Сто один засуджений воєнний злочинець: про що свідчать перші судові вироки за порушення законів та звичаїв війни

Українські судді за останні два роки щонайменше 101 людині ухвалили обвинувачувальні вироки за порушення законів та звичаїв війни. Серед них – російські посадовці, рядові та офіцери армії РФ, які грабували цивільних в Україні, обстрілювали житлові будинки, викрадали, катували та вбивали мешканців захоплених територій, а також українські громадяни, які допомагали ворогу чинити насильство в окупації.

Понад 80 судових процесів у цих справах відбувалися заочно. Щонайменше трьох засуджених звільнили від покарання та обміняли. Деяких підозрюваних відправили на обмін ще до закінчення розслідування.

Сьогодні є можливість поглянути на ці справи комплексно та проаналізувати весь їхній шлях: від початку розслідування до оголошення вироку, зазначають юристи. Це дає змогу оцінити також перспективи таких проваджень у майбутньому та їхню роль у встановленні правосуддя за злочини цієї війни.

Як Україна судить воєнних злочинців та з якими викликами стикається, розбиралася ZMINA. 

Реальні злочини та заочні вироки

Нині українські суди оголосили рішення щонайменше щодо 101 людини в справах про воєнні злочини проти України та її населення. Останній наразі вирок щодо порушення законів та звичаїв війни 25 березня оголосив Чернігівський районний суд.

Засуджений – військовий збройних сил РФ Орлан Доржу. Як встановило слідство, 5 березня 2022 року Доржу разом зі своїм підрозділом заїхав до села Вікторівка Чернігівської області. Того ж дня Доржу та інші військові вдерлися на територію приватного будинку. Там у підвалі ховалася родина – двоє дорослих та двоє малолітніх дітей. 

Згідно з матеріалами справи, засуджений кинув до підвалу металеву каструлю, щоб налякати людей усередині. Після цього він наказав усім вийти на двір, в іншому разі погрожував кинути справжню гранату.

Російські військові обшукали родину. Після цього Доржу, згідно з матеріалами правоохоронців, змусив цивільних зайти назад до підвалу та зачинив двері ззовні. 

Як зазначають у чернігівській прокуратурі, у підвалі не було вентиляції, а отже і доступу свіжого повітря. Родину закрили в цілковитій темряві, в антисанітарних умовах, без їжі, а температура там була близько нуля. Тільки після восьми годин такого утримання потерпілим вдалося самостійно вибратися з підвалу. Військового, який їх там зачинив, вони більше ніколи не бачили.

Доржу засудили до 12 років ув’язнення за жорстоке поводження з цивільними людьми під час окупації. Це найбільша категорія злочинів, за які наразі оголосили вироки в справах про воєнні злочини. Водночас майже всі ці рішення є заочними. Доржу також засудили заочно. 

Загалом серед судових справ щодо порушення законів та звичаїв війни наразі понад 80% відбувається в заочному форматі. 

Розгляд справ без присутності обвинувачуваного – прийнятна практика в міжнародній судовій системі. Такі процеси дозволяють встановлювати справедливість навіть тоді, коли злочинців неможливо дістати одразу законними способами. 

В Україні таку можливість додали до законодавства після російського вторгнення 2014 року. Перший заочний вирок оголосив Слов’янський міськрайонний суд у листопаді 2015 року. Тоді до дев’яти років ув’язнення з конфіскацією майна засудили колишнього горлівського міліціонера, який перейшов на бік росіян та очолив захоплене управління МВС. Його звинуватили в участі в терористичній організації. 

Перший заочний вирок за воєнні злочини оголосили в Україні вже після повномасштабного вторгнення 2022 року. Отримав його 23-річний Сергій Штайнер.

Це також перший засуджений воєнний злочинець, особу якого встановили журналісти. Пізніше журналістка Радіо Свобода, яка проводила це розслідування, також свідчила в суді. 

Як і більшість воєнних злочинців, Сергія Штайнера визнали винним у жорстокому поводженні з цивільними на захопленій території. На початку повномасштабного вторгнення в Україну він був лейтенантом та командував ротою. Щонайменше з 9 березня 2022 року засуджений разом зі своїми підлеглими перебував у селі Лук’янівка Київської області. Він віддавав накази грабувати місцевих мешканців. Зокрема, в одного з потерпілих за наказом Штайнера росіяни викрали телефон, бензиновий генератор та 10 бетонних плит, а також розчавили технікою його особистий автомобіль. Крім того, за даними прокуратури, Штайнер віддавав накази розстрілювати цивільні автівки.

Коли військові РФ утікали з Лук’янівки від контрнаступу ЗСУ, вони залишили в селі чимало доказів своєї присутності. Так, в одному з покинутих танків українські військові знайшли медичну книжку Штайнера. Вони показали це журналістам Радіо Свобода, а ті, своєю чергою, ідентифікували злочинця. 

Військові технічні документи та медична книжка заступника командира роти з озброєння Сергія Штайнера. Фото: Мар’ян Кушнір, Радіо Свобода

Згодом потерпілі та свідки дій росіян у Лук’янівці впізнали Штайнера за фото. Адвокат росіянина просив його виправдати, адже суду не вдалося почути думку самого обвинуваченого.

“З огляду на зібрані докази та ту інформацію, яка стала відома під час судового розслідування, доходжу висновку, що провину мого підзахисного не доведено, відсутні прямі докази щодо скоєння ним злочину, який йому інкриміновано. Відсутні прямі свідчення як потерпілого, так і свідків, які б указували на зазначену особу”, – наголосив адвокат під час суду. 

До подібної позиції захисники обвинувачуваних воєнних злочинців вдавалися неодноразово. Зокрема, у справі молодшого сержанта Олександра Карпова, якого звинуватили в розстрілі цивільної автівки на Чернігівщині.

Згідно з текстом вироку, ввечері 26 лютого росіянин разом з іншими військовослужбовцями РФ наказав зупинитися цивільній автівці, у якій було четверо людей. Водій зупинив машину, однак у цей момент один з росіян почав розстрілювати авто. Внаслідок цього загинула пасажирка, яка сиділа на передньому сидінні, водій та ще одна пасажирка отримали поранення. Згодом потерпілі також упізнали військового за фото.

За свідченнями потерпілих, у момент злочину вже сутеніло, в бік машини світив великий ліхтар на даху бронетранспортера, а на передній частині машини стояв військовий, який стріляв по авто. Через це захисник наполягав на недоведеності провини свого підзахисного: мовляв, потерпілі могли погано розгледіти злочинця та помилитися на впізнанні.

У матеріалах справи, однак, зазначено, що правоохоронці проводили слідчий експеримент. На місце, де, зі слів потерпілих, був БТР, поставили вантажний автомобіль ЗІЛ з ліхтарем на даху. За 15 метрів розмістили автівку, схожу на машину потерпілих, і з допомогою понятих перевіряли, чи могли з такої відстані потерпілі впізнати нападника. Експеримент підтвердив, що розгледіти та впізнати обличчя людини на бойовій машині за таких умов цілком можливо. До того ж серед матеріалів справи є відомості про телефонні з’єднання обвинуваченого. Згідно з цими даними, впродовж лютого-березня Карпов міг перебувати неподалік місця злочину. 

Водночас у частині рішень не наведено досить подробиць, щоб однозначно встановити провину підозрюваного. 

Увага до деталей

Те, що провадження заочне, не означає, що воно за замовченням буде неефективним, зазначає юристка Української правової консультативної групи ULAG Аліна Павлюк. 

Вона наводить приклад справи про “боїнг” МН-17, яку розглядав Окружний суд Гааги: ця справа також проходила в заочному форматі, однак процес був вельми прозорим, системним та мав зрозумілу логіку доказування та обвинувачення. 

Фігурантами справи були чотири людини, однак це не завадило суду приділити увагу значенню дій кожної з них у злочині. Так, судді виправдали одного з обвинувачуваних Олега Пулатова. Слідство зазначало, що чоловік причетний до перевезення в Україну установки “Бук”, з якої збили пасажирський літак. Проте суд не знайшов у матеріалах справи доказів, що Пулатов мав безпосередній стосунок до запуску ракети, яка влучила в “боїнг”.

Павлюк наголошує, що українські суди мають рухатися за таким самим принципом: встановлювати роль кожної людини в скоєнні злочину, особливо коли це заочна справа з кількома обвинувачуваними. Для цього потрібно, зокрема, детально розбирати всі обставини справи та надавати максимально вичерпні докази винуватості всіх обвинувачуваних окремо, зауважує Павлюк. 

На сьогодні українські суди розглянули вже не одну справу про воєнні злочини, де обвинувачуваними були від двох до п’ятнадцяти людей. Подібні масові розгляди допомагають не розпорошувати ресурсів правоохоронців та суддів, бо в іншому разі їм довелося б розглядати, наприклад, 15 окремих справ про один і той самий злочин.

Такий підхід також важливий для потерпілих та свідків справ про воєнні злочини. 

“Уявимо, що це були б 15 окремих проваджень про ту саму ситуацію. І постраждалій людині треба було б ходити на судові засідання в кожному з них”, – зазначає експертка ULAG. 

Водночас, за її словами, у нинішніх справах, де є понад один підсудний, ступінь доказування відповідальності кожного з них часом недостатній.

“Часто, коли ми бачимо у вироку велику кількість осіб, буває складно зрозуміти, хто ж саме які злочини чинив та які межі його відповідальності за вчинення конкретного елементу злочину”, – додає юристка.

Так, у березні цього року Чернігівський районний суд Чернігівської області ухвалив наймасовіший на сьогодні вирок за воєнні злочини. П’ятнадцятьох російських військових визнали винними в незаконному утриманні цивільних мешканців села Ягідне в підвалі школи та нелюдському поводженні з ними. 

Люди в шкільному підвалі в Ягідному. Фото: Ольга Меняйло

У тексті вироку детально описано дії одного з підсудних російських військових. Він, зокрема, безпосередньо причетний до трьох фактів незаконного затримання цивільних та конвоювання їх до підвалу сільської школи. Суд встановив, що росіянин обшукував людей, примушував їх на морозі роздягатися догола та шукав “підозрілі” татуювання, закривав потерпілих у підвалі приватного будинку й погрожував їм зброєю. Водночас переважно всі дії він виконував “спільно з іншими військовослужбовцями збройних сил російської федерації”, йдеться в рішенні суду. 

Один з підсудних, згідно з вироком, бив цивільного чоловіка кулаком у голову. Інший російський військовий намагався зґвалтувати одну з утримуваних у підвалі жінок. Та ступінь залучення інших обвинувачуваних до виконання злочину, згідно з вироком, доволі розмитий.

Так, дії більшості обвинувачуваних у цій справі описують абсолютно ідентично: “…діючи умисно, під загрозою застосування вогнепальної зброї здійснили незаконне затримання (ув’язнення) вказаних цивільних осіб з метою подальшого незаконного їх утримання в підвалі школи, примусово вивели з підвального приміщення на подвір’я вказаного домогосподарства зазначених потерпілих” чи “спільно з іншими невстановленими військовослужбовцями збройних сил Російської Федерації під конвоєм відвели та примусово помістили потерпілих до підвалу” школи в селі Ягідне.

Крім того, суд встановив, що всі обвинувачувані брали участь в охороні входу до шкільного підвалу та, відповідно, створювали умови для незаконного утримання цих людей. Усіх 15 підсудних також визнали винними у використанні цивільних як “живого щита”.

Водночас за такими формулюваннями доволі складно встановити, що саме робили підсудні в межах скоєння злочину та на яку міру відповідальності кожен з них заслуговує. Зрештою всі засуджені – і той, хто бив цивільного, і той, хто примушував роздягатися на морозі, і той, що хотів зґвалтувати затриману, і ті, хто затримував цивільних та конвоював їх до підвалу, – отримали однакові вироки у 12 років ув’язнення.

Загалом за два роки після воєнного злочину в Ягідному українські суди ухвалили вироки 21 російському військовому, причетному до знущання з цивільних у селі Ягідне на Чернігівщині. Усі вони безпосередні виконавці.

Це загальна риса для більшості кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів в Україні, зазначає Павлюк. 

“Ми бачимо намір притягнути до відповідальності безпосереднього виконавця злочину. Та важливість цих справ полягає в тому, що не тільки виконавці мають відповідати. Потрібно доводити роль вищого керівництва в цих злочинах”, – наголошує юристка. 

Процедуру дотримано

Заочне правосуддя в України нині має також низку процесуальних проблем. Так, завжди існує ризик, що під час заочного розгляду справи суд знехтує правами обвинуваченого та засудить його несправедливо. Тому міжнародна судова практика вимагає додаткових гарантій, що під час заочного розгляду справи право обвинуваченого на справедливий суд буде дотримане в повному обсязі. 

Заочний розгляд можливий лише тоді, коли обвинувачувана особа знає про кримінальну справу проти неї, може ознайомитися з матеріалами та отримувала повідомлення про етапи провадження. 

Згідно з українськими процесуальними нормами, слідчі органи мають надіслати людині повідомлення про відкриття провадження, початок розслідування, підозру чи судові засідання в справах проти неї. Ці повідомлення надсилають одразу кількома способами. Передбачається, що обвинувачуваний має побачити хоча б одне з них. 

Українські правоохоронні та судові органи здебільшого повністю виконують законодавчі вимоги. Та це не завжди гарантує реальну обізнаність обвинувачуваного або підозрюваного про свій статус, наголошують правники. 

Зокрема, правоохоронці мають надсилати повідомлення на адреси проживання підозрюваних. Проте здебільшого це неможливо зробити, адже звинувачені у воєнних злочинах перебувають у Росії чи на окупованих територіях України.  

Інший шлях – публікація підозр та повісток у друкованих ЗМІ, як-от в “Урядовому кур’єрі”, на порталі “Судова влада України” та на сайті Офісу генерального прокурора.

Такі способи повідомлення також малоефективні, зауважують юристи.

“Наскільки висока ймовірність того, що людина, яка перебуває на окупованій території чи в Росії, в принципі може мати доступ до цих сайтів. Адже, наскільки нам відомо, доступ до українських інтернет-ресурсів на цих територіях заблоковано”, – підкреслює правниця Аліна Павлюк. 

Ще одна законодавча проблема для заочних судових процесів в Україні – недосконалість процедури їхнього оскарження. Оскільки саме слідство та суд відбуваються в спеціальних умовах, то має бути передбачена можливість і оскаржити вирок також за спеціальною процедурою, зазначає Павлюк. 

“Європейська практика права на справедливий суд вимагає додаткових гарантій того, що засуджена особа, якщо вона з’явиться та матиме бажання виступити в суді в цій справі, матиме реальну можливість переглянути її, оскаржити ухвалені рішення та представити суду свою сторону”, – додає юристка.

Наразі, якщо засуджений з’явиться в Україні, його одразу заарештують, а вирок набере законної сили. Захисники заочно засуджених звертаються до апеляційного суду та до Верховного Суду як касаційної інстанції в загальному порядку. Хоча на сьогодні за всі 10 років збройної агресії Росії до Верховного Суду дійшла тільки одна справа – кримського військового комісара Олександра Кабашного, якого засудили до восьми років ув’язнення за проведення примусового призову цивільного населення окупованого Криму на строкову військову службу в армії РФ. 

Сторона захисту і в апеляційному суді, і у Верховному Суді наполягала на тому, що обвинувачення не довело елементу примусу в діях Кабашного: мовляв, слідство не навело фактичних доказів того, що підсудний безпосередньо застосовував фізичну силу, психологічне насильство, шантаж чи погрози, щоб примусити кримчан іти служити до російської армії. Суд відхилив ці заяви та визначив, що примус може бути не тільки безпосереднім та вираженим у погрозах чи насильстві. Адже Кабашний заявляв у російських ЗМІ, що “ухилянтів” розшукуватимуть та саджатимуть до в’язниці. Це, на думку Верховного Суду, також можна вважати примусом. 

Адвокат Кабашного у Верховному Суді також указував саме на відсутність спеціальної процедури оскарження рішень. Судді ж відповіли на це, що така процедура ніби і є, але варто постаратися, щоб довести своє право нею скористатися, наголошує Павлюк. 

Загалом рішення Верховного Суду не тільки підтверджують чи оскаржують вироки. Цей орган ще й аналізує судову статистику та узагальнює судову практику. Так, від першого рішення в справі про воєнні злочини правники очікували пояснень та коментарів щодо практики кваліфікації міжнародних злочинів, особливостей судового розгляду таких справ та, зрештою, їхнього оскарження.

“Однак судді в рішенні порушили лише низку процедурних питань. На жаль, ми не побачили ґрунтовного рішення, яке б могло зрушити нинішні підходи до роботи з воєнними злочинами”, – зазначає Павлюк.

Вирок – це ще не кінець

Законодавчі та процесуальні недоліки в судочинстві щодо воєнних злочинів можуть вплинути на подальшу долю цих вироків та реальне притягнення винних до відповідальності. 

Заочний вирок передбачає, що людину затримають, щойно знайдуть. Нехай навіть на території іншої держави. Однак, щоб інші країни могли затримати злочинця, його потрібно оголосити в міжнародний розшук.

Та, наприклад, провідна міжнародна організація кримінальної поліції Інтерпол нерідко відмовляється вносити до списку розшукуваних тих людей, яких Україна підозрює в справах про національну безпеку чи воєнні злочини. Міжнародне відомство може розцінювати таки справи як політичні, а не кримінальні. 

“Інтерпол себе показав за час війни як організація, яка не завжди йде нам на зустріч, організація, яка грається в політику, а не виконує функції, для яких вона і була заснована”, – заявив міністр внутрішніх справ Ігор Клименко.

Та, навіть коли злочинців оголошують у міжнародний розшук, це не гарантує, що їх таки притягнуть до відповідальності чи передадуть Україні. Так, після того, як наприкінці 2023 року фінські правоохоронці затримали Яна Петровського, якого українські правоохоронці підозрюють у тероризмі, Україна попросила Фінляндію екстрадувати його. Однак фінський Верховний суд відмовив: послався на висновки ЄСПЛ про неналежні умови утримання в пенітенціарних закладах України.

Натомість Фінляндія розпочала власне попереднє розслідування ймовірних воєнних злочинів Петровського в межах універсальної юрисдикції. Це зручний правовий інструмент, завдяки якому будь-яка країна, яка ухвалила відповідні законодавчі норми, може розпочати розслідування міжнародних злочинів, навіть якщо вони сталися не на її території та не з її громадянами. На сьогодні щонайменше 24 країни у світі ведуть власні розслідування воєнних злочинів в Україні.

Проте скільки б ще держав не долучилося до цього процесу, основний масив злочинів розслідуватимуть саме українські правоохоронці, а вироки цим злочинцям ухвалюватимуть українські суди. 

Не спринт, а марафон

Станом на 23 лютого 2024 року українські слідчі передали до судових органів 246 справ за статтею 438 – порушення законів та звичаїв війни. Судді за цей час оголосили понад 60 вироків.

“Така маса скерованих до суду заочних проваджень за два роки повномасштабного вторгнення видається радше не спробою забезпечити правосуддя, а намаганням показати статистику”, – наголошує юристка Аліна Павлюк.

Вона підкреслює, що за Кримінальним процесуальним кодексом України воєнні злочини не мають строків давності чи обмежених термінів для їхнього розслідування. Тому слідчі можуть працювати над збором доказів та встановленням істини стільки, скільки цього потребуватиме конкретний випадок. Якісне документування та аналіз усіх матеріалів справи саме на етапі розслідування зможе гарантувати успіх цієї справи не тільки в суді та на етапі оскарження в Україні, а й у разі можливих повторних розглядів цих справ у майбутньому, зокрема й у міжнародних судових інстанціях. 

Якість та кількість зібраної інформації, підходи до роботи з цими доказами та до процесу документування загалом, кваліфікація злочинів, співпраця між правоохоронними та судовими органами в країні – усе це серед іншого впливає на те, як Україна доводитиме ієрархію відповідальних за воєнні злочини, зокрема причетність вищого керівництва РФ, додає Павлюк. 

Юристка підкреслює, що проблеми з розслідуванням воєнних злочинів та притягненням до відповідальності їхніх виконавців не нові для України: вони виникли 2014 року, коли Росія захопила Крим та частини Донецької і Луганської областей України. 

“На мою особисту думку, ми все ще перебуваємо в тій самій ситуації з цими розслідуваннями та судовими процесами, у яку потрапили 10 років тому”, – зазначає правниця. 

І досі українська правоохоронна система має проблеми з опрацюванням різних типів доказів та їхнім збереженням. Зокрема, потрібно врегулювати стандарти роботи з електронними доказами, наголошує юристка. Наразі ж, за її словами, інформація з відкритих джерел часто проходить у розслідуваннях лише як тло, хоча такі докази можуть бути доволі вагомими. Крім того, як і 10 років тому, українські суди не приймають як докази розвіддані, додає Павлюк.

Ці проблеми потребують комплексного підходу та розв’язання насамперед на законодавчому рівні, наголошує юристка ULAG.

“Домашніх завдань дуже багато. Та починати змінювати підходи до цих кримінальних проваджень потрібно з Кримінального процесуального кодексу: розробляти актуальні шляхи дослідження таких злочинів, враховувати виклики сьогодення та міжнародні стандарти правосуддя”, – наголосила вона.

Та водночас судові процеси над воєнними злочинцями мають відбуватися, зауважує Павлюк. 

“Це одна з форм комунікації з потерпілими. Можливість показати їм, що розслідування тривають, справи рухаються, а про них пам’ятають”, – додає юристка.

Про спраглість українського суспільства до покарання воєнних злочинців регулярно свідчать і соціологічні опитування. Так, за результатами останнього дослідження соціологічної групи “Рейтинг”, 47% опитаних бачать справедливість у контексті війни саме в покаранні воєнних злочинців. Водночас для третини опитаних справедливість – це встановлення істини про всі події російського вторгнення. 

Важливо також у пошуку правди не забувати, що вторгнення почалося не 2022 року, наголошують експерти. Теперішні події безпосередньо пов’язані з окупацією Криму, Донеччини та Луганщини у 2014 році. Ба більше, воєнні злочини, з якими два роки тому зіткнулися мешканці ледь не всієї України, росіяни вже роками чинили на захоплених територіях. Тож і розслідування та судові справи потрібно будувати з урахуванням загальної картини десятирічної війни, наголошує Павлюк. Це, зрештою, допоможе встановити ієрархію відповідальних за міжнародні злочини та притягти до відповідальності, зокрема, й вище керівництво РФ.