Синдром вцілілого: що це таке і як його подолати. 8 порад від психологині
Відчуття провини, сором, безпорадність, апатія, образа, страх, небажання щось робити. Усе це ознаки “синдрому вцілілого”, який сьогодні відчувають дуже багато українців й українок, що опинилися у більш безпечному місці. І це нормально. Позитивним наслідком є те, що завдяки співчуттю люди об’єднуються та допомагають один одному. А це – серйозний крок до перемоги.
Що таке “синдром вцілілого” і як проживати відчуття провини й бути потрібним та потрібною, де б ви не були, розповідає психологиня, гештальт-терапевтка Вікторія Самохвал.
“Я винен в тому, що краще себе почуваю, а інші – ні”
Війна, окрім фізичної руйнації міст й сіл, приносить чимало нових викликів для українського суспільства. Сьогодні більшості українців, які виїхали за кордон, опинилися у більш безпечному місці в Україні, та навіть багатьом іноземцям знайоме відчуття провини.
Синдром вцілілого або провина вцілілого буває не тільки під час війни, яку нині переживають українці, а й під час різних катастроф, коли хтось подолав важку хворобу тощо. Буває, що люди, які чують від інших, як на їхніх руках помирала близька людина, а вони цього не бачили, також відчувають провину, пояснює психологиня.
За її словами, цей соціально-психологічний феномен давно спостерігають при всіх авіакатастрофах, цунамі, виверженнях вулканів, війнах. І навіть у ситуації домашнього насильства: коли в родині кілька дітей, а від фізичного насильства страждає тільки одна дитина, інші відчувають провину людини, яка врятувалася.
Так працює людська психіка: “мені краще, ніж іншим”. Для людини в такому стані характерна апатія, нічого не хочеться робити, бракує фізичних сил. Вона може не спати, втрачати сон, апетит, її може постійно нудити. Вона можете не хотіти спілкуватися з іншими людьми, бо відчуває сором, що їй краще, розпач, відчай, постійне відчуття горя.
“Людина настільки занурена в це почуття, що вона врятувалася, а хтось ні, що може мати багато нав’язливих думок: а що я могла б зробити інакше і не зробила?
Певно, у всіх українців є почуття провини. До слова, багато іноземців почувають теж саме. Ті країни, які нам зараз активно допомагають, роблять нерідко з відчуття провини – що вони раніше могли щось зробити, та не зробили”, – каже Вікторія Самохвал.
Але відчувати це нормально, запевняє психологиня. Адже всі, коли стається якесь горе, порівнюють себе з тими, кому погано. Якщо людина нічого із цим почуттям не робитиме, вона може скотитися в депресивні думки, навіть суїцидальні, вчиняти собі якусь шкоду.
“Позитивним у цьому феномені є те, що завдяки співчуттю один до одного ми починаємо об’єднуватися, допомагати, шукати можливості бути корисним. От ті нарізані бутерброди, пакунки ліків, які розвозяться по людях, що їх потребують, зібрані кошти на потреби армії чи переселенців – в більшій мірі якраз і ґрунтуються на цьому почутті. Чимало українців намагаються саме так впоратися із своїми емоціями. І одним із найпростіших рецептів – робити те щось, що ти можеш тут і зараз”, – пояснює Вікторія.
“Спочатку – кисневу маску на себе”
Від початку російського вторгнення в Україну 24 лютого до 8 березня, тобто за перші 12 днів війни, кількість українців, які покинули країну, сягнула 2 мільйонів. Такі дані наводить Верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді.
Це здебільшого матері з дітьми, жінки й молоді дівчата, також чоловіки-тати трьох і більше дітей, батьки дітей з інвалідністю та інші. Чимало з них діляться про свої переживання на своїх сторінках у соцмережах або у приватних повідомленнях.
“Ми виїхали з Києва майже випадково, бо не планували. Так само швидко прийняли рішення, що я і дитина поїдемо за кордон, а чоловік залишиться в Україні. Але як щойно я опинилася у безпечному місці, найсильніше я хотіла робити дві речі: перша – “порятувати” всіх своїх знайомих й усім сказати – виїжджайте за кордон. Навіть коли мене про це не просили. А друга – нічого не робити. Я читала новини, гортала фейсбук-стрічку, як кияни “героїчно боронять Київ” і “страждають” у підвалах якусь ніч підряд, а я тут у теплі-добрі, – і просто розчинялася в цих дописах. Мені не хотілося вертатися в столицю, де страшно, але я почувалася розчавленою, що нічого не можу зробити корисного для свого міста і людей там…”, – пише Аліна, мама 4-річної дочки (ім’я змінено – Авт.)
Як коментує Вікторія Самохвал, ці почуття дуже типові. Майже всі українці, які опинилася за кордоном, є там не з власної волі.
“Та найперше слід зрозуміти, що ви врятували себе, свою сім’ю, своїх дітей. Зараз ви врятували частину України. Бо триває не тільки винищення міст, а й загалом нації, людей. А якщо ви ситі, здорові, виспані, спокійні, ви можете принести набагато більше користі, ніж якщо, грубо кажучи, вас десь розстріляють. І для того, щоб ви були корисні, діяли ефективно, ви маєте подбати про себе. Пригадайте рекомендації стюардеси, якщо в літаку відбудеться розгерметизація салону: спочатку треба одягнути маску на себе, а потім на дитину чи того, хто поруч”, – каже психологиня.
Вона пропонує кілька простих порад, що допоможуть потроху вийти із синдрому вцілілого.
Порада 1. Перш за все треба пам’ятати: ви ні в чому не винні. Не ви нападаєте на країну, не ви руйнуєте мости, будинки, розстрілюєте людей. Не ви в цьому винні.
Порада 2. Врятувати себе – це важливо. Добре спати, їсти і максимально прагматично себе налаштовувати.
Порада 3. Якщо ви відчуваєте сором та провину, щоб боротися із цими почуттями, подумайте, що ви можете реально зробити. Якийсь перелік дуже практичних речей. Не ставити якихось надзвичайних цілей – я побудую телепорт чи ядерну зброю. Починайте з маленьких кроків. Щось реальне, що ви можете зробити.
Усе, що ви робите, важливо! Важливо, що ви поїли, важливо, що ви поспали, важливо, що ви спитали, як у близьких справи. Немає нічого занадто дрібного. Навіть підмести свою квартиру, зробити оселю чистою – це теж важливо.
Спробуйте гарненько розізлитися. Якщо це безпечно, вийти навіть десь покричати, помахати руками, дайте вашим гормонам стресу зроби свою роботу. Вам стане легше. І ви зможете раціонально подумати, як діяти далі.
Порада 4. Якщо ви допомогли собі – ви маєте сили допомогти найближчим людям: вашим дітям, вашій сім’ї… А далі – вже й чужим людям, які з вами не пов’язані. До прикладу, бути волонтером, чи допомагати корисними порадами та контактами зі свого досвіду про те, як перетнути кордон.
Порада 5. Важливо в цей час спілкуватися з іншими. Ви зрозумієте, що ви не одні в цих почуттях – сьогодні більшість українців та українок їх проживають.
Порада 6. Особливо корисним є таке спілкування з родичами, найближчими людьми. Зараз емоції у всіх загострені, ба навіть зашкалюють. Ми схожі навіть не на їжаків, а дикобразів з великими голками, і ці голки – це всі наші почуття.
Щоб зберегти близькість з рідними, шукайте можливість розмовляти з ними, пояснювати свій вибір. У нас свій вибір, до прикладу, поїхати за кордон. У них свій вибір – залишитися в Україні. Ви можете бути незгодними, вважати, що хтось учинив неправильно, але через свій вибір, який би він не був, ви не стали любити один одного менше, і це не робить вас менш рідними.
“Коли закінчиться війна – важливо всім разом відновлювати країну”
Порада 7. Поважайте кордони інших.
Вікторія – журналістка, мати двох синів, молодшому з них майже шість років, попри всі вмовляння родичів і друзів лишається в Києві. Це її усвідомлений вибір. Вона кілька разів про це писала на своїй сторінці у фейсбук й просила поважити її вибір і взагалі “дати їй спокій”:
“Сьогодні моя подруга заблокувала мене… Після того, як я попросила мені більше не писати. Бо втомилася від усіх цих спроб “нав’язати” мені свою турботу й розповісти, куди й коли я маю їхати. Усі пояснення, що Київ набагато безпечніший, ніж Київщина, де вона зараз із дітьми, не діють. Людина для себе вирішила, що вона там у безпеці й не буде нікуди виїздити. І це нормально. Я поважаю її рішення. Але в той же час вона чомусь вирішила, що мене треба весь час “дзьобати”… Бо “ти загралася у спротив”. Ні, я не загралася. Жодного спротиву немає. Я виснажена всіма цими закидами й порадами. І мрію про той час, коли в мене зникне інет і мобільний зв’язок. Але є дві ключові речі. Перше – я вірю в нашу армію. І в те, що я в безпеці у своїй країні. І друге – я поважаю вибір усіх тих жінок, які їдуть туди, де, на їхню думку, вони будуть у безпеці. І так само поважаю вибір тих, хто лишається у своїх домівках в очікуванні нашої перемоги. І мені дуже прикро, коли не поважають мій вибір. Так, це про особисті кордони… А коли все ж даєш відсіч, то почуваєшся винною. Війна підсвічує такі моменти, робить їх неймовірно болісними й нестерпними. Але водночас це про необхідність бути чесною з собою…”.
Рішення Вікторії дуже схоже на рішення багатьох киян, які справді усвідомлено лишаються в столиці. І це також слід приймати, бо це про повагу до їхньої гідності, наголошує психологиня. Адже кожен приймає свої рішення, рятує себе по-різному. При чому можуть бути дуже різні обставини і причини, чому хтось лишається там, де на нашу думку, може бути небезпечно.
Психологиня ділиться своєю власною мотивацією того, щоб залишити Київ і виїхати в більш безпечне місце на Західній Україні:
“Я жила на околицях Києва, ближче до Ірпеня і Бучі, на 20-му поверсі. Бачила, як над моїми вікнами літали винищувачі й ракети, як горів ліс, підірвані мости… Я два дні не спала, і бути ефективною й щось робити в цій ситуації просто не могла.
Моя професія – це допомога іншим. І щоб бути корисною як психолог, я прийняла рішення поїхати з Києва – на західну Україну”.
Водночас Вікторія Самохвал каже, що не розглядає наразі варіант виїзду за кордон, хоча має таку можливість, оскільки тривалий час проживала й працювала в Німеччині.
“У 2014 році, коли війна в Україні тільки розпочалася, я, на жаль, не мала такого вибору, як повернутися в рідну країну. Тому сьогодні я розумію людей, які обирають поїхати, і тих, хто вирішує залишитися. І це справді питання вибору, який слід поважати. А найбільше порушення кордонів – це не повага до вибору іншої людини, і намагання її якось умовити, сказати, що вона не права.
Так, я прийняла рішення лишитися в Україні. Бо вважаю, що найкорисніша саме тут: у мене український номер телефону, можу оперативно зв’язатися з колегами, маю більш довіри моїх клієнтів, якщо я в Україні.
Але якщо хтось вважає, що їм безпечніше в іншому місці – це теж їхній вибір. І його слід прийняти і поважати”, – ділиться фахівчиня.
Порада 8. Зараз важливо розподілити всі свої вміння і робити найкраще те, що ти можеш. Це те, що вже відбувається в країні.
За кордон змогли виїхати й подружжя Наталя та Олександр (імена змінені – Авт.), батьки трьох неповнолітніх дітей. Старший син має церебральний параліч. Наталя каже, що через виїзд її чоловіка уже неодноразово довелося чути, що “вона колоборантка” і що “змогла звалити”:
“Звісно, таке говорили не особисто мені, а в цілому. Казали, що я в шоколаді. Ага, такий шоколад, що гівном віддає… Я свої стадії провини вже пройшла. А от мого чоловіка рвало в тероборону. Ну і оце все: “вони там під кулями, а я вусатий нянь”.
Очевидно, чоловікам складніше зробити цей вибір: лишатися тут чи їхати разом із сім’єю, коментує психологиня. Бо на чоловіків від самого народження чиниться сильний суспільний тиск, причому подвійний: що вони захисники – і сім’ї, і своєї країни. Але наша країна складається з багатьох родин. Коли у чоловіків є діти, цей вибір зробити ще складніше.
“Якщо стежити за новинами, у найпершу хвилю беруть чоловіків, у яких є військовий досвід. Брати воювати тих, хто не вміє стріляти, погодьтеся – не дуже логічно. Зараз багато бажаючих – у військо, територіальну оборону. Тому не всім чоловікам потрібно тримати зброю – захищати країну можна в будь-який інший спосіб. До прикладу, тримати оборону на інформаційному фронті. Адже в Україні є чимало ІТ-працівників. І їхня участь зараз важлива саме там, де вони найкращі: здійснювати DDoS-атаки, блокувати фейкові новини тощо”, – зауважує Вікторія Самохвал і додає:
“Найважливіше для всіх нас: хто б де зараз не був – за кордоном чи в Україні, боронить землю зі зброєю чи захищає родину та дітей, – коли закінчиться війна, повернутися і разом брати участь у відновленні країни”.
ДОВІДКА:
“Ми поруч” Благодійна організація “Голоси дітей” організували мережу психологів і психологинь (близько 60 професіоналів/ок) для надання допомоги. Координатор/ка записує ваш запит, і той фахівець чи фахівчиня, яка може взяти ваш дзвінок, контактує з вами найближчим часом. Телефони працюють у всіх месенджерах, які вам доступні.
+380960392258
+380991985795
+380635581282
Громадська організація Fight For Right надає оперативну допомогу людям з інвалідністю й психологічні консультації. Тел. +380978831508 . Більше – тут
Цей матеріал опубліковано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
