Як уряд саботує Нацстратегію з прав людини

Влада повністю виконала 3 з 15 передбачених цього року в Плані дій Нацстратегії з прав людини заходів, які стосуються ЛГБТ. 

Про це заявляє правозахисник ЛГБТ центру “Наш світ” Андрій Кравчук. За його словами, майже вся активність представників уряду зводиться до того, аби уникнути будь-якої згадки сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності в урядових документах. 

“Ми отримали від Міністерства охорони здоров’я відповідь про скасування донорства крові для гомосексуалів. Там кваліфіковано роз’яснюється, що насправді це є група ризику, серед якої інфікування ВІЛ-інфекцією є значно вищою. Тому для них це є підставою для збереження такої заборони. Ми не можемо погодитись з цим. Вона стосується лише чоловіків. Але чому гомосексуальні жінки не можуть бути донорами крові, роз’яснення не було”, – каже він і додає, що у його громадській організації готові до компромісів, але якщо вони будуть розумно обґрунтованими і не базуватися на упередженнях.  

Андрій Кравчук також повідомив, що МВС відмовляється втілювати заходи так, як це сформульовано у Нацстратегії з прав людини. У відомстві готові внести зміни тільки до ст. 67 Кримінального кодексу України. 

“Особливо вони не хочуть вносити зміни до тих статтей Кримінального кодексу, які стосуються покарання за злочини ненависті. Ми не можемо з цим погодитись, бо це порушує основи кримінального законодавства. У цих статтях мають бути кваліфікуючі ознаки нетерпимості за мотивами сексуальної орієнтації, ґендерної ідентичності та інших ознак. Цей перелік має бути закритим, щоб не допустити зловживань”, – коментує Андрій Кравчук. Уряд так і не розглянув у 2016 році законопроект, який має внести ці зміни до Кримінального кодексу. 

У річному звіті моніторингу імплементації Нацстратегії рекомендується владі у максимально стислі терміни внести зміни до Кримінального кодексу. Вони мають враховувати покарання за злочини з мотивів нетерпимості за ознаками раси, кольору шкіри, національної або етнічної належності, мови, релігійних переконань, сексуальної
орієнтації, ґендерної ідентичності. Ці ознаки мають бути прямо вказані в Кримінальному кодексі як такі, що обтяжують покарання, а суд зобов’язаний враховувати мотив скоєння злочинів як обтяжуючу обставину. 

“Мають бути криміналізовані умисні дії, спрямовані на розпалювання ворожнечі та ненависті, образу почуттів громадян, приниження честі та гідності громадян за переліченими вище ознаками”, – переконані автори звіту. 

Окрім цього, Міністерство юстиції відмовляється вносити зміни в закон “Про засади запобігання дискримінації в Україні”. За словами Андрія Кравчука, у відомстві вважають, що через безумовну заборону дискримінації за цими ознаками лише в трудовому законодавстві країн ЄС, то цього було вже досягнуто і в українському законодавстві.

“Це абсурдно, бо ці ознаки згадуються у Плані дій. Який був сенс уряду вносити ці ознаки, якщо це вже зроблено?”, – цікавиться він. 

Правозахисник також наголошує, якщо певна ознака не згадана в законі, можна бути певним, українське судочинство не буде на неї зважати. 

“Є прецендентне рішення Конституційного суду щодо ознаки віку, який не був згаданий в Конституції. У ньому чорним по білому написано, що ця ознака не захищається від дискримінації. Тому ми вважаємо за важливе згадати прямим текстом сексуальну орієнтацію, ґендерну ідентичність або транссексуальність у законі “Засади і запобігання дискримінації в Україні”, – наполягає Андрій Кравчук. 

Він переконаний, якщо зараз не впроваджувати антидискримінаційні норми в українське законодавство, це призведе до великого конфлікту України із сучасним західним світом, в який вона хоче інтегруватись. 

“Хочете чи не хочете, але це доведеться робити. І чим скоріше це буде зроблено, тим буде краще для всіх й для українського суспільства в цілому”, – переконаний правозахисник.       

Державні органи багато своїх зусилля спрямовують, аби пояснити, чому вони не можуть виконувати План дій в частині запобіганню дискримінації. Про досвід живого спілкування з державними службовцями розповідає Ірина Федорович, співголова Коаліції протидії дискримінації. 

Як приклад вона привела грудневу зустріч норвезьких експертів та українських слідчих. 

“На зустрічі було 50 поліцейських та 25 слідчих з усієї України, які за наказом Національної поліції України мають наглядати за розслідуванням злочинів на ґрунті ненависті у кожному регіоні. Вони витратили три години часу норвезьких поліцейських, які розслідують злочини на ґрунті ненависті, аби пояснити, чому в Україні не можна і
не потрібно розслідувати такі злочини”, – розповідає вона.   

Ірина Федорович також повідомила, що Національна поліція провалила захід Національної стратегії, коли вона зобов’язана була розмістити у своїх відділках інформаційні плакати про злочини на ґрунті ненависті. 

“Це потрібно було, аби людина, прийшовши у відділок, ознайомилась з видами таких злочинів і захотіла заявити про них”, – пояснює вона. 

За її словами, оскільки Національна поліція недофінансовується, то громадськість знайшла донора, який покрив витрати на  виконання цього заходу Нацстратегії.  

“Ми витратили чотири місяці, бігаючи за Національною поліцією, намагаючись узгодити п’ять плакатів. А коли ми їх надрукувати, Нацполіція в усі області надіслала телеграму про зобов’язання розмістити плакати. У регіонах усі на вухах, бо не розуміли, що це за плакати і де їх взяти. А плакати надсилаємо ми кур’єрською службою за кошти донора. Та поліцейські відділки відмовлялись приймати їх від кур’єрів, бо у них не було наказу про отримання плакатів. У них була лише телеграма про їх розміщення”, – згадує Ірина Федорович і додає, що ці два приклади ілюструють підхід української влади до виконання Нацстратегії з прав людини.  

Вона переконана, що виконання цього стратегічного документу демонструє, що необхідно змінювати систему роботи державних органів. 

“Ми можемо ще детальніше прописати План дій, прописати найкращі індикатори у ньому, домогтись, щоб цей загальний план був перероблений у вигляді плану для кожного міністерства. Але якщо немає загального розуміння, що певні принципи прав людини як-от, наприклад, принцип недискримінації є базовою основою щоденної роботи, ми далі нікуди не зсунемось”, – резюмує правозахисниця.  

Національна стратегія у сфері прав людини ‒ це системний документ, покликаний інтегрувати цінності прав людини в різні сфери державної політики. Документ затвердив президент України Петро Порошенко своїм указом від 25 серпня 2015 року №501/2015.