Суддя про домашнє насильство: “Злочин не може бути приватною справою”
Про домашнє насильство настав час говорити голосно і без цензури. У цьому переконані журналісти України із Запоріжжя, Донецька, Полтави, Івано-Франківська, Львова, Дніпра, Києва, які об’єдналися, щоб розповісти про домашнє насильство доступною мовою. Так стартувала всеукраїнська інформаційна кампанія “Домашнє насильство: Мовчати не можна говорити”.
ТРОХИ ЦИФР
За 2016 рік до Національної поліції надійшло майже 130 тисяч звернень про домашнє насильство, більшість справ (близько 80 тисяч) закінчується адміністративним покаранням, і кривдник повертається знову в сім’ю, тільки 4% справ має підстави для проведення досудового слідства.
Також в Україні більше 10% прокурорів, 11% суддів, 12% представників поліції вважають, що в певних випадках застосовувати силу або бити партнерку є… прийнятним.
Ці дані взяті з дослідження, що тривало з квітня 2016 до лютого 2017 року, і провели його правозахисний центр “Ла Страда” спільно з Женевським центром демократичного контролю за сектором безпеки (DCAF) у співпраці з Національною школою суддів України, Академією прокуратури України та Національною поліцією.
У дослідженні взяли участь 388 співробітників поліції, 106 прокурорів, 169 суддів.
Згідно з результатами дослідження, 39% респондентів також вважають, що домашнє насильство є приватною справою.
“З опитаних нами – 77% прокурорів, 81% поліцейських, 84% суддів вважають, що примирення в родині є найважливішим. Не покарання кривдника, не захист постраждалих. А це фактично є приховуванням від суспільства проблеми. Помирилися – гаразд. А те, що далі буде відбуватися, – це їхня приватна справа. І такі речі є дуже небезпечними”, – прокоментувала директорка “Ла Стради” Катерина Левченко.
Дослідження також показало, що реагування системи правосуддя на насильство над жінками є неефективним через те, що жінки не повідомляють про злочин та правопорушення. Нерідко через те, що жінки не довіряють правоохоронним органам.
Відповідно до даних опитування, 60% респондентів вважають, що випадки, про які інформують постраждалі від домашнього насильства, є удаваними, неправдивими.
“Але коли ми аналізували скарги від жінок, які телефонували нам на “гарячу лінію” – а таких ми отримали 109 скарг за 2 місяці – потерпілі говорили “Поліція мені не вірить… У вас нема вбивства – ми не будемо виїжджати”, – наголосила Катерина Левченко.
“ЯКЩО СКОЮЄТЬСЯ НАСИЛЬСТВО В СІМ’Ї, ДЕРЖАВА ЗОБОВ’ЯЗАНА ВТРУТИТИСЯ”
Як тільки розпочалася кампанія “Насильство: мовчати не можна говорити”, серед перших до активістів зателефонували… з Апеляційного суду Вінницької області й запитали, як можуть допомогти. Як коментують координатори кампанії, чи не вперше в їхній практиці поговорити відверто про домашнє насильство наважилися представники суду.
Коротко про головне говорив суддя Апеляційного суду Вінницької області Антон Рупак.
– Пане суддя, як часто в Апеляційному суді Вінницької області розглядають справи про насильство в сім’ї?
Така категорія справ, як насильство в сім’ї, з точки зору криміналістики має характер подвійний. З одного боку, йдеться про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 173-2 (Вчинення насильства в сім’ї, невиконання захисного припису або непроходження корекційної програми) Кодексу України про адміністративні правопорушення.
З іншого – Кримінального кодексу України. Наприклад, якщо насильство відбувається фізичне, то це заподіяння тілесних ушкоджень (ст.ст.121, 122, 125 ККУ).
Проте, на жаль, з тієї статистики, якою оперуємо, ми можемо дати більш конкретні дані лише по справах про адміністративні правопорушення.
Оскільки кримінальні правопорушення, зокрема, нанесення тілесних ушкоджень, як невеликої тяжкості, середньої тяжкості, так і тяжких тілесних ушкоджень – з них неможливо виокремити ті, які вчиняються лише в сім’ї. Фіксуються сутички також і між сусідами, знайомими тощо.
Також немає окремої графи звітності щодо членів сім’ї.
Тож щодо ситуації по насильству в сім’ї у Вінницькій області. У 2015 році в області були притягнуті до відповідальності 4 тисячі 468 осіб, у 2016 році кількість дещо збільшилася – 4 тисяч 619 осіб.
До слова, до апеляційної інстанції дуже рідко доходять справи по домашньому насильству. Так, із озвученої статистики, до нас, в апеляційний суд, у 2015 році дійшло лише 15 справ, а в 2016 році – 22 справи.
– Статистика фіксування випадків домашнього насильства потроху збільшується, чи значить, що люди стали частіше звертатися по допомогу?
Хотів би звернути увагу: загальна статистика включає не тільки звернення від постраждалих осіб. Адже люди звертаються по допомогу не лише до правоохоронних органів.
Часто, особливо в сільській місцевості, потерпілі звертаються в органи місцевого самоврядування, в сільські ради. І ті, у свою чергу, зобов’язані відповідно реагувати, викликаючи правоохоронні органи, представників служби у справах сім’ї.
Відзначу, що мало хто звертається в органи опіки сім’ї, які також зобов’язані надавати допомогу, якщо стається домашнє насильство.
Чимало людей намагаються самі владнати критичну ситуацію – без звернення до держави.
Також побутує думка, що насильство в сім’ї збільшується через події на сході. Не згодний. Домашнє насильство виникає через різні фактори: і через виховання в родині, релігійні особливості тощо.
– За результатами дослідження “Ла Стради”, 38 % опитаних суддів вважають, що справи по домашньому насильству – це приватна справа…
Я не зовсім розумію, як можна вважати якесь правопорушення приватною справою?
Взагалі ж слід глобальніше дивитися на цю проблему. Так, Кодекс України про адміністративні правопорушення в нас діє… ще з 60-х років ХХ століття.
Він не зазнав таких кардинальних і радикальних змін, як господарський, цивільний, кримінальний.
Зокрема, стаття, яка передбачає адміністративну відповідальність за вчинення насильства у сім’ї, а також невиконання припису і непроходження корекційної програми, введена лише… у 2003 році.
Слід також враховувати, як у нас приймаються закони: нерідко за рішеннями типу польських законів, німецьких… Та не варто займатися “мавпуванням” – списувати закони з чужих країн. На мою думку, кожна нація має свій менталітет, і, вирішуючи або захищаючи те чи інше порушене право, треба враховувати також і національні особливості того народу, де ти проживаєш.
Тож щодо тих суддів, які відповіли, що “насильство – приватна справа”. Я би прокоментував так. Виникають деякі труднощі при розгляді справ про домашнє насильство. Бо якщо чоловік щодо жінки або дитини вчинив насильство психологічне чи фізичне, ця жінка, ясна річ, з метою захисту звернеться у правоохоронні органи, наприклад, зателефонує дільничному інспектору.
На звернення дільничний оформлює заяву і доправляє її до суду… І дуже часті випадки, коли ця сама жінка прибігає і ледь не навколішках просить: “Не давайте штраф – це від сім’ї заберете. Арешт не давайте, бо якщо арештують на 5 чи 10 днів, то вдома треба комусь робити: там і воду принести, і дрова нарубати…”.
Розумієте в чому проблема: це не те, що називається “приватна справа”, це те, що дуже зав’язано на сім’ї.
І при винесенні рішення щодо насильства в сім’ї слід враховувати ці моменти: щоб передбачені стягнення не були обтяжливі для самої родини, але були б досить адекватні для виправлення й перевиховання особи, яка вчинила насильство.
На жаль, теперішній Кодекс про адмінправопорушення не в змозі реагувати на сучасні випадки.
Утім, вважати, що насильство – це приватна справа, ніяк не припустимо. Конституцією України та іншими законами передбачена рівноправність чоловіка і дружини, обов’язок батьків виховувати дітей. При порушенні цих прав, звісно, держава має втручатися.
– Дякуємо вам за розмову!
КОЛИ КРИВДНИК ВІДЧУЄ ПОКАРАННЯ?
У рамках закону України “Про попередження насильства в сім’ї” діє, зокрема, офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї або захисний припис (якщо в діях кривдника не кваліфіковано ознаки злочину).
У разі вчинення особою насильства в сім’ї – особу в обов’язковому порядку направляють до кризового центру для проходження корекційної програми.
З таким захисним приписом кривднику може бути заборонено також чинити певні дії щодо потерпілої.
Наприклад,
- отримувати інформацію про її місце перебування;
- розшукувати її, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме кривднику;
- відвідувати потерпілу, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання;
- вести телефонні переговори з потерпілою тощо.
Утім, на думку різних правозахисників, заходи, передбачені нинішнім законодавством про насильство в сім’ї, ніяк не захищають потерпілу від насильства. Адже… кривдник не відчуває покарання, часто – не з’являється на судові засідання, а в суспільстві домашнє насильство – не вважається злочином.
Змінити цю ситуацію системно покликана Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (так звана Стамбульська конвенція). Держава Україна цей документ підписала однією з перших – ще в 2011 році, однак досі не може його ратифікувати.
Із ратифікацією Стамбульської конвенції Україна взяла би на себе зобов’язання упорядкувати національне законодавство до сучасного захисту потерпілих від насильства. Це, зокрема, і новий закон про домашнє насильство, і адекватна міра покарання й низка заходів із попередження домашнього насильства.
Якщо коротко, то ратифікація Стамбульської конвенції потрібна для того, щоб:
- забезпечити належне розслідування на основі свідчень потерпілих та справедливий розгляд справи у суді;
- забезпечити повагу правоохоронних органів до потерпілої особи в момент, коли вона повідомляє про випадки травмування;
- створити національну лінію телефону довіри;
- ізолювати кривдника від потерпілої особи й гарантувати безпеку потерпілій особі;
- гарантувати комплексну допомогу потерпілій особі й ефективне покарання кривдника.
Активісти та активістки кампанії “Насильство: Мовчати не можна говорити” переконані – крапля камінь точить. Проблема домашнього насильства вирішуватиметься, якщо про неї говоритимуть на різних рівнях – від потерпілих до депутатів, які лобіюють ратифікацію Стамбульської конвенції, від активістів до суддів, які відкрито виступають проти.
Якщо ви потерпаєте від домашнього насильства, або стали свідками – зверніться в поліцію за номером “102”.
За правовою, психологічною, юридичною консультацією також звертайтеся за телефонами Національної гарячої лінії – 0 800 500 335, або з мобільного – 386.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини для газети “Поради юриста”
Матеріал підготовлено в рамках кампанії “Насильство: мовчати не можна говорити”
