“У нас у квартирі розірвався снаряд, дядьку з інвалідністю відірвало пальці на нозі”: історія порятунку родини з Маріуполя

У 2014 році родина Анастасії Купалкіної через окупацію рідного Донецька переїхала до Маріуполя. Там за цей час придбали квартиру і обжилися. А в березні цього року розв’язана росіянами війна вигнала жінку із сім’єю і звідти. Наразі Анастасія, її 16-річний син Артур, 14-річна донька Діана та 61-річний дядько Андрій, що має інвалідність першої групи, знайшли прихисток у гуртовому житлі для людей з інвалідністю в Кропивницькому. 

Історію Анастасії про те, як у їхній квартирі розірвався снаряд, спротив вивезенню до Росії та повернення до України з-за кордону записала для ZMINA журналістка Лілія Кочерга.

Сильні обстріли почалися від початку повномасштабного вторгнення. Ми вижили дивом. У нас у квартирі розірвався снаряд. Дядько отримав осколкові поранення. Йому на нозі відірвало два пальці. Я в цей час була в кухні. Нас відгороджувала лише стіна. Снаряд залетів через вікно квартири на дев’ятому поверсі, пробив стелю до нас і підлогу на сьомий поверх… Кімнату фактично розірвало. 

Донька якраз вийшла до сусідки в інший під’їзд – готувати їсти. Це буквально хвилина. Якби вона не вийшла, не знаю, що було б. Там такі уламки ми збирали, я вам не можу передати… Син у цей час копав могилу разом із сусідом: сусідку потрібно було поховати. Жінка хворіла, 37 років їй було… 

28 березня ми вже сиділи в підвалі. Встигли сходити до криниці набрати води, повернулись із сином, минає буквально з 20 хвилин, підходить сусідка з першого під’їзду і кричить, що приходили наші військові й сказали всім спуститися в підвал. Начебто буде великий обстріл і будуть “працювати з усього”.

“Гради” летіли, ми вже їх бачили, міни розривалися, літаки авіабомби скидали… Ми спустилися в підвал, і в цей час у нашому дворі почався вуличний бій… Було чутно автоматні черги. А потім такий звук – БУМ, – як щось упало. Я сусідам кажу: 

“У нас знову приліт у дім”. 

Син побіг, повернувся і говорить, що будинок загорівся. Але тушити немає чим. У нас ще й вхідні двері металеві. Сусід намагався їх виламати, десь пів години мучився, а там дим, усе розгорілося… Він зайшов і вийшов. Каже, що зараз там і загине. Горіли три поверхи – із сьомого по дев’ятий – у двох під’їздах. 

Після того, як у нас згоріла квартира, ми мусили виїжджати. Так само як і інші мешканці будинку. На той момент ми були на території, підконтрольній Україні. Буквально через трасу вже починалася частина, яку окупували. Це була вулиця Маміна-Сибіряка. Будинок на цій вулиці росіяни зруйнували обстрілами буквально за одну ніч. Під завалами залишилися люди, ніхто їх не витягував. Окупанти, я так думаю, зробили собі “горизонт”, щоб бачити позиції українських військових. 

“Залишатися вже несила”

Ми вишикувалися в колону, взяли біле ганчір’я і пішли прямо до позицій росіян. Я почала їм говорити, що ми хочемо виїхати. Що з нами поранена людина з інвалідністю. Що залишатися вже несила. Нам сказали звільняти будинок, бо буде великий обстріл, і йти в бік 47-ї школи. На той момент вона була повністю зруйнована. Ми йдемо, а за рогом стоїть танк, і дуло повернуто в бік наших будинків. Росіяни почали гатити по них. 

Я вже потім проаналізувала і думаю, що вони робили це для того, щоб українські військові відкрили вогонь у відповідь і влучили в нас. Ми бігли, падали. І діти, і дорослі. Я везла на візку дядю, вся гума крісла колісного була порізана уламками. 

Потім нам сказали йти далі – до 39-ї школи. 

Росіяни наче знущалися з нас. Ганяли, як ту худобу, і стріляли в цей час по наших будинках. 

Врешті ми вийшли до траси. Пройти довелося близько трьох кілометрів. Там було багато згорілої техніки, зокрема громадського транспорту. Росіяни вивозили людей на УРАЛах – тих, хто міг туди залізти, – та іншій військовій техніці. Нас повезли в Донецьк у Ленінський райвідділ. Там уже ми проходили фільтрацію. 

Їсти давали якусь “Мівіну” холодну, медичну допомогу не надавали. Коли ми приїхали, я почала з окупантами сваритися через ненадання медичної допомоги моєму дядькові. До мене підійшов російський військовий і каже: 

“Якщо ти рота не прикриєш, то і ти на підвал поїдеш, і сина туди заберемо. Ти тут сильно багато говориш, а в нас так не заведено”. 

У нас перевіряли телефони, брали відбитки пальців, фотографували з усіх боків, як засуджених, заносили до якоїсь бази. Роздягали мого 16-річного сина: шукали татуювання, які б указували на його належність до військових формувань. 

Військових було настільки багато! Вони обіцяли надати дядькові медичну допомогу, коли я сказала, що в нас у родині є людина, прикута до ліжка, і що поранення в нього було 19 березня. 

Нас вивозили 29-го, а дядько був забинтований ще від дня поранення. Ми не могли зробити жодного перев’язування: не було ні бинтів, ні спирту, нічого. У нас води навіть зайвої не було. Дядько лежав у підвалі з нами, і я не могла ці рани відкрити, оскільки боялася, що він просто зігниє. 

Андрій, дядько Анастасії

Потім нас вивезли до Сартани. Це селище поблизу Маріуполя. Там тримали дві доби – чекали автобуси. Росіяни сказали, що вивозитимуть нас далі. Потім повезли до селища Приморське – це Новоазовський район, 38 кілометрів до Новоазовська. Тут у приміщенні сільського клубу тримали ще близько 11 днів, точно вже не пам’ятаю. Нас було чи чотири, чи п’ять автобусів людей. 

“Говорити, що ми хочемо до України, ми боялися”

Куди ми хочемо: до України чи до Росії, нас запитували в Приморському. Там, у клубі, сиділа за столом “виконувачка обов’язків сільського голови”, я так зрозуміла. Говорити, що ми хочемо до України, ми боялися. Всі й так знали мою позицію, мені й так погрожували підвалом. Я навіть знайомим не всім могла сказати, що хочу до України. 

Деякі люди говорили, що хочуть до Росії. Інші – що ще не визначилися. Так говорили ті, хто має проукраїнську позицію. Так сказали й ми.

Росіяни змушували нас їхати до Росії, вже автобуси були подані, але моя родина відмовилась, і ми шукали можливості виїхати до іншої країни. Кілька разів до мене підходив працівник “МНС” і казав, що залишилося ще п’ять місць, що іншої такої нагоди не буде, що в місті немає води. Я відповіла, що нічого, ми потерпимо.

У нас була мета поїхати звідти. Я знайшла людей, які були з нами на зв’язку і чекали в Грузії. Вони погодилися нам надати безкоштовно житло. До Грузії ми виїжджали тому, що більше безкоштовного виїзду нікуди не було. Був варіант лише такий: перевізник пропонував вивезти нас на неокуповану територію України за 2 тисячі доларів. А в нас і ста гривень не було. 

Машина дуже дорого коштує, нам небайдужі люди допомагали, щоб ми могли виїхати до Грузії. Коли ми вже потрапили туди, не мали дядькових документів. Оскільки він має інвалідність, щоб потрапити назад до України, нам треба було зробити йому в посольстві довідки. Ми зробили посвідку на повернення до України. Волонтери допомогли нам придбати авіаквитки, і ми з Грузії вилетіли до Польщі. 29 вересня вже приїхали звідти до України. 

Через інтернет ми знайшли будинок у селі Красносілля. Але, на жаль, там були такі умови, що далі там мешкати ми не могли. Я зверталася по допомогу в різні організації, до місцевої влади. Нам відповіли, що допомогти не можуть. 

Потім я вийшла на обласну організацію людей з інвалідністю, і нам запропонували переїхати до гуртового житла для людей з інвалідністю в Кропивницький. Ми тут перші мешканці. Із собою привезли трохи речей – те, що спустили до пожежі в підвал, документи та собаку Айму. Друга собака, на жаль, померла в Польщі. Там їй стерилізували, але вона не витримала наркозу. 

Собака Айма

Айма з нами в підвал спускатися відмовлялася. Тому була у квартирі, коли сталася пожежа. Її син урятував – випустив тоді. Тепер вона єдина наша розрада і потіха. В неї дуже лагідний і веселий характер. Вона краде в дітей печиво, любить яблука, помідори, огірки, а ще борщ. 

***

Гуртове житло, в якому живе Анастасія з родиною, побудувала обласна організація людей з інвалідністю. За планом це мала бути автостанція з торговельними рядами, щоб члени організації могли заробляти на життя продажем тих чи інших товарів або продуктів. Водночас автобуси в місті замінили на тролейбуси, тож потреба в автостанції відпала. Два роки будівля пустувала. Тепер її ремонтують, щоб там могли жити постраждалі внаслідок війни. Дві кімнати відремонтували за 300 тисяч гривень – кошти самої організації. В одній з них живуть маріупольці. В кімнаті є душ і туалет, плита для приготування їжі, електричне опалення та необхідні меблі. Також їм привезли пральну машину. За житло переселенці не платитимуть, поки всі кімнати, а їх буде дев’ять, не заселено. Скільки зможуть жити люди в гуртовому житлі, поки не ясно: це залежатиме від ситуації в Україні та їхньому місті зокрема. 

Наразі в планах родини – навести лад з документами. Подальші плани туманні. Анастасія припускає, що в їхню квартиру, де вціліла одна з кімнат, окупанти вже заселили своїх людей. Жінка також побоюється, що рідне місто відбити буде важко і це триватиме довго. 16-річний син Анастасії, Артур, говорить про те, що хоче піти служити в ЗСУ та “бити росіян”.