вибір.  

Попри низьку представленість жінок як героїнь та експерток у ЗМІ загалом, чи не найчастіше вони з’являються в цих ролях саме на сторінках таблоїдів та жіночих журналів. Звично, на жаль, ідеться про соціальні та культурні сфери.

Очевидно, що успішні жінки у виданні про моду про неї й говорять. Утім, про моду як бізнес. Так, Cosmopolitan питає у героїнь одного зі своїх матеріалів про свідоме споживання як майбутнє індустрії, стагнацію ринку моди в Україні, а не те, як представницям цієї галузі “попри велику кількість роботи вдається гарно виглядати”.

Обирає видання для інтерв’ю й героїнь, які можуть виступати зразком сучасної рольової моделі жінки. Це, наприклад, Ярослава Кравченко – “хазяйка Дикого театру”, – з якою Cosmopolitan розмовляє як із самодостатньою особистістю, а не “кращою половиною Майкла Щура”. 

До речі, у цьому тексті можна натрапити на словосполучення “домашнє насильство”, слово “гомофобія”, дізнатися більше про всесвітній рух за ґендерну рівність HeForShe.    

Але, головне, Cosmopolitan чи не єдине з прочитаних чотирьох видань, яке пише про реальних жінок, а не глянцеві репродукції. Так, Кравченко каже, що п’є вино та “волає пісні на Пейзажній алеї” й не боїться фотографій у відверто невдалих ракурсах:

“Зрештою, щоби глядачі тобі довіряли, ти маєш бути максимально близькою до людської подоби”, – каже вона.

Погодьтеся, цінно почути в глянці слова “здорової” людини, а не славнозвісне “леді не ходять у туалет, не їдять і повинні гідно виглядати навіть у вісім років”.    

У виданні розповідають про селфі без макіяжу та систематично повторюють, що ідеалу не існує, а жінка має нарешті навчитися любові до себе. 

Звісно, трапляються у Cosmopolitan і певні стереотипи, наприклад, що кожна жінка є фанаткою “Сутінок”, жінок більше цікавить особисте життя Андрія Шевченка, а не футбол та те, що ділова та успішна жінка стає зарозумілою (думка чоловіка, до речі).

І хоча на одній сторінці видання може рекламувати пральні машинки, на сотні інших доводить, що усвідомлює: жінкам так само цікаві гроші, бізнес, технології, фінансові кризи, вибори та електромобілі.  

Ефективні способи боротьби з целюлітом 

Здоров’я – це чи не основна тема класичного українського жіночого журналу. Так, свій жовтневий випуск “Единственная” присвятив тому, що неабияк важливо для жінки регулярно обстежуватися в лікаря-мамолога.

В Україні щороку в кожної десятої продіагностованої жінки виявляють рак молочної залози, у кожної другої – на третій або четвертій стадіях, тож закликати жінок не зволікати зі своїм здоров’ям, дійсно, необхідно.   

Так, на сторінках “Единственной” розповіли про благодійну ініціативу “Рожевий колір змінює життя” – колекцію жіночої білизни “для жінки з її ніжною природою та крихким здоров’ям”. (Ну, привіт, старе добре культивування жіночої фізичної слабкості.) Поговорив журнал і з героїнею, яка поборола рак молочної залози, а завдяки цьому навчилася відстоювати свої права.   

Утім, решта матеріалів у журналі здебільшого присвячена темам типового олдскульного глянцю.  

“Единственная” писав про пісні-афірмації, кармічний менеджмент та ефективні способи боротьби з целюлітом, нібито доведені вченими.    

Зі своїми героїнями журнал говорив про те, що допомагає їм залишатися красивими, бажаними і самодостатніми, питав про абстрактні речі на кшталт того, у чому різниця між успіхом і щастям, або про те, що їх мотивує і як вони обмежують себе в харчуванні.

Героїні натомість відповідали, що головна мотивація – подобатися коханому чоловікові, а відчувати біль та страждати, аби бути красивими, – це нормально.   

Журнал наполегливо допитувався про те, що для жінки не дозволено. Звісно ж, бути недоглянутою і не усміхатися.  

Хоча героїня одного з матеріалів, усупереч тому, що у своїх питаннях журналістка виходила зі стереотипів (“Як залишатися жінкою, а не мужиком у спідниці, займаючись бізнесом?” та “Чи можливо зробити успішну кар’єру, не жертвуючи особистими стосунками?”), намагалася ці упередження спростовувати:

Замисліться: якщо говорити про чоловіка, то слова “бізнесмен”, “добрий сім’янин”, “люблячий тато” звучать чудово, природно і правдоподібно, а питання, як поєднувати ці статуси, ні в кого не виникає. Так навіщо нам, жінкам, заганяти себе в кут і вибирати дім, сім’ю або кар’єру?

Сильна слабка стать

Схожим з “Единственной” у своїх акцентах виявився й журнал “Натали”. Жовтневий випуск видання присвятило “Силі жінки”.

“Ми пристосувалися до ситуацій і навчилися жити в суворому світі чоловіків. Ми активні, рішучі, амбітні. Ми можемо носити сукні й займатися жіночими практиками. Але в кожної з нас усередині такий стрижень, що може позаздрити будь-який воїн”, – такі слова головної редакторки Ірини Трухачової у вступі створюють певні очікування щодо подальшого змісту. Утім, марно.

У першому ж своєму інтерв’ю вона питає у героїні, Соломії Вітвіцької, як попри те, що вона, на вигляд така гарна, ніжна, романтична, створює такі потужні проєкти, що й чоловікам не під силу?   

Тут би доречно запитати редакторку, а чим, власне, ніжність та краса могли завадити Соломії ці проєкти втілювати?

“Я думаю, що твоєму чоловіку не просто, бо поруч з ним сильна, самодостатня, успішна жінка. Чи ви через це конфліктуєте, чи він, бува, не каже: “Соломіє, я все-таки чоловік, слухайся мене”, – продовжує редакторка і цим акцентує: сила та успіх – це територія чоловіка і він має зберігати над жінкою владу.  

Власне, такий підхід, побудований на стереотипах, зберігається чи не в кожному матеріалі журналу. Про що б, ви думали, можна поговорити з жінкою, яка обіймає посаду генеральної директорки компанії? Звісно, про її роздуми щодо сили та слабкості жінки. 

Побіжно “Натали” стверджує, що жінка може стати ким завгодно, проте надає лише вичерпну кількість класичних опцій для “маленьких принцес”, “істинних леді”, “сильної слабкої статі”, “людини, яка осяює всіх навколо усмішкою” тощо.

Усі класично позитивні якості, як-от мужність, наполегливість, “Натали” називає “чоловічими”, які слід поєднувати з “режимом дівчинки”. 

Видання говорить про силу жінки, а потім переконує, що, “якою б сильною вона не була, їй усе одно потрібна підтримка”. Чи не краще б натомість додати жінці впевненості в собі та вчити цілісності, а не переконувати її в тому, що вона не досягне нічого без “сильного плеча” поряд? 

На жаль, підхід до написання текстів про жінок у “Натали” ґрунтується переважно на оцінюванні їх за сексуальною зовнішністю. Так, матеріал про нову стрічку, у якій знялася Дженніфер Лопес, цілковито побудований навколо її образу “секс-бомби”:

Але фільм зобов’язаний своїм успіхом не лише можливості споглядати майстерність стриптизу у виконанні однієї з найбільш привабливих жінок індустрії розваг, але й настроєм.   

“Натали” ніби хоче переконати читачок, що тіло і сексуальність – це чи не найголовніший внесок Лопес в індустрію кіно. 

Побіжно глянець робить і свій внесок до зневаги й без того стигматизованих танцівниць стриптизу та секс-працівниць: 

“Стриптизерки, як відомо, не користуються особливою повагою в суспільстві, та звично їх прирівнюють до проституток”.  

Водночас серед виру архаїчних упереджень та канонічних образів “справжньої жінки” в журналі подекуди виникають поодинокі тексти, позбавлені цього. Так, жінкам докладно розповідають про їхні права в декретній відпустці. На одній зі сторінок публікують текст профеміністської пісні Pianoбой та Аліни Паш, але вже на іншій повчають:

Навряд вам вдасться донести до доньки, що вона повинна постійно мати бездоганний вигляд, якщо вона щодня бачить матір із брудним волоссям, у брудному халаті, яка мало піклується про себе, батька, будинок.  

Парадоксально, що в матеріалі того ж журналу психолог озвучує доволі прогресивну думку щодо таких суспільних очікувань від жінки:

“Сьогодні суспільство провокує жінку на агресивну стратегію, плідну роботу, творчу самореалізацію. А сімейна атмосфера та коханий чоловік очікує, що вона буде при параді, економною та турботливою. Ще й займатиметься вихованням дітей. У цьому вмінні перемикатися й є сила жінки. Самі ж чоловіки поки що вважають, що їм не треба еволюціонувати”.  

Карколомна блондинка

“Женский журнал” натомість застряг десь на початку шляху від “Натали” до Cosmopolitan. Тут ніяк не можуть визначитися, що є “візитною карткою” та “найкращою окрасою” жінки, – охайні руки чи гарне волосся. Але й водночас публікують матеріал про “токсичних матерів” або 98-річну американську дизайнерку Айріс Апфель. Це ледь не одна з перших жінок Америки, яка вдягнула джинси та декорувала Білий дім для дев’яти президентів.  

Цей текст – фактичне спростування міфу про те, що краса та молодість є необхідною умовою успіху жінки (якщо, звісно, вона того прагне). 

Популяризує видання й позитивне ставлення до різного жіночого тіла: пише про плюс-сайз акторок. Але робить це, на жаль, у кокетливий та поблажливий спосіб (“прекрасного тіла має бути багато”, “пишні форми”, “чарівні товстушки”), що його самі активістки бодіпозитиву вважають образливим.  

Занепокоєння, утім, викликає знецінення в журналі серйозності одного з найпоширеніших психологічних захворювань – депресії. Водночас “Женский журнал” транслює ідеї того, що це щось незначне. Наприклад,  цитуючи Ніну Матвієнко, яка каже, “що не може впадати в депресію, бо має захищати свою країну”, або ж акторки Фанні Ардан, яка рятується гарячою ванною, класичною музикою та добрячими риданнями.

Із депресією слід звертатися до спеціаліста. А журналу варто б більше розказати про неї читачкам, аби покращити розуміння та знизити рівень стигматизації.  

Прикро, що “Женский журнал” продовжує зображати жінок як об’єктів.

Так, про вже згадану Фанні Ардан у виданні розповідають, та й оцінюють її досягнення, виключно крізь призму чоловічого погляду – як про “жінку Франсуа Трюффо”, “доньку французького офіцера”, “актрису Рене, Поланського, Сколи та Шлендорфа”. І це не єдиний матеріал “Женского журналу” з подібним поданням. Є, наприклад, ще “Жінки Леонардо да Вінчі”. Про художника, до речі, у виданні пишуть, що “він міг бути гомосексуалістом” (цікаво, чи це свідоме використання дискримінаційного закінчення в цьому слові?). 

Акторка Марго Роббі водночас у журналі фігурує виключно як карколомна блондинка та “прєлєстніца”. На фразу ж Роббі про те, що щоразу, як вона чує про “карколомну блондинку”, то зіщулюється від відрази, видання зауважує:

Марго любить кокетувати, що вона від свого кольору волосся не в захваті.

Але, напевне, Марго просто не хоче, аби її особистість визначали через колір волосся, і бути об’єктом упередженого ставлення до білявок?    

Власне, це і вселяє надію: навіть якщо жіночі журнали й досі паразитують на стереотипах та поширюють упередження, врешті, чи не в кожному з них знайдеться героїня, яка висловить свій протест і навчить читачок іншому.