Соціальна ізоляція, ігнорування потреб та множинна дискримінація: з чим стикаються українські роми, рятуючись від війни
Роми завжди були однією з найуразливіших в Україні етнічних спільнот, однак повномасштабна війна ще більше погіршила їхнє становище. Багато ромських родин залишилися на тимчасово окупованих територіях або в зоні бойових дій через відсутність грошей та можливості евакуюватися. Роми, які все ж виїхали, але не мають документів, не можуть отримати статус ВПО та гуманітарну допомогу. Війна відбилась і на ромських дітях: вони не завжди мають пристрої для дистанційного навчання з використанням цифрових технологій.
Про ці проблеми та пошуки їхнього розв’язання ZMINA поговорила з внутрішньо переміщеними ромами, ромськими діячами, а також представниками державних інституцій.
Медіаторка Рада Каландія в ромському поселенні в МукачевіНакрила собою чотирьох дітей і почала молитися, щоб Бог забрав мене, а їх залишив
24 лютого тихий побут, виховання чотирьох дітей та мирне життя ромської жінки Катерини (ім’я змінено з питань безпеки), яка жила в Мелітополі, перетворилося на ночівлі в бомбосховищі, постійний страх за життя дітей та марні спроби опинитися в безпеці. Війна прийшла в її дім ще в перші дні повномасштабного вторгнення.
“Коли почалися постійні вибухи, ми побігли в школу і там ховалися в підвалі. Там не було ні їжі, не води. Я можу потерпіти, а дітям це як пояснити? Так ми сиділи чотири дні. Спали в одязі. Я не могла навіть збігати додому через обстріли. А на додачу в одного з малих піднялася температура через хвилювання, аж до 39–40°С. Коли все затихло, ми змогли вийти. Діти були знесилені, голодні, бліді”, – розповідає жінка.
Місто окупували за декілька днів. Коли вибухи затихли, родина повернулася додому, щоб покупати, переодягти та нагодувати дітей. Почувши постріли, діти пішли до дверей та стали напоготові: “Ну що, біжимо в укриття?”. Так повторювалося щоночі.
У захопленому місті Катерина прожила з дітьми чотири місяці. Потім вирішили виїжджати, однак на півдорозі їх зупинили та повернули назад через перестрілки. Але жінка не лишила спроб евакуюватися і за декілька днів “попутками” дісталася з дітьми до Запоріжжя.
Ілюстративне зображення. Фото: ObozrevatelДорога з Мелітополя до обласного центру на той момент коштувала 5 тисяч гривень з людини (до повномасштабної війни – 200 гривень. – Ред.). Гроші на евакуацію жінці надав Ромський жіночий фонд “Чіріклі”. Вона платила за себе та за старшу доньку. Інші ще зовсім маленькі, тому їх можна було тримати на руках.
“Насправді я досі не розумію, як ми вижили. Потрапили під страшні обстріли, вікна в машині порозбивалися всередину і посипалися прямо на нас. У водія відлетіло колесо. Я думала, що ми загинемо. Накрила собою чотирьох дітей і почала молитися, що, якщо наш день та час прийшов, щоб Бог забрав мене, а їх залишив”, – згадує евакуаційну поїздку Катерина.
Після того як родині вдалося дістатися обласного центру, їх на два тижні поселили в садочок, де забезпечили всім необхідним. Потім жінці довелося шукати інше тимчасове житло, їй у цьому допомагали ромські медіатори. Насамкінець вона додала: “Готова жити з дітьми хоч на вулиці, тільки б не в окупації”.
Історія Катерини не унікальна. За даними Європейського інституту мистецтва та культури ромів (ERIAC), з лютого цього року близько 100 тисяч українців ромського походження вимушено покинули свої домівки. Половина з них виїхала за кордон. Ромські родини – переважно жінки з дітьми – намагалися виїхати із Запорізької, Херсонської, Харківської, Донецької та Луганської областей до інших країн, однак стати біженцями змогли не всі. Адже в багатьох ромів не було документів чи грошей. А хтось просто не встиг виїхати з територій, які захопили.
Ромських жінок утискають через вразливий соціальний статус, а також за етнічною ознакою
У серпні цього року в Офісі Омбудсмана України створили окремий відділ, який працює над питанням національних меншин та корінних народів. Відтак це стало кроком на шляху залучення держави до захисту прав ромів.
“Приблизна кількість ромів, які проживали в Україні до повномасштабного вторгнення, за різними підрахунками, коливалася від 200 до 400 тисяч. Майже половина з них – жінки. І саме вони повсякчас зазнають множинної дискримінації. Їх утискають через вразливий соціальний статус, а також за етнічною ознакою. Ще важче вагітним, особам з інвалідністю та ВПО”, – зазначає заступниця директора Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ельвіна Курталієва.
Ельвіна Курталієва на Другому форумі ромських жінок УкраїниЗа інформацією ромських посередників, зі збільшенням переміщення ромів негативне ставлення насильство та утиски щодо них посилилися. Приміром, факти дискримінації ромів поза межами України зафіксували в Чехії, де в одному з випадків українським біженцям ромського походження відмовили в наданні тимчасового притулку, а в іншому – без попередження виселили з гуртожитку наступного дня після поселення.
“У Польщі ромів часто не пускають до пунктів приймання біженців, а також виганяють з вокзалів під приводом запобігання крадіжкам. У Румунії роми теж відчували упереджене ставлення до себе в центрі реєстрації біженців. Крім того, відомий випадок, коли в Німеччині ромів звинуватили в крадіжці їжі, яку вони взяли для дитини в їдальні. Такі ситуації спостерігаються не скрізь, але вони все ж існують”, – наголошує Курталієва, посилаючись на дані ромських медіаторів, які працювали за кордоном.
Також відомо, що у вересні працівники Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснили візити до місць компактного проживання ромів в Україні та провели індивідуальні зустрічі з ромськими жінками Закарпатської, Львівської та Одеської областей.
Під час моніторингу зафіксували такі проблеми в реалізації прав ромів, як відмова в працевлаштуванні через етнічне походження, незадовільні побутові умови та ізоляція від соціальних послуг, обмежене надання медичних послуг, неналежне документування та неефективне залучення дітей до навчального процесу в дистанційному форматі.
З тих жахливих історій, які нам розповідали ромські родини, можна було б написати цілу страшну книжку
Після початку повномасштабного вторгнення значна кількість громадських організацій змінила напрями своєї роботи й почала займатися розв’язанням “воєнних” проблем – наданням гуманітарної та матеріальної допомоги, пошуком житла для переселенців тощо. Ромські організації не є винятком.
“До війни наша організація займалася питанням освіченості ромів, зокрема й проводила курси швидкого освоєння професій для ромських жінок. Але ранок 24 лютого змінив життя всіх громадян України, незалежно від їхньої національності та релігії. Ми не знали, як зберегти життя своєї родини, куди бігти й що робити”, – розповідає очільниця Запорізького ромського центру “Лачо Дром” Лариса Домченко.
Лариса Домченко на заході з нагоди Дня рідної мовиЛариса разом із сім’єю мешкає в Запоріжжі. Її чоловік має право виїжджати з країни, оскільки опікується хворою матір’ю, тому подружжя замислювалося над тим, щоб виїхати за кордон. Однак такі думки швидко відкинули: роми та бенефіціари, які отримували допомогу від ромської організації, просили Ларису не виїжджати.
“Нам телефонували розгублені люди з проханням про допомогу. Вони не знали, що робити і як жити далі. У цей момент ми з чоловіком зрозуміли, що зараз ми відповідальні за свій народ і просто не маємо права покидати їх у цій складній ситуації. Нам терміново треба було взяти себе в руки й не впадати у відчай”, – пояснює вона.
Подружжя залишилося в Запоріжжі й практично з перших днів війни почало допомагати ромам, що потребували підтримки. Так, фонд “Чіріклі” передавав гуманітарну допомогу, а Лариса роздавала її ромським родинам, які опинились у складних життєвих обставинах.
“Ми надавали екстрену допомогу – продукти, ліки та засоби гігієни. Щодня зустрічали ромські родини, що виїжджали з тимчасово окупованих територій, і підшукували їм житло. Наша організація була гарантом для орендодавців, які надавали помешкання ромам-переселенцям”, – каже очільниця “Лачо Дром”.
Значну допомогу надавали й місцеві волонтери: знаючи про потреби ромів, які покинули свої домівки, вони привозили їм каремати, подушки, ковдри та їжу швидкого приготування.
Гуманітарна допомога для ромських родин Запоріжжя“З тих жахливих історій, які нам розповідали ромські родини, можна було б написати цілу страшну книжку. До однієї родини, що жила в окупованому місті, вночі прийшли росіяни – почали шукати теплий одяг, забрали всю їжу з холодильника. Люди дуже перелякалися. Окупанти пішли, а родина наступного ж дня спробувала виїхати на підконтрольну Україні територію. На блокпості росіяни тримали їх тиждень, але все ж пропустили”, – розповідає Лариса.
Загалом за десять місяців повномасштабної війни 319 ромів отримали різнопланову допомогу від організації “Лачо Дром”. Частина з тих, хто виїхав з окупації, залишилися в Запоріжжі й мешкають там наразі. Практично половина рушила до західних регіонів або за кордон.
Рівень дискримінації значно підвищився
До допомоги долучаються й ті ромські діячі, яким самим ледь вдалося “вирватися” з небезпечних територій. Так, голова “Циганського національного товариства “Ромен” у Донецькій області” Рада Каландія в березні намагалася виїхати з Вугледара, що на Донеччині. Складнощі, зокрема, полягали в тому, що довелося вмовляти волонтерів під’їхати до підвалу, де Рада ховалася від обстрілів разом зі своєю тіткою, яка є людиною з інвалідністю і тому не могла дістатися до місця зборів. Зрештою водії погодилися під’їхати й евакуація відбулася.
“Я отримала безліч телефонних дзвінків від громади, з якою я працювала. Вони розповідали, що не могли евакуюватися, тому що ромів не брали на потяги: провідники закривали двері “перед носом” саме через їхню національну належність. Рівень дискримінації значно підвищився”, – констатує жінка.
Ромська медіаторка Рада КаландіяРада Каландія наголосила, що сьогодні, як ніколи до цього, гостро постала проблема відсутності документів у ромів. За її словами, паспортні столи, РАЦСи та міграційні служби не хочуть іти назустріч навіть попри війну і всіляко ускладнюють процедуру отримання документів – вимагають робити все очно, без використання цифрових технологій (навіть тоді, коли заяву можна заповнити онлайн). Державні інституції замовчують інформацію про спрощені процедури й вимагають особистої присутності.
Як приклад діячка розповіла про випадок, коли 25-річна ромська жінка, яка має лише українське свідоцтво про народження, намагалась отримати паспорт. Батьки жінки живуть за кордоном, але в паспортному столі вимагали їхньої особистої присутності для оформлення паспорта їхньої доньки. Відеодзвінок або інші альтернативи працівників не задовольняли.
“Люди в біді, вони замерзають та вмирають. Ми одне одному допомагаємо і хочемо, щоб і влада реагувала. Як ми можемо від суспільства чекати недискримінації, якщо влада ігнорує наші потреби? Жодна національна меншина не страждає так, як роми. Вони виїжджають за кордон, тому що тут не можуть знайти житло та роботу, бо не мають документів”, – зазначає Рада, наголошуючи на необхідності реалізації ромської стратегії і .
Рада Каландія з ромською родиною, якій допомагає як медіаторкаПримітно, що Кабмін схвалив Стратегію сприяння реалізації прав і можливостей осіб, які належать до ромської національної меншини, в українському суспільстві на період до 2030 року ще в липні 2021-го.
Вона мала охоплювати такі напрями роботи, як правовий захист та протидія дискримінації, доступ до якісної освіти, доступ до послуг у сфері охорони здоров’я, підвищення якості житлово-побутових умов, працевлаштування та зайнятість, соціальний захист, ромська культура, історія, мистецтво, мова.
Однак повномасштабна війна внесла свої корективи як у життя ромів та роботу правозахисних організацій, так і в реалізацію самої стратегії.
Наразі правозахисники визнають, що документ потребує доопрацювання з урахуванням умов воєнного стану. І зважаючи на те, з яким дискримінаційним та упередженим ставленням стикаються роми, які проблеми спіткають їх на шляху до працевлаштування, пошуку житла та надання освіти їхнім дітям, стратегія має запрацювати вже зараз, а не після закінчення війни.
