Смілива, відважна, із загостреним почуттям справедливості: якою була журналістка Вікторія Рощина, яку Росія вбила в полоні
Українська журналістка Вікторія Рощина загинула в російському полоні. Це речення ніколи не мало бути написане, проте реальність така, що представники українського громадянського суспільства одними з перших стають мішенями окупантів, і ті першочергово намагаються їх знищити. Особливо тих, хто сильний духом, хто не ламається, має внутрішній стрижень і бореться за справедливість. Такою була Вікторія Рощина, 27-річна журналістка, яка з перших днів повномасштабної війни хотіла показати світу, як живуть українці в окупації та що роблять росіяни з цивільними полоненими.
Українські правозахисники та журналісти-розслідувачі переконані, що історія Вікторії Рощиної – ще один доказ того, що Росія умисно приховує свої злочини і бреше в публічних комунікаціях.
Перші повідомлення про смерть журналістки в російському ув’язненні її рідні отримали у жовтні 2024 року від міноборони РФ. Але протягом тривалого часу російська сторона не повертала її тіло в Україну. І лише 24 квітня 2025 року Офіс генпрокуратури офіційно повідомив, що у лютому тіло журналістки передали до Києва. Молекулярна експертиза ДНК з вірогідністю понад 99% свідчить, що тіло належить саме Вікторії. Однак через стан тіла журналістки судово-медична експертиза не змогла встановити причини смерті.
Про те, якою була журналістка Вікторія Рощина, і що дізнались журналісти – автори фільму-розслідування “Останнє завдання Віки” про умови її перебування в полоні, читайте в матеріалі.
Ніколи не здавалась і не була байдужою
Для своїх репортажів Вікторія часто обирала теми про порушення прав людини, боротьбу за справедливість, навіть коли ці теми були незручними чи небезпечними.
З початком повномасштабної війни журналістка знімала відео та писала статті з гарячих точок на Сході й Півдні України.
23 лютого 2022 року Вікторія була у Щасті на Луганщині. За перші два тижні війни встигла зробити репортаж з Гуляйполя, яке було тоді під постійними обстрілами, і з Запоріжжя, до якого наближалися росіяни, поговорити з евакуйованими мешканцями Волновахи та розповісти світу, як живе тимчасово окупований Енергодар.
Потім Вікторія готувала матеріали про військові дії в Запорізькій та Донецькій областях і планувала поїхати до Маріуполя, щоб розповісти про те, що насправді відбувається у місті, яке вже тоді опинилося в кільці.
16 березня 2022 року дорогою до Маріуполя журналістку затримали представники російської Федеральної служби безпеки й 9 днів утримували в неволі на території окупованого Бердянська. 21 березня її звільнили, перед тим змусивши записати відео із запереченням претензій до спецслужб РФ. Про той досвід Віка написала колонку “Тиждень у полоні окупантів. Як я вибралася з рук ФСБ, “кадирівців” і дагестанців”. Одразу після звільнення вона все-таки зробила матеріал про Маріуполь, поспілкувавшись із евакуйованими мешканцями, які на той момент були в Бердянську.
Але влітку 2023 року Вікторія Рощина знову вирушила на тимчасово окуповані території України, щоб фіксувати воєнні злочини, які скоюють там росіяни.
3 серпня 2023 року родичі та друзі втратили зв’язок з журналісткою. Перед цим вона виходила на звʼязок з батьками, коли була в Польщі. Вікторія планувала поїхати на ТОТ через Латвію та Росію. У серпні Рощина написала сестрі, що кілька днів проходила численні перевірки під час перетину російського кордону і що не почувається в безпеці. Де саме вона перебувала в цей момент, Вікторія рідним не повідомила. І на зв’язок більше не виходила.
“Після першого полону я просив її зупинитися, казав: “Віко, я платитиму твою зарплату, тільки, будь ласка, не йди на фронт”, але вона була тверда, невпинна – не могла припинити висвітлювати для своїх читачів новини з окупованих територій”, – розповів тоді батько журналістки Володимир Рощин в коментарі виданню The Daily Beast.
12 серпня 2023 року рідні подали заяву про зникнення Вікторії Рощиної українським правоохоронцям. Офіційну справу про зникнення в Службі безпеки України, Міністерстві реінтеграції та в Офісі омбудсмана зареєстрували 21 вересня. Спілкуючись із рідними, правоохоронці припустили, що Вікторію взяли в полон росіяни.
Але лише через 7 місяців російська сторона вперше підтвердила, що утримує в неволі Вікторію Рощину. Лист про це її батько отримав 22 квітня 2024 року від російської військової поліції. Пізніше утримання Вікторії в полоні підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста. Але там заначили, що доступу до неї немає.
А вже восени 2024 року її батько Володимир Рощин отримав листа від міністерства оборони Росії з повідомленням, що 27-річна Вікторія померла. Причина смерті в листі вказана не була. І хоча в листі повідомляли, що тіло журналістки буде повернуто під час найближчого обміну тілами, його не повертали протягом кількох місяців. При цьому не були відомі ні обставини, за яких зникла Вікторія, ні те, що з нею відбувалось у місцях утримання і що зрештою призвело до її смерті.
Ми знаємо, що її катували
Журналісти видань “Слідство.Інфо”, “Суспільне” та “Ґрати” разом із представниками міжнародної організації “Репортери без кордонів” провели власне розслідування зникнення Вікторії Рощиної. Його результати лягли в основу фільму “Останнє завдання Віки”. Фільм побудований на інтерв’ю експертів і свідків, а проілюстрований архівними матеріалами, відеореконструкцією подій і комп’ютерною графікою.
Учасники розслідування розказали виданню ZMINA, як по крихтах вдалося зібрати інформацію про викрадення Вікторії Рощиної, її утримання в полоні і ту жорстокість, з якою її катували росіяни спершу на окупованій Росією території, а згодом у СІЗО №2 в Таганрозі (РФ).
Правозахисниця Людмила Янкіна однією з перших дізналася про викрадення Вікторії Рощиної. Їй зателефонувала головна редакторка видання “Українська правда” Севгіль Мусаєва, з яким Вікторія на той час співпрацювала як журналістка-фрілансерка.
“Про те, що Вікторія не виходить на зв’язок зі своєю сім’єю, Севгіль повідомив її батько. Севгіль звернулася до мене, і ми почали шукати Вікторію. Це було в серпні 2023 року. Для нас було важливо звернутися до Офісу генпрокурора, щоб відкрити кримінальне провадження про викрадення Вікторії. Потрібно було розпочати не лише журналістський пошук, а й офіційне розслідування, щоб звернути увагу держави на те, що наша співгромадянка, журналістка, представниця громадянського суспільства викрадена на окупованих територіях”, – говорить Людмила Янкіна.
Для журналістів-розслідувачів було складно шукати інформацію про Вікторію в Росії та на окупованих територіях.
“По-перше, Вікторія нікому не повідомляла, куди вона їде. Це суттєво ускладнювало ситуацію. Вона сама знаходила для себе історії, які пропонувала редакції. Вона працювала як фрілансерка, відповідно, ніхто не мав уявлення, куди саме вона їде. Якісь фрагменти ми збирали серед її знайомих, з її оточення, які, можливо, чули якісь деталі стосовно її відрядження”, – розповідає одна з акторок фільму “Останнє завдання Віки”, журналістка “Слідство.Інфо” Яніна Корнієнко.
У ході розслідування, поспілкувавшись з правозахисниками і правоохоронцями, журналісти знайшли свідків, які розповіли, що Вікторія їхала на окуповані території Запорізької області для того, щоб висвітлити ситуацію в окупації й, зокрема, зробити розслідування та репортажі про місця утримання цивільних.
“Це та інформація, до якої немає доступу звичайним громадянам. І дуже добре і шана Вікторії, що вона хотіла це зробити. Однак там її спіймали. Її спочатку ув’язнили у неофіційних місцях несвободи на окупованих територіях, а згодом перевезли в Таганрог – СІЗО №2”, – каже Яніна Корнієнко.
На думку правозахисників, які документують свідчення постраждалих внаслідок війни, зокрема тих, хто пройшов російські катівні та перебував у місцях несвободи, саме Таганрозьке СІЗО №2 вважається одним із найбільш жорстоких. Сюди етапували журналістку Вікторію Рощину.
Свідки, яких утримували з Вікторією в одній камері, розповіли, що сама Вікторія припускала, що безпосередньо перед затриманням її запеленгував дрон російських силовиків. Інші деталі затримання розслідувачам невідомі, проте відомі деталі її утримання, і це, за словами свідків, був прояв максимальної жорстокості.
“Ми знаємо, що Вікторію катували. Нам стало відомо, що до того, як її помістили в СІЗО №2 в Таганрозі, її утримували в якихось гаражах або схожих на гаражі приміщеннях та підвалах, де росіяни організовували катівні. І там з нею поводилися жорстоко. Адже на момент, коли Вікторія потрапила в Таганрозьке СІЗО, за словами співкамерниць, в неї вже були сліди від катувань на ногах. Були садна та шрами, які виглядали як ножові поранення. І вона сама казала жінкам у камері про те, що її катували”, – розповідає Людмила Янкіна.
Правозахисниця нагадала, що катування та жорстоке поводження як з військовополоненими, так і з незаконно утримуваними під час війни цивільними є воєнним злочином. Водночас правозахисники та правоохоронці сьогодні мають численні свічення того, що коли українці потрапляють в російський полон, взагалі, не йдеться про будь-яке гідне поводження. Чи це цивільний заручник, який, в принципі, не мав би там опинитися, чи військовополонений. Водночас саме утримання в полоні цивільних є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права.
“Відтак складається стійке враження, що для людей, які це з нею робили – це звична справа. І насправді, якщо говорити про загальну картину, то це дійсно про абсолютно жорстоке нелюдське поводження. Ми розуміли, що людям в російському полоні надзвичайно важко і виживають не всі”, – додає правозахисниця.
Зі свідчень співкамерниць журналісти-розслідувачі дізналися, що до Вікторії застосовували різні види катувань, зокрема електричний струм, який підводили до мочок вуха, побиття, ненадання вчасної та належної медичної допомоги, про яку просила журналістка.
Також ще одним доказом того, що Росія намагається умисно приховувати свої злочини, розслідувачі вважають те, що Вікторію ховали від перевірок, які проводив Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ба більше, журналісти міжнародної організації “Репортери без кордонів” надіслали листа до СІЗО, щоб з’ясувати, в яких умовах утримувалася Вікторія і що з нею відбувалося, проте у відповідь отримали лист, що Вікторія не утримувалася в СІЗО №2 у Таганрозі, що було неправдою.
Сьогодні журналістам вже відомі імена російських військових, які утримували та катували Вікторію в полоні. Цю інформацію вони представлять у наступному фільмі-розслідуванні. Проте зараз вже можна стверджувати, що це було керівництво СІЗО, керівництво лікарні, наглядачі.
Також журналісти дізнались і про фізичний стан Рощиної. Вона дуже схудла і почувалась настільки слабкою, що не могла самотужки вставати з ліжка. Співкамерниці їй допомагали це робити. Крім того, їй не надавали належної медичної допомоги. А коли стан здоров’я Вікторії став критичним, її поклали на кілька тижнів у лікарню, після чого перевели в одиночну камеру, і відтоді свідки вже не бачили того, що відбувалося з журналісткою.
“Важливо розуміти, що це не якісь поодинокі випадки самодурства на місцях, на низькому рівні, насправді це система, вибудована з самого верху. Це чітка ієрархія з певними наказами діяти жорстоко. Тут я хочу пригадати матеріали Washington Post, які були нещодавно оприлюднені. Там колишні тюремники, наглядачі з цього Таганрозького СІЗО №2, які виїхали за кордон, дали свідчення іноземним журналістам, де сказали, що їм надавали вказівки поводитись з українськими полоненими жорстоко, не стримуючись“, – зауважує Яніна Корнієнко.
У жовтні 2024 року міноборони РФ надіслало батьку журналістки Володимиру Рощину листа про те, що його донька померла в полоні. Розслідувачі намагалися верифікувати цей лист у російської сторони через свої канали, а також отримати офіційне підтвердження в української влади. Крім того, під час розслідування журналісти спілкувалися з різними державними органами, проте чіткої відповіді про достовірність інформації щодо смерті Вікторії Рощиної, вони не отримали.
Також варто зауважити, що Координаційний штаб планував обмін Вікторії на 13–14 вересня 2024 року, проте тоді Росія так і не повернула журналістку. У правозахисників є декілька гіпотез, чому так сталося.
“Одна з гіпотез, що, можливо, на момент, коли Вікторія мала бути в обміні, її вже не було в живих. Була також гіпотеза, що Вікторія могла померти під час етапування на обмін, оскільки свідчення людей, які її бачили останніми, говорять про те, що вона була в критично поганому стані. Була гіпотеза, що її мали етапувати спочатку до Москви, а потім вже на обмін, але щось пішло не так і на обмін вона не з’явилася”, – розповідає Людмила Янкіна.
Українські журналісти та медійники закликали міжнародну спільноту до рішучих та негайних дій у зв’язку з убивством української журналістки Вікторії Рощиної в російському полоні.
***
Вікторія Рощина понад пʼять років працювала на “hromadske”. За словами колег, вона була з тих журналістів, які не чекають на редакційне завдання.
“Тільки щось ставалося, Віка була вже там. На мітингах, сутичках, місцях убивств. Вона бралася за найскладніші виклики, любила правоохоронну тематику, відвідувала скандальні й важливі судові засідання. Час і географія були для неї неважливі — в будь-який момент Вікторія була готова вирушати у відрядження ще до того, як їй сказали, що треба їхати. У неї не було вихідних, відпусток, лікарняних”, – пригадують колеги з “hromadske” у своєму тексті “Памʼяті Вікторії Рощиної”.
З 2017-го по 2022 рік працюючи на “hromadske” Віка провела десятки стрімів — з-під урядових будівель і залів суду, в прямому ефірі зустрічала з полону нацгвардійця Віталія Марківа, політв’язнів Олега Сенцова та Олександра Кольченка, знімала фільми й писала статті на різні теми.
Незадовго до початку повномасштабної війни Вікторія презентувала фільм про підліткові колонії “Виправити, а не карати”, також створила фільми “ПТСР. Змінений стан”, “Керченські бранці”. Історія полонених українських моряків”, “З чого починалась справа Гандзюк?”.
Усі матеріали Вікторії Рощиної доступні за посиланням.
Також Вікторія Рощина була журналісткою-фрілансеркою в “Українській правді” та на “Радіо Свобода”, співпрацювала з Українським радіо, “UA: Перший” і “Цензор.нет”.
У 2022-му отримала нагороду Міжнародного жіночого медійного фонду “За мужність у журналістиці” та посмертно стала лауреаткою чеської правозахисної премії Homo Homini.
