“Вам труп потрібен?”: репортаж з лікарні Ізюма, де за час окупації врятували сотні цивільних, зокрема майже закатованих росіянами

Від початку повномасштабного вторгнення та до звільнення Ізюма від російських окупантів Центральна лікарня міста не переставала працювати бодай на день. У місяці найтяжчих обстрілів та бомбардувань семеро людей, включно з сантехніком, електриком, медсестрами, травматологом та хірургом надавали допомогу сотням поранених та хворих. 

Про те, як у підвалі напівзруйнованої лікарні оперували та приймали пологи, а також історії двох майже закатованих росіянами цивільних, яким тут фактично врятували життя, читайте у матеріалі ZMINA.

Юрій Кузнєцов, лікар-травматолог / Фото: Єлизавета Сокуренко

“Лікарня працює”

Під дахом заїзду швидких до відділення екстреної медичної допомоги Центральної лікарні Ізюма збились промерзлі та мокрі від дощу собаки. Коли-не-коли їх пестять люди, що виходять на ґанок. Білий аркуш на вхідних металопластикових дверях інформує: “Лікарня працює”. 

Потрапити до приміщення наразі можна лише через цей вхід. Приймальне відділення, а заразом і другий поверх, де розміщувались ургентна терапія та дві операційні, ще на початку березня вщент знищили російські снаряди. Територія ліворуч від лікарні – замінована, про що сповіщає відповідна червона табличка. 

“Якби ви бачили нашу лікарню на початку березня: вікон не було, все обвалене”, – говорить Юрій Кузнєцов, лікар-травматолог.

Майже 4,5 місяця від початку повномасштабної війни він не покидав лікарню. Зараз, каже, стало трохи легше, але “все одно важкувато”. До міста повертаються лікарі та медичний персонал, а чергування травматолог розділяє з колегами. Зокрема, працює пліч-о-пліч з завідувачем хірургічного відділення Анатолієм Коваленком.  

Вони з Кузнєцовим щойно з операційної. До лікарні привезли двох людей з мінно-вибуховими травмами. Коли російські військові відступали з Ізюма, вони засмітили місто “пелюстками” і . 

“20 вересня пацієнт натрапив на міну, але тільки за три дні звернувся. Почалась гнійна інфекція. Ще б пів доби, і він би помер. Тепер у нього є хороший шанс на життя”, – констатує травматолог. Це вже десятий такий пацієнт від моменту звільнення і . 

Загалом, говорить Кузнєцов, за весь час бойових дій допомогу в лікарні надали майже 400 людям з мінно-вибуховими травмами: від легких поранень до травматичних ампутацій. Звертались до лікарні й люди з пневмоніями, бронхітами – тоді, коли обстріли ненадовго вщухали, і містяни наважувались вийти з укриттів. 

Наразі у коридорі лікарні людно і галасливо. Попід кабінетами очікують прийому літні люди, туди-назад ходить медичний персонал та пацієнти, журналісти та військові. На медичних ношах везуть кілограми картоплі, гуманітарну допомогу. Колега зупиняє Кузнєцова, щоб розказати йому про те, скільки привезли пального та обговорити характеристики нового генератора – за місяці окупації в лікарні їх “спалили” два. Одна з пацієнток прийшла до травматолога по обіцяні ліки. 

Увесь час окупації Кузнєцов фактично був у лікарні за головного. Глибока пошана людей до нього відчутна й зараз. 

“Ходімо, покажу вам наш відомий підвал”, – кличе лікар, вже спускаючись сходами. 

1 березня, коли почалися масовані артобстріли міста, персонал звернувся до родичів пацієнтів, щоб ті вивозили їх з лікарні, декого рідні забирали самі. Вже за п’ять днів Ізюм почали бомбардувати з повітря, тоді медики та пацієнти з чотирьох поверхів перемістилися до підвалу. Загалом там розмістили 72 людини. 

Вздовж довгого коридору з бетонними стінами і досі стоять ліжка з наваленими на них матрацами. Над головою тягнуться комунікаційні труби. 

“З ліками було легше, ніж з їжею” 

“З 7 по 12 березня пацієнтів та персонал ДСНС евакуювала до Слов’янська. На той момент в лікарні було двоє лікарів: я та ще один хірург”, – згадує травматолог. 

Вже за тиждень після евакуації, щойно стало трохи більш безпечно пересуватися містом, з лікарів залишився сам Кузнєцов. Утім, поряд з ним весь час була команда: електрик, сантехнік, медсестри, водій швидкої, акушерки. Семеро людей.  

“Пацієнти поступали і вдень, і вночі. Працювала вся команда. Завдяки їм… Ну, нічого, ми витримали. Були люди, що мали травми, несумісні з життям – поранення в голову, серце. І ми змогли їм допомогти. Небагато таких, але були. Серед них і мої знайомі”, – пригадує лікар. 

У кінця квітня деякі колеги Кузнєцова повернулись до лікарні. Водночас після обстрілів Ізюма 9 травня один з лікарів, який також оперував, покинув місто. “Не витримала” й ще одна медсестра. Того дня до лікарні привезли одночасно понад 10 поранених, зокрема важких. 

Однак на тих колег, які виїхали, персонал не ображений, говорить Кузнєцов: 

Людські страждання давались важко. Депресія у нас у всіх по колу була, ми один одного заспокоювали різними словами, діями. Але з кожним врятованим життям розуміли, що це недарма.  

Операції робили також у підвалі – в окремому великому приміщенні, зачиненому на ключ. На столі оперували, стабілізували пацієнтів та переводили їх у коридор. 

“Тут антисанітарія, звісно”, – оглядаючи приміщення коментує Кузнєцов. 

Він згадує про те “найкраще” для нього, що сталось за весь час: разом з акушерками прийняв пологи у чотирьох жінок. Без ускладнень, діти народились здорові. А також говорить про “найстрашніше” – нікуди було звертатися і просити допомоги: 

“Сам на сам, ні подзвонити, ні порадитися. Тож те, чому нас навчили, те й наше було. Довелось згадувати, що вчили з різних галузей медицини, тільки на себе ми могли розраховувати”.  

Операційна заставлена стелажами з медикаментами. Травматолог каже, що з ліками під час окупації було легше, ніж з їжею. Навіть зараз лікарня першочергово потребує електричних плит для готування, бо ті, що ними користувались раніше, вже несправні. 

“Ми були опорною лікарнею, де лікували хворих на ковід. У нас залишились анальгетики, антибіотики, кровоспинні, гормональні тощо. Це нам сильно допомогло, – пояснює Кузнєцов. Люди нам сильно допомагали. Знаєте, як би це м’якше сказати… Їсти було нічого, люди мародерили магазини та аптеки. Те, що їм не потрібно, носили нам. Щодня мішками приносили та залишали під дверима. Власниця однієї з приватних аптек, які були при лікарні, також прийшли якось і каже: “Йдіть заберіть все і віддайте людям”.  

Важких поранених ізюмська швидка перевозила до окупованого тоді Куп’янська, а також до Росії. Відправляти пацієнтів на неокуповану територію України російські військові забороняли.   

Окупанти прийшли в лікарню у тому-таки березні: хотіли, щоб вона й надалі працювала. У квітні на її території, в будівлі клініко-діагностичної лабораторії, вони розмістили воєнний шпиталь – за кілька метрів від головного приміщення. Там досі стоять закривавлені військові ноші, розкидані одяг, взуття, бинти та малюнки російський дітей “зі словами вдячності солдату”. 

Росіяни облаштували в одній з будівель на території лікарні військовий шпиталь / Фото: Єлизавета Сокуренко

Навколо лікарні росіяни виставили охорону, тож вільно пересуватися територією було неможливо, розповідає Кузнєцов. Та все одно вище 1-го поверху персонал тривалий час майже не піднімався. А коли вже піднялись, виявили, що частина обладнання, яку не зруйнували обстріли, розкрадена.  

У квітні окупанти поставили на чолі лікарні ексмера Ізюма Олександра Божкова. Утім, про колаборантів травматолог розказує неохоче, говорить лише про те, що стосується безпосередньо медичної допомоги: 

“Хто вони, що – я не цікавився. Потім поставили іншого головою лікарні. З 1 вересня йшла боротьба за владу. Прийшов він тут, розповів, що ми не вміємо працювати. Але втік за день до звільнення… Зараз всі про все мовчать, стараємось менше один з одним спілкуватися, щоб не наскочити [на потенційних зрадників]… Не дуже і медпрацівники хочуть давати інтерв’ю, тому що багато у кого є родичі в Росії”. 

Кузнєцов, як і багато мешканців Ізюма, має острах, що окупанти можуть повернутися. Він розповідає про вбивство російськими військовими свого колеги – судмедексперта. Це сталося у морзі на території лікарні: 

“Я не був присутній при цьому. Кажуть, що пішла мова за політику, і його застрелили на робочому місці. Як люди розповідали, це був чеченець, колега не хотів віддати машину, слово за слово і…”

“Після катувань довелось наново вчитися ходити” 

Стикались в лікарні і з наслідками інших воєнних злочинів росіян. Щонайменше двом чоловікам, закатованим окупантами, тут фактично врятували життя. 

53-річний Олександр Глушко, поволі переставляючи ноги, спускається зі своєї квартири та сідає на лавочку біля дому. Чоловіка двічі затримували російські військові – після катувань, каже, довелось наново вчитися ходити. 

“Дай Боже здоров’я нашому Кузнєцову, він мене привів до тями”, – вдячно говорить Глушко. 

Олександр Глушко / Фото: Сергій Кочмарський

Вперше його незаконно затримали 5 травня. Додому до чоловіка прийшли четверо військовий у балаклавах, натягнули Глушку на голову мішок та повезли у підвал. Інших цивільних, наскільки чоловік зміг зрозуміти, там не утримували. 

Ізюмчанин переконаний, що його “здали” – у 2018–2020 роках він брав участь в АТО:

“Йшли саме за мною. Зайшли в дім, усе перевернули. Казали: “Ти був в АТО, значить був і в ТрО, давай всю інформацію, де схрони, зброя, бійці”. 

На другий день утримання Глушко спробував втекти: 

“Знайшов камінчик, перетер ним мотузку, якою був зв’язаний. Потрусив двері: вони були закриті на трубу, вона випала. Думав, що хтось прибіжить, ніхто не прибіг”. 

Водночас дорогою додому чоловік натрапив на російський блокпост. Його повернули у підвал та щодня катували: били по п’ятах, каскою по голові, зламали два ребра.  

“Один з їхніх солдатів, поки тих, що мене били, не було, заходив і давав води, піднімав з підлоги на тапчан. Я питав: “Куди ти мене тягнеш”, то він відповідав: “Хочеш полежати нормально?”. Потім забігає чечен і давай на мені лезгінку танцювати”, – пригадує чоловік. 

Так тривало п’ять днів: 

На овоч мене перетворили. Коли від мене вже нічого не можна було добитися, вони перетащили мене через трасу та викинули в кущах неподалік Центральної лікарні. Я мурчав: “Допоможіть”. Одна жінка побачила мене, прийшла та сказала нашим пацанам, вони мене додому занесли. 

Попри спроби сусідів, виходити Глушка самостійно їм не вдалось. Тоді його на швидкій відвезли до лікарні, дорогою водій вигадував йому інше ім’я: 

“Півтора місяці я вчився ходити. Ховали мене там, допоки я не зміг сам підніматися сходами”. 

Вдруге за Глушком приїхали наприкінці серпня. Чоловік разом із сусідом дивилися фільм: 

“Питають: “Глушко?”. “Глушко”. “Поїхали”. Також були в балаклавах, знову мішок на голову. Прошу їх: “Дайте бодай штани одягнути”. Я в трусах та майці був. Не дали. Один з місцевих хлопчиків, що чергував в ІТТ, колаборант, потім приніс мені одяг, бо швидко стало холодно. Він нас підгодовував”.  

Цього разу чоловіка відвезли до підвалу Ізюмського відділу поліції, який окупанти перетворили на одну з катівень. Спочатку в камері утримували двох людей, потім трьох, потім чотирьох. Декого тримали день, декого відпускали і згодом забирали знову. 

“Допитували мене на першому поверсі у великій кімнаті. Вдруге забрали через те саме,  що і вперше. Били руками менше, але катували струмом – два шокери всадили в мене”, – згадує ізюмчанин. 

Тут він залишався до звільнення міста:

“Вночі, перед тим, як наші увійшли, ці гобліни бігали переписували, скільки в камерах людей. Я почав прощатися із собою. Думав, що кинуть гранату у “годівничку”. Почув, що вони поміж собою говорять про 24 людини, але серед них також, здається, були їхні військові. Зранку почув двіж в коридорі, сидів слухав і чую голос у сусідню камеру: “Хлопці без паніки: виходимо, піднімаємось нагору, шукаємо свої документи та йдемо додому, сидимо там, бо можна потрапити під перехресний вогонь”. 

Людей, як каже Глушко, з підвалу випустив місцевий цивільний зі “знайомим обличчям”. 

“Вам труп потрібен?” 

На камерах ізолятора тимчасового тримання у підвалі і відділу поліції досі наліплені вирвані з блокнота сторінки. На них від руки написана, ймовірно, росіянами, кількість незаконно утримуваних – “1 чел.”, “3 чел.”, “4 чел.”. Загалом, згідно з цими аркушами, у шести камерах перебували 15 людей. 

В одній камері з Глушком утримували 67-річного Михайла Івановича Чендея. 

Правою рукою літній чоловік запалює цигарку, ліву, перев’язану, обережно тримає на колінах. Двоє російських військових у балаклавах забрали його з подвір’я власного будинку 29 серпня. В лікарні про чоловіка говорять, що йому “не пощастило опинитися не в той час не в тому місці”. 

“Забрали, бо я, мовляв, “тєроріст”, корочє. “Корєктіровщик”, – коротко сміючись, каже Михайло Іванович. 

Михайло Чендей / Фото: Сергій Кочмарський

Напередодні ізюмчанин повернувся в окуповане місто з Полтавської області, куди евакуювався з родиною. “Хотів додому і всьо”. Невдовзі після цього стався обстріл Ізюмського ліцею №2, де розміщувались російські військові. 

Під час “затримання” Михайлу Івановичу сказали:

“Поки тебе не було, не прилітало”. 

Серед інших можливих причин того, чому прийшли саме по нього, він називає донос: 

“В розмовах [з місцевими] казав, що російські військові “не візьмуть Україну”.

У перший день, згадує чоловік, його не допитували. Кнопковий телефон забрали одразу. На другий день Михайла Івановича повели на допит. Він тривав близько 2,5 години. Чоловіка били, зламали йому руку: 

“Один росіянин її держав, інший вдарив по ній дрючком. Відкритий перелом, рука повисла”. 

Жодної медичної допомоги Михайлу Івановичу не надавали 5 днів, потім російський військовий лікар наклав йому імпровізовану шину з картону. 

Під час допиту російські військові хотіли, щоб чоловік зізнався, що він “коригував удар ЗСУ по ліцею”. 

Ізюмський ліцей №2, де розміщувались російські військові. На вході в приміщення висить оголошення надруковане на аркуші А4: “Ремонтная мастерская беспилотных летательных аппаратов”. За інформацією інших місцевих, тут розміщувався російський військовий шпиталь / Фото: Єлизавета Сокуренко

“Заходять в камеру, треба спиною повернутся і стати до стіни, поки вони на голову надягали мішок чи маску, чорт його знає. Катували п’ятеро, балакали чисто по-руськи. Один з них хотів зламати мені іншу руку, але другий кинув йому: “Хвате з нього одної”, –  переповідає Михайло Іванович. 

На четвертий день його били струмом, лупцювали в живіт, по ногах – голенях та п’ятах: 

“Ноги посиніли та розпухли. Стріляли над головою разів з 20. У вухо та в рот запихали дуло. Зранку вони в камери заходили і “робили зарядку”: били нас”. 

Годували людей “баландою”: борщем, в який додавали оцет. Спали по черзі – росіяни кинули до камери два матраци. Як пригадує чоловік, серед утримуваних також було декілька жінок. Він чув їхні крики.  

Михайла Івановича тримали у катівні 12 днів, допоки у нього не почалася внутрішня кровотеча – він блював кров’ю, постійно втрачав свідомість. 

Цей день згадує Глушко. Він мешкає по інший бік Сіверського Дінця від району, де живе Михайло Іванович. Однак після звільнення просив знайомого провідати чоловіка: 

“Чендею треба було на перев’язку, ніхто його не повіз нікуди. Згодом він перестав вставати навіть [щоб сходити] на відро. Ми йому допомагали встати, потім клали назад. Коли вже зовсім стало… почали кричати: “Діду погано”. Всі ці дні ми говорили їм [окупантам] про це. Зрештою той хлопець, що відкривав камери, викликав швидку. Ми винесли діда в коридор, там його лікар оглянув, якийсь укол йому зробили та забрали в лікарню”. 

Під час виклику російський військовий запитав у “диспетчера” швидкої: 

“Вам труп потрібен?”.  

Михайла Івановича доставили до Центральної лікарні ввечері. Вже вранці Ізюм звільнили від окупантів. Син чоловіка, волонтер, заїхав у місто разом з поліцією та прокуратурою. Про стан батька він напередодні дізнався від місцевого знайомого, тож з собою віз ліки, чотири літри крові для переливання та плазму. 

Наразі Михайло Іванович потребує операції. Робитимуть її у Дніпрі. Попри деокупацію та зусилля з відновлення роботи, умови в Центральній лікарні Ізюма залишаються польовими, і персонал готується до складної зими.