“Перед війною написав казку, де героя беруть у полон”: Олена Цигіпа про волонтерство, активізм, акцію непокори та викрадення чоловіка
Сергія Цигіпу, журналіста і письменника з Нової Каховки, окупанти утримують у полоні вже понад рік. Його викрали за активну проукраїнську позицію та журналістську діяльність. Завдяки його зусиллям у місті був проведений масовий захід громадянської непокори. Цигіпа також активно вів волонтерську діяльність, допомагав людям їжею та ліками. Після його затримання зв’язок з ним перервався і його рідні деякий час не знали, де він і що з ним. Пізніше з пропагандистського ролика на російському телебаченні вони дізналися, що він живий і перебуває в полоні. За останньою інформацією, його утримують у сімферопольському СІЗО №2.
Про початок російської окупації, волонтерську діяльність подружжя, масштабний проукраїнський мітинг, затримання Сергія та подальше утримання в полоні виданню ZMINA розповіла його дружина Олена Цигіпа.
Казка, написана Сергієм Цигіпою перед російським вторгненням, виявилася пророчою
За рік до війни Сергій Цигіпа вийшов на пенсію. Попри це він працював журналістом-фрилансером, а у вільний від роботи час за порадою дружини Олени писав казки для дітей. Разом вони обговорювали пригодницький сюжет та героїв, добирали ілюстрації, а також шукали бюджетне видавництво, в якому можна було видати збірку казок. Сергій дуже захопився ідеєю написання казки про місто “Тисячі джерел”, тож ретельно вивчив легенди та міфи, пов’язанні з рідним краєм, щоб максимально наблизити їх до реальності. За задумом Сергія, перша казка-квест розповідає історію друзів, які мають знайти сім ключів, щоб визволити свого товариша з полону Водяника. Олена Цигіпа вважає цю казку пророчою:
“Після того як російські окупанти викрали Сергія, я читала своїй мамі цю казку і подумала, що вона стала своєрідним пророцтвом… Тішить той факт, що в цій казці щасливий фінал, тому я вірю, що в нас теж усе вийде і ми повернемо його додому”.
24 лютого 2022 року родина Цигіпів прокинулася дуже рано від гучних вибухів. Сергій одразу почав телефонувати знайомим, щоб дізнатися, що відбувається. Потім він пішов до військкомату, де сказали, що чекають на зброю з Херсона. Військові взяли його номер телефону і пообіцяли зателефонувати, щойно стане щось відомо. Що більше він чекав, то більше приходило усвідомлення, що зброї не буде і йому ніхто не подзвонить.
“Ми не витримали й разом зі знайомим поїхали до військкомату – там усе було зачинено. Тоді ми поїхали до міськвиконкому. У фоє зустріли декількох депутатів міськради, які чекали на термінову нараду і поки утримувалися від коментарів. Не розмірковуючи довго, ми поїхали до поліцейського відділку. Там усі двері були відчинені навстіж. Зрозуміли – правоохоронці поспіхом евакуювалися”, – каже Олена.
В обід мешканці Нової Каховки побачили над будівлею ГЕС триколор. Тоді всім стало зрозуміло, що місто захопили росіяни. В перші дні окупації всі магазини та аптеки були зачинені. Ніхто не розумів, чи можна за таких обставин виходити з будинків до міста.
Олена пригадує, як три ночі Сергій разом з муніципальною охороною патрулював місто, щоб захистити майно мешканців від мародерів. Він майже не спав, оскільки вдень тримав інформаційну оборону як журналіст. Цигіпа щодня викладав на своїй сторінці у фейсбуку повідомлення про ситуацію в області:
“Моєму чоловікові звідусіль писали та розповідали люди про те, що коїться в них у містах та селах. Сергій аналізував усе, що відбувалося, і інформував населення про всі події на Херсонщині. Він дуже радів, коли потрапив до ефіру телемарафону “Єдині новини”, бо відчував себе потрібним”.
Волонтерська група “Україночки” – Сергій, Олена та Айс
До Сергія почали звертатися знайомі, які просили придбати продукти та ліки для їхніх рідних. Щоб придбати все необхідне, вони надсилали йому гроші. З часом подружжя назвало свою волонтерську групу “Україночки”. Їх скрізь супроводжував вірний пес Айс – боксер з домішками американського мастифа.
Багато містян пам’ятали Сергія як організатора фестивалів “Рок-н-рол Таврійський” та “Каховський плацдарм”, а також як лауреата фестивалю “Пісні, народжені в АТО, – пісні, народжені війною”. Тож під час окупації багато хто фінансово допомагав волонтерам із групи “Україночки”.
Спочатку Олена та Сергій купували ліки, засоби гігієни та продукти для немовлят, пенсіонерів та людей з особливими потребами. Це все вони розносили адресно в Новій Каховці, Дніпрянах, Корсунці, Козацькому та Веселому. Щоразу подружжя наражало себе на небезпеку, проходячи через російські блокпости. Потім їм стали допомагати друзі та колеги, і в об’єднанні “Україночки” діяли вже 10 волонтерів.
Двічі на тиждень подружжя Цигіпів відвідувало будинок, де жили пенсіонери, які не могли самостійно пересуватися. Це були інсулінозалежні люди та музикант Юрій Купец – знайомий подружжя, який переніс інсульт. Будинок був між двома російськими блокпостами, тому інші волонтери не наважувалися туди ходити.
“Щоб уникнути проблем з окупантами, ми мали на рукавах білі пов’язки з червоними хрестами. До кожного блокпоста ми підходили повільно. У нас щоразу перевіряли документи та запитували адресу, куди ми йдемо, а потім пропускали”, – розповідає Олена.
Згодом почалися проблеми з ліками: їх просто перестали завозити. Були випадки, коли медикаменти, які передавали волонтери з інших міст, окупанти під час обшуків машин відбирали та викидали.
Людей, які потребували допомоги, ставало дедалі більше. Але й коштів, які надсилали звідусіль, теж побільшало. Тому, коли в місті почалися проблеми з хлібом, Сергій придбав на ці гроші дріжджі в криворізьких підприємців.
А одного разу, коли Сергій уранці вигулював Айса, він випадково знайшов на сосні повішеного чоловіка. Тоді він відшукав його стареньку маму та оплатив похорон.
Весь натовп почав скандувати: “Геть додому! Вас ніхто сюди не кликав! Забирайтеся звідси!”
За словами Олени, 6 березня в місті був запланований мітинг проти російської окупації. Про це патріотично налаштовані містяни домовилися в соцмережах. Головними гаслами мітингу були “Нова Каховка – це Україна” та “Русский военный корабль иди на…!”. Звичайно, учасникам мітингу було страшно, оскільки містом їздили броньовані машини з позначками “z” і скрізь ходили озброєні окупанти. Але того дня, як згадує Олена, на вулиці міста вийшло до 5 тисяч патріотично налаштованих людей:
“Ми були приємно здивовані. Я взяла із собою маленькі українські прапорці, які часто роздавали під час різних заходів. А ще я знайшла в шафі одяг жовтого та блакитного кольору, який віднесла до знайомої, щоб вона з нього пошила прапори. Прапорів вийшло декілька, і вони були дуже гарні: на жовтій тканині був малюнок з колоссям пшениці. Ми із Сергієм узяли переносну колонку, на яку записали український гімн, щоб підтримати патріотичний настрій мітингарів”.
Олена пам’ятає, як величезна колона з українською символікою рушила від кінотеатру “Юність” до міськвиконкому. На постаменті, де окупанти потім встановили пам’ятник Леніну, молода пара повісила український прапор. Хтось із місцевих приніс величезний, на пів вулиці, український прапор, з яким виходили на свята. В цей момент Олена ввімкнула український гімн, і мітингувальники почали співати:
“Це було незабутнє видовище. Люди, незважаючи на небезпеку, не побоялися вийти на вулицю. Ніхто з представників окупаційної влади до нас не вийшов. Ми пішли на заднє подвір’я міськвиконкому, де стояли озброєні російські солдати. Весь натовп почав скандувати: “Геть додому! Вас ніхто сюди не кликав! Забирайтеся звідси!” Так продовжувалося 5–10 хвилин. Потім окупанти почали поступово відтісняти людей назад. Зрозумівши, що вони не збираються йти, окупанти почали стріляти їм під ноги та застосували сльозогінний газ“.
Олена пригадує, як мітингувальники ще пройшлися центральними вулицями міста, щоб усі інші мешканці, які визирали у вікна або стояли на балконах, приєднувалися до них. Дехто так і робив:
“Так ми дійшли до району “Сокіл”, де Сергій виголосив коротеньку промову. У ній він подякував людям за те, що вони не побоялися вийти на вулицю та показали свою проукраїнську позицію. На жаль, того дня декілька людей отримали поранення та надихалися газу”.
Після мітингу, за словами Олени, Сергію почали телефонувати знайомі та попереджати про те, що на нього росіяни відкрили полювання. Вони також порадили йому на деякий час причаїтися. Він дослухався цих порад і деякий час переховувався. Щодня змінюючи місце перебування, він переїздив від одних знайомих до інших. 8 березня Сергій забіг на пів години додому із шампанським та тюльпанами, щоб привітати дружину та маму зі святом.
“Мені здається, він почав усвідомлювати, що рано чи пізно його знайдуть. Окупанти обшукуватимуть наш будинок, а також будинки мами та доньки. Я думаю, він вирішив, що краще хай його зупинять десь у місті, ніж він когось підставить. Бо так окупанти можуть налякати його рідних, перевернувши догори дриґом усе в їхній квартирі. А може, йому остогидло ховатись?” – припускає Олена.
За її словами, Новою Каховкою ширилися чутки про те, що окупанти мають списки активістів із проукраїнською позицією та учасників АТО. До учасників мітингу почали навідуватися рашисти та забирати їх “на підвал”. Люди інколи були свідками того, як до будинків на двох мікроавтобусах та БТРі приїжджали військові з автоматами, виламували двері, проводили обшуки та виводили з нього людей з мішками на голові.
“Я сподівалася, що мого чоловіка теж “виховають” та відпустять”
12 березня Сергій разом із собакою пішов до міста Таврійськ, яке розташоване неподалік. Увесь транспорт і людей, які їхали або йшли туди, перевіряли на російських блокпостах. До цього подружжя Цигіпів часто там бувало, оскільки розносило містянам гуманітарну допомогу. Дорогою вони завжди провідували маму Олени, яка мешкає в Таврійську. Того дня Олена не пішла з чоловіком, бо мала зробити закупи в магазинах, а через деякий час вона отримала тривожний дзвінок від матері:
“Мені зателефонувала мама і сказала, що Сергій до неї не прийшов. Я відповіла, що, може, він у когось затримався і прийде пізніше. Після цього мама телефонувала декілька разів, щоб повідомити, що він так і не з’явився. Тоді я зрозуміла, що його затримали рашисти. Але я не поставилася до цього серйозно, бо на той час були випадки, коли чоловіків затримували й через дві-три доби після “виховної роботи” (погроз, психологічного тиску, шантажу та побиття) відпускали. Я сподівалася, що мого чоловіка теж “виховають” та відпустять”.
Наступного ранку Олена прочитала у фейсбуку пост дружини журналіста Олега Батуріна. Йшлося про те, що Батурін пішов на зустріч до Сергія і не повернувся додому. Стало зрозуміло, що їх обох затримали за проукраїнську позицію, волонтерську та журналістську діяльність. Тоді Олена розмістила в себе на сторінці та на сторінці Сергія звернення. У ньому були номер контактного телефону, а також фото Сергія та Айса. Вона сподівалася, що завдяки цьому з нею зв’яжуться люди, які були свідками затримання Сергія:
“Тоді мені зателефонувало три людини, які повідомили, що бачили, як Сергія затримували на одному з блокпостів. Один з них навіть вибачався, що не втрутився і не зміг йому допомогти. Але я його запевнила, що він би нічим не допоміг, а лише потрапив би “на підвал”.
Коли Олена дізналася, що Сергія заарештували на блокпості, вона пішла до так званого “поліцейського відділку”. Там її зупинив російський військовий. Олена розповіла, що розшукує свого чоловіка. Вислухавши її, військовий рацією зв’язався зі своїм керівництвом, і там відповіли, що в них Цигіпи немає.
Пізніше в одній із соцмереж якісь люди написали доньці Сергія, що бачили схожу на Айса собаку на задньому подвір’ї міськвиконкому. Олена одразу ж пішла туди та забрала його. Військовий, який стояв біля міськвиконкому, сказав: “Він прибився до нас. Ми навіть не знаємо, чий це собака. Ми його нагодували та прив’язали”.
Через вісім-дев’ять днів після зникнення чоловіка Олені зателефонувала сестра Олега Батуріна та повідомила, що брата відпустили. З її слів, чоловіків утримували в Херсонському СІЗО. Там Олег почув прізвище Цигіпи та впізнав його голос, коли того допитували в сусідньому приміщенні. Але, на жаль, Сергія ані того дня, ані за тиждень не відпустили.
Якось уранці, гуляючи із собакою, Олена помітила чоловіка, який явно чекав на неї. Він запитав: “А вашого чоловіка і досі немає?” Вона відповіла: “Його ще не відпустили”. Під час розмови жінка помітила, що чоловік однією рукою притримував другу та кривився від болю. Він розповів, що їх утрьох (його, Сергія та Олега) вивезли до Херсонського СІЗО. Однак його разом з Батуріним відпустили.
“Я вирішила ще раз піти до рашистської “поліції” та запитати в них про Сергія. Там мені знову сказали, що в них такого немає”, – каже Олена.
За її словами, деяких чоловіків затримували, щоб вони копали ями: невідомо, чи це були могили, чи окопи. За різними чутками, окупанти розміщували свої катівні в поліцейському відділку, у підвалах ГЕС та будівлях Північно-Кримського каналу:
“Відомі випадки, коли люди після підвалу поверталися надламані та побиті. Їх морили голодом та не давали води. Декому дозволяли приносити їжу. Наприклад, дружина секретаря Новокаховської міської ради – Васильєва – передавала їжу чоловіку, але ніхто не знає, чи вона до нього потрапила”.
Олена знову вирішила піти до окупаційної “влади”, але цього разу до “міськвиконкому”. Ним керував призначений росіянами колаборант Володимир Леонтьєв. Він її вислухав і сказав, щоб вона не хвилювалася: Батуріна відпустили, тож скоро випустять і Сергія.
“Тоді я сказала Леонтьєву, що дуже хвилююся через вік та стан здоров’я Сергія (йому 60 років. – Ред.). Чи зможе він усе витримати? На це він мені сказав: “Ідіть додому. Усе буде добре”.
Ввечері 19 квітня знайома Цигіпи надіслала їй двохвилинне відео, на якому був Сергій. На відео він розповідав, що всі жахи, які відбулися в Бучі, були зрежисовані Україною для дискредитації Росії. В описі під відео його відрекомендували як “старшого офіцера командування ІПСО української армії, який зараз перебуває в Росії”. Цей сюжет показали на російському каналі “Россия 24”.
“Згодом я знайшла повну версію цього відео (більш ніж 19 хвилин). На ньому видно, що на обличчі та голові Сергія є сліди побиття. Також я помітила, що він інколи підтримував праву руку, тобто вона була або зламана, або вивихнута. Коли він тримав у руці комп’ютерну мишку, то я побачила, що його середні пальці мали чорно-жовтий колір. Подумала, що їх теж могли вибити або зламати. Ми ще припустили, що в нього зламані ребра, оскільки він дуже обережно видихав повітря в деяких моментах. Ще припустили, що в нього зламане перенісся”, – описує свої враження Олена.
Дружина навіть не може собі уявити, що робили із Сергієм, щоб змусити це сказати на камеру. Адже вона добре знає Сергія, який завжди мав проукраїнську позицію.
“У травні почалися репресії проти освітян. А я заступник директора ліцею та дружина полоненого журналіста”
Після зникнення Сергія мама Олени захворіла та злягла. Лікарі сказали, що вона може прожити ще максимум два місяці й протягом цього часу родичі мають забезпечити їй підтримку та догляд. Олена намагалася підтримувати матір, використовуючи всі можливості, які були:
“Де ми тільки не діставали ліки – у знайомих, волонтерів та перекупників. Але, на жаль, 17 травня моя мама померла. В травні ж почалися репресії проти освітян. А оскільки я вчителька, заступник директора ліцею та дружина полоненого журналіста-активіста, мене теж могли забрати “на підвал”. Уже тоді нам стало відомо про затримання одного з директорів, якого два тижні тримали в підвалі та били. Пізніше він очолив окупаційний міський “відділ освіти”. Ми були дуже здивовані тим, що після пережитого він пішов на співпрацю з росіянами”.
Коли це почалося, люди почали виїжджати з міста. Хтось знайшов у собі сили, щоб кинути все та виїхати на підконтрольну українській владі територію, а хтось і досі там залишається. Олена виїхала до Києва разом із сином та мамою Сергія. Вони три доби простояли на блокпості у Василівці:
“Було дуже спекотно. Наш автобус у черзі був 360-м. Нам дозволили заїхати до селища, щоб ми могли купити воду та їжу. Вночі ми спали в лікарні, а вдень сиділи на вулиці, шукаючи затінок. Я здогадалася попросити в будівельному магазині коробки, щоб було на чому сидіти. Жінки просили росіян пожаліти дітей з особливими потребами, людей з інвалідністю та похилого віку. Після декількох підходів, вони нас пропустили”.
Спочатку родину Цигіпів привезли до тимчасового табору для переселенців, який розташовувався в дитячому садочку в Запоріжжі. Їх там нагодували, дали можливість переночувати, а вранці потягом відправили до Києва. В столиці Олена розпочала активну роботу з визволення Сергія з полону. Зверталася всюди: до державних інстанцій, журналістів, до громадських правозахисних організацій ZMINA та МІПЛ, адвокатів ЄСПЛ, розповідала про свого чоловіка на конференції ОБСЄ у Варшаві та на заході ПАРЄ в Страсбурзі. Вона й досі продовжує брати участь у пресконференціях, зустрічах та численних інтерв’ю.
“Через кримських правозахисників я дізналася, що Сергій перебуває в окупованому Криму: спочатку його тримали в СІЗО №1, а пізніше перевели до СІЗО №2 міста Сімферополя. Наш адвокат підготував та написав запити до відповідних російських служб, щоб отримати офіційні підтвердження, що він перебуває саме там”, – каже Олена.
У грудні минулого року вона дізналася, що Сергію висунули звинувачення в шпигунстві (за статтею 276 КК РФ) та спричиненні своїми діями шкоди Російській Федерації під час так званої “спеціальної військової операції”. За цими звинуваченнями в РФ йому загрожує від 10 до 20 років ув’язнення.
Наразі адміністрація СІЗО та ФСБ не дозволяють адвокату Рефату Юнусу, найнятому родиною, зустрітись із Сергієм. За словами Олени, це пояснили тим, що її чоловік нібито відмовився від його послуг. Після звернення до адвокатської палати Криму призначений росіянами адвокат узяв самовідвід, тому вона сподівається, що інтереси її чоловіка відтепер представлятиме Рефат Юнус.
Олена продовжує боротися за звільнення Сергія з кремлівської катівні. Вона сподівається, що це відбудеться найближчим часом:
“Я розповідала та продовжую розповідати про нього. Світ повинен знати правду про затримання цивільних полонених та знущання з них. Їхні родичі по крихтах збирають інформацію про місце та умови їхнього утримання. Ми повинні бути сильними, щоб боротися за них. Достукатися до кожного, хто міг би допомогти у визволенні наших близьких з полону. Ми робимо все можливе, щоб дочекатися повернення наших рідних з рашистського полону”.