“Спершу надягни кисневу маску на себе, а потім – на інших”: Юлія Сачук та Емма Антонюк про жіноче лідерство, активізм та концепт сестринства
Під час повномасштабної війни суспільна увага найчастіше прикута до тих, хто буквально бореться за виживання. Та поруч є ті, хто щодня виборює ще й право на видимість. Жіночі досвіди часом знецінюють та ігнорують на тлі гуманітарної кризи, втрати дому та нестачі підтримки від держави. Водночас саме вони беруть на себе відповідальність: говорять про гідність, вразливість і силу навіть у найтяжчих обставинах.
Про це – у розмові голови правозахисної організації Fight For Right Юлії Сачук та авторки культурних ініціатив і публічних діалогів Емми Антонюк під час відкриття фотовиставки “Бути собі ціллю”. ZMINA занотувала ключове.
Лідерство – це дозвіл на дію
Питання жіночого лідерства в часи криз стає особливо гострим, адже йдеться не лише про функцію, а й про позицію, яка потребує внутрішнього дозволу. Юлія Сачук, відкриваючи розмову, підкреслила, що лідерство – це не тільки інституційна позиція, а й здатність тримати простір для інших. Саме тому для неї природним було запросити до діалогу Емму Антонюк – культурну діячку, публічну інтелектуалку та феміністку.
“Для нас виставка “Бути собі ціллю” є логічним продовженням того, як створювалася наша організація, яку засновували жінки з різними видами інвалідності, щоб підтримувати одна одну і говорити про права людини”, – зазначила Сачук.
Лідерство, як зауважили співрозмовниці, – це не даність, а радше те, що вибудовується щодня – у словах, позиції, вчинках і навіть у тому, як ми уявляємо себе.
Емма Антонюк та Юлія СачукЕмма Антонюк поділилась історією, яка яскраво ілюструє цей досвід. Вона згадала знайому дівчину, яка опублікувала в соцмережі непопулярну, але важливу думку. У відповідь на це, як розповіла блогерка, її буквально “атакували” дорослі чоловіки з українського літературного процесу. Але дівчина не злякалась, адже це була частина експерименту, який вона проводила зі своєю психотерапевткою: тиждень поводитися так, ніби вона 55-річний білий чоловік. Цей експеримент несподівано відкрив у ній нове відчуття впевненості.
“Вона мала ті самі думки, той самий інтелект, ту ж харизму, але коли уявила себе в іншій соціальній групі, почала звучати інакше. І її почали чути інакше”, – пояснює Антонюк.
На думку Емми, справжнє лідерство починається там, де ми дозволяємо собі бути: “Кожна з нас – лідерка у своїй сфері, наприклад у сім’ї, у спільноті, у соцмережах”.
Юлія Сачук з цим погоджується. В її досвіді як жінки з інвалідністю, яка створює правозахисні проєкти, відчуття лідерства теж було не миттєвим, а поступовим. Успіх приходив, але лишалося запитання: що ще потрібно зробити, щоб бути помітною не лише в спільноті людей з інвалідністю, а й загалом у суспільстві?
“Я дивилася на правозахисниць, які мені подобаються, і думала: а якби я була ними? Якби я мала говорити на зустрічі, що б я сказала? Як поводилася б? Це реально працює”, – розповіла вона.
І для Емми, і для Юлії лідерство не про силу без сумніву, а радше про щоденне зусилля бути видимою, говорити непопулярні твердження і витримувати реакцію. Це гра в уяву, що поступово стає реальністю. І ця реальність – це не про “чи можу я?”, а про “де саме я вже є”.
Сторітелінг і правозахист: чому справжня історія важливіша за гарну теорію
Як говорити про права так, щоб люди не пройшли повз чи не “проскролили” пост у соцмережах? У сфері правозахисту часто здається, що головний виклик – це спротив, негатив, хейт. Але насправді, як вважає Емма, проблема набагато буденніша – це байдужість.
“Якщо це не ЛГБТ і не фемінізм (і то – лише деякі “незручні” його частини), то навіть не йдеться про негативну реакцію. Йдеться про її відсутність. Люди просто ніяк не реагують. Іноді вже краще негатив, ніж повне ігнорування”, – каже вона.
Юлія підтверджує: її досвід як активістки й правозахисниці – це часто взаємодія з мовчанням або ж з поверховим схваленням без дій.
“Умовно, “молодці, що ви це робите”, – і на цьому все. Без критичних запитань, без дискусій, без спроб включитися. А ще – з уникненням самої суті”, – говорить Сачук.
Ба більше, навіть ті проєкти, що покликані порушити замовчувані теми, нерідко викликають не обговорення, а нерозуміння чи осуд. Приміром, кампанія про жінок з інвалідністю, зокрема Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та Марію Примаченко, яку команда Fight For Right створила разом з “Телебаченням Торонто”, мала на меті показати інвалідність як частину ідентичності, а не як “незручну” деталь. Проте навіть тоді реакція часто зводилася не до зацікавлення, а до здивування чи спротиву.
“Мені писали: “Навіщо згадувати про їхню інвалідність?” Якби я не знала, що це тригер, я б і не подумала, що така фраза викличе спротив. Але він був. І він показав, що ми досі боїмося говорити прямо – навіть коли це частина історичного факту”, – ділиться активістка.
На думку Антонюк, коріння цієї реакції – у радянській шкільній інтерпретації, де Леся Українка – це “біль, хвороба, страждання”, а не політична, інтелектуальна, сексуально вільна і мисляча постать, якою вона була.
“У нас або Леся, яка “лежала й страждала”, або абсолютно глянцева, без болю, без ускладнень. Обидва образи фальшиві. Це все ще радянська модель інтерпретації, в якій зникає жива людина”, – каже вона.
Ця викривлене подання, вважають співрозмовниці, і є причиною того, чому в публічному просторі досі важко проговорювати історії вразливості, особливо якщо вони пов’язані з інвалідністю.
Розв’язанням цієї проблеми є сторітелінг, бо лише історія конкретної людини змушує зупинитись і почути.
“Правда в тому, що більшість людей егоїстичні. Якщо тема не зачіпає їх особисто, їм байдуже. Але коли ти кажеш: “Ось нечуюча дівчина Іва, вона живе в місті, де від обстрілів здригаються будинки, і вона може проспати тривогу, бо не чує” – це вже інше. Це не проблема “десь там”. Це конкретна дівчина, і тому ти вже не можеш це відкласти вбік“, – додає Антонюк.
Тож сторітелінг – це не лише емоція. Це механізм зміни, бо коли людина бачить чиюсь справжню історію, то з’являється шанс на емпатію, на дію.
Юлія переконана: історії потрібні не лише для зовнішньої дії, а й для того, щоб сама людина могла уявити себе суб’єктом змін:
“Ми маємо навчитися бути героїнями власних історій. Говорити вголос. Називати себе. І це теж про лідерство. Тому що воно починається там, де ми наважуємося сказати: моя історія варта бути почутою”.
“Перше правило лідерства – відкладіть собі на СПА”
Одна з найчастіших помилок молодих активісток – це готовність повністю розчинитися в роботі задля спільноти, нехтуючи власними межами, безпекою й ресурсом. Особливо це стосується тих, хто тільки починає свій лідерський шлях і ще не встиг пройти кризу вигорання.
На думку Антонюк, важливо вчасно усвідомити: право на приватність таке саме невіддільне, як і бажання бути корисною.
“Я в себе одна. Якщо я не готова ділитися своїм досвідом, не готова, щоб моя історія ставала публічною, – я не зобов’язана цього робити. Я не розв’язую проблеми коштом власного здоров’я, безпеки чи внутрішнього ресурсу. Ніколи”, – каже вона.
Емма наголошує: багато молодих лідерок припускаються однакової помилки – намагаються охопити все, одразу й до кінця. Вони викладаються на повну вже на початку шляху, а потім роками відновлюються. І тоді просто фізично немає кому далі тримати лінію: “У них з’являється ілюзія: от зараз я все вирішу – і все зміниться. Але якщо вони себе розтратять, ніхто не зробить це замість них. А їх просто не буде”.
Тому перше, до чого закликає інфлюенсерка під час розмови про лідерство, – це турбота про себе. Звучить не надто героїчно, зізнається вона, але саме тут починається відповідальність.
“Може, це прозвучить дивно, але перше правило лідерства – відкладіть собі на СПА. Сходіть на масаж. Почитайте улюблену книжку. Потискайте собаку. Складіть власне “дофамінове меню” – перелік речей, які приносять задоволення, – і чесно спитайте себе: як часто я це роблю?” – радить блогерка.
Це, як каже Емма, не дрібниці, а справжнє запобігання вигоранню, що рятує спільноти. Бо саме в турбулентні часи, а не в часи стабільності лідерство потрібне найбільше. І тому важливо не згоріти раніше, ніж встигнеш допомогти іншим.
“Лідерство – це як у літаку під час турбулентності: спершу надягни кисневу маску на себе, а вже потім – на інших. Бо, якщо не матимеш чим дихати, не зможеш нікого врятувати”, – наголошує вона.
Ця турбота про себе не слабкість, а стратегія. І часто це рішення є дуже складним, особливо для жінок, які роками привчали себе “не відвертати увагу” на відпочинок, комфорт чи щось приємне.
Сестринство: чи обов’язково всім жінкам любити всіх жінок?
Поняття сестринства одне з ключових у феміністичному русі. Воно часто асоціюється із солідарністю, підтримкою і взаємною присутністю жінок одна для одної. Але, як показує досвід активісток, реальність набагато складніша. За гаслами про єдність можуть ховатись і конкуренція, і ієрархії, і виключення.
Юлія пригадала про те, як на її шляху були жінки, які ставали джерелом підтримки, натхнення та визнання – особливо в моменти, коли було потрібно переосмислювати власну цінність, заліковувати дитячі травми або пробиватися крізь системні барʼєри. Успіх організації Fight for Right, за її словами, значною мірою став можливим завдяки цій невидимій, але потужній підтримці.
Та з часом вона почала помічати, що ця солідарність не завжди є безумовною. У межах правозахисного чи феміністичного середовища молодим активісткам часто знаходиться місце. Але коли вони починають говорити про глибші, інклюзивні зміни – зокрема, про права жінок з інвалідністю – реакції стають неоднозначними, а іноді навіть відверто ворожими.
У таких випадках жінки з інвалідністю ніби опиняються на роздоріжжі: їх або спрямовують у сферу соціальної політики, або – з великим “але” – допускають до ширших жіночих дискусій. Зрештою, доводиться самій вибудовувати простір, у якому ці ідентичності можуть співіснувати, а не розщеплюватися між “інвалідністю” та “жінкою”.
Емма, підхоплюючи цю тему, наголосила: сестринство не дорівнює автоматичному прийняттю кожної жінки. Воно не передбачає, що “всі сестри – отже, всі хороші”. Бо жінки теж бувають різні, ідеї – конфліктні чи суперечливі, а поведінка – іноді руйнівна. Посилаючись на Забужко, вона нагадала: навіть серед наглядачок у концтаборах були жінки.
Сестринство, як додає Антонюк, – це не про те, щоб “любити всіх”, а радше про те, щоб усвідомлено обирати, кому ти хочеш подати руку. Це про небажання конкурувати там, де можна підставити плече.
“Ну, наприклад, дивлюся я тікток і бачу блогерку Аллу Малкін. Вона цікавиться тим самим, чим я цікавлюся. Вона говорить про турботу про себе, про права людини. І робить це дотепно! Що має зробити людина, яка не шанує концепт сестринства? “Нецікавий блог, не хочу, щоб мені це траплялося. Знецінюватиму її, бо в нас одна аудиторія”. Що зробить людина, яка підтримує цей концепт сестринства? “Вау! Покличу її на інтерв’ю, щоб ще мої з нею познайомилися, бо вона така класна”. Це якось так працює”, – пояснила вона.
Утім, обидві співрозмовниці визнають: ситуації, коли жінкам “указують на їхнє місце” або “виділяють одну нішу”, а не рівноправний простір, досі трапляються надто часто. У таких випадках єдине, що залишається, – це триматися своєї внутрішньої опори. Як зазначає Емма, “коли вона є, то двері відчиняються або ногою, або ліктем – як зручніше”.
Замість гаяти час на сумніви чи сором, жінки, за її словами, мають право обрати свою цінність, свою правду – і йти за нею. Бо життя коротке, а часу “на сором” уже просто немає.
