Що таке популізм, чим небезпечний і як його практикують на виборах

В Україні – розпал кампанії з місцевих виборів. Більшість сучасних політиків в Україні, та й у світі, зловживають популізмом для впливу на свого виборця.

І хоча на загал слова “популісти” та “популізм” мають негативне забарвлення, та чи справді кожен виборець розуміє, що саме є популізмом і які саме прийоми використовують лідери партій, щоб змусити його “заковтнути наживку”. Адже понад 40% українців підтримують ідею з опитуванням на виборах від президента Володимира Зеленського, тоді як експерти називають її політичною технологією та зловживанням владою.

Про те, якими є ознаки популізму, якої шкоди він завдає суспільству та правам людини, які причини його виникнення та чи можна політикам уникнути популізму, а людям протистояти його шкідливому впливу, розповіли на своїй лекції кандидат юридичних наук НаУКМА Дмитро Коваль та голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Пропонуємо стислий виклад цієї лекції.

Як зароджується популістичне мислення

Дмитро Коваль. Популізм – це стиль мислення людини, або “ментальна мапа”. Цю ідею висловив у довіднику з популізму Крістобал Ровіра Кальтвассер. Популізм межує з іншими політичними мапами, такими як конспірологізм, релігійна чи політична віра.

Мені подобається приклад політичної та релігійної віри в книжці “Записки Старка Монро” Артура Конана Дойла, який на початку своєї літературної кар’єри позначав себе як атеїст або агностик. Спочатку в нього була сильна віра в британську націю, дух та ідею. Це виявлялось у тому, що він як репортер на війні з бурами в Південній Африці не помічав злочинів британських офіцерів. Дойл казав, що британський офіцер не міг такого скоїти. Та згодом він прийшов до віри в духів, фей, а також повірив у можливість спілкування з потойбічним світом. Водночас він продовжував не вірити в релігійні символи та постаті.

Незважаючи на відсутність у Дойла релігійної віри, у нього від початку була потужна політична віра в націю, яка була вищою за інші. Національна ідея була частиною його світогляду. Вона легко трансформувалась у віру в потойбічне життя. Віра в одне може легко трансформуватися в інше, якщо саме вірити, а не намагатися фактологічно підходити до вивчення певного питання.

Популізм не вроджений світогляд, а набутий. Він з’являється в людини через сукупність різних факторів – виховання, оточення, меседжі, які найбільше запам’яталися зі шкільних підручників. Причому ця мапа може зміщуватись із популістичного сприйняття до більш небінарного і багаторівневого.

Нещодавні дослідження продемонстрували, що люди, які вірять у конспірологічні теорії, до прикладу про живого Гітлера чи Більдерберзький клуб, який керує всім світом, схильні вірити й у шкідливість щеплень. Вони вважають, що щеплення вигадали лікарі для прибутковості фармакологічного бізнесу, тобто щеплення погіршують здоров’я людини замість покращувати його.

Ці ментальні мапи взаємопов’язані. Одна ментальна мапа додатково підсилює іншу. Вони взаємодіють одна з одною і створюють особливий вид свідомості, який породжує популістичний світогляд. 

Які основні ознаки та складові популізму

Дмитро Коваль. У риториці популістичних політиків присутнє протиставлення народу та еліти. Чітко звучить теза про “нас” – клас тих, хто не користується всіма благами суспільства та економіки. А з іншого боку є “вони” – ті, хто окупує владні ешелони й має доступ до всіх благ у державі.

Популісти “продають” тезу, що всі біди в державі через істеблішмент і . Якби його не було, а прийшли люди з народу, ситуація б кардинально змінилася на краще.

Популізм зазвичай асоціюють із крайніми лівими та правими ідеологіями. Але це далеко не так. Популізмом можуть зловживати і центристи, і ліберали.

Він також комбінується з націоналізмом. Популістичні програми та меседжі пов’язуються із силою народу, коли народ був великий, а також з необхідністю повернення собі влади. Це особливо простежувалось у випадку з Брекзитом.

Популісти навіть не намагаються пояснити всі складові поступу до кращого життя. Вони відкидають велику частину факторів, які впливають на успішність реформ, економіки чи міграційної політики. Пропонуючи прості рецепти, вони обіцяють звільнити суспільство від поневірянь. Буцім до їхнього приходу був суцільний жах, і лише вони простими кроками змінюватимуть світ і повертатимуть владу простим людям.

Так вони створюють міф, що завдяки одному простому крокові – “не красти” можна налагодити всі економічні процеси в держави й досягти процвітання. Але це неправда.

Спрощення реальності дозволяє достукатися до виборців, і цей прийом є найхарактернішим для популістів. Адже що більше елементів, факторів такі політики пропускають у політичній програмі, то ближче вони до загравання з популістичною ментальною мапою.

Зазвичай популісти у своїх гаслах, промовах, риториці використовують заклики до виборця, подаючи свою позицію як позицію народу, якому заважає невеличка група еліти чи аристократів. Є лише один правильний вихід, рупором якого є популісти.

Ця ідея суспільної волі вкрай небезпечна, бо на певному етапі відкидає конкурентні думки чи альтернативні способи розв’язання проблем у державі.

Дмитро Коваль

Як популісти використовують вибори для виправдання автократії

Олександра Матвійчук. Популісти покладаються на вибори як на демократичну форму волевиявлення. Вони часто кажуть, що якщо за нас проголосували, то це означає, що цього хоче народ і це майбутнє, яке обрав він. Він дав нам карт-бланш. Надалі ми можемо робити все що завгодно. Ми можемо створювати систему, яка нагадує автократичне правління, а не демократію. Ми можемо призначити вибори не через п’ять років, а через 10, бо так було передбачено в нашій передвиборчій програмі.

Коли 2016 року Барак Обама хотів підтримати на виборах представницю його партії Гіларі Клінтон, він опонував тезі Трампа. Трамп тоді казав, що російський президент імпонує йому, що Володимир Путін – сильний лідер, оскільки його обрав народ, який довгий час його підтримує. Для Трампа це було дуже добре. На його переконання, якщо люди підтримали президента, лад у країні демократичний, адже це був свідомий вибір народу.

Обама на це відповів, що насправді найгірші автократичні режими регулярно проводять вибори, як це робить Олександр Лукашенко, як проводив Саддам Хусейн. Отже, не можна зводити визначення демократії лише до факту регулярного проведення виборів, бо є багато інших чинників, які впливають на демократичність виборів. Наприклад, свобода ЗМІ, існування незалежних журналістів, чіткі норми щодо змінюваності влади, права опозиції та її можливість брати участь у політичному житті країни. Популісти не бачать інших вимірів демократії, окрім виборів.

Під час акцій протесту 13 вересня в Мінську силовики затримали понад 400 людей

Чи може популізм призвести до диктатури

Олександра Матвійчук. Популізм не дорівнює диктатурі, бо диктатура вбиває демократію одразу. Популізм же пропонує не ліберальну і не автократичну демократію, а особливу форму. Він може бути перехідною формою, що згодом може призвести до диктатури.

Не лише крайні ліві та крайні праві можуть бути популістами, а навіть і ліберали. Популістами були президент Венесуели Уго Чавес, президент Перу Альберто Фухіморі, який на початку 1990-х був дуже ліберальним. Він пропагував введення приватної власності, тотальну дерегуляцію для бізнесу і хотів відмовитися від державного регулювання в країні, де традиційно були державні монополії. Але Фухіморі завершив тим, що через 11 років його президентського правління Перу опинилася на межі банкрутства і на відновлення притомних показників пішло десятиліття. Це сталося тому, що цей політик не уявляв світ та економіку як складну систему. Для нього було все дуже просто.

Він вичитав у ліберальних книгах, що дерегуляція призводить до економічного зростання, і думав: треба все дерегулювати, і економіка в державі зростатиме як на дріжджах. Але, щоб досягти такого результату, треба завжди враховувати багато факторів.

Популізм – це перепрацьований фашизм. У такому авторитарному розумінні демократії цілі важливіші за процеси. Вважається, що процесом можна знехтувати, аби тільки досягти доброї цілі. Уряди, що встановлювали тоталітарні режими, так чи інакше хотіли досягти доброї цілі. Робили все заради цієї мети.

Чи можна стати популярним без популізму

Олександра Матвійчук. Популізм – це завжди про певні налаштування. У кожному політичному русі є щось популістичне. Але питання в тому, як все це разом звучить.

Якщо казати про риторику нових політичних партій та рухів, то вона здебільшого через неосвіченість, брак політичної ваги та розуміння складності процесів може звучати справді спрощено або неадекватно складно. Насправді це нормально, тому що кожен рух колись мав свої витоки, де його могли сприймати як популістичний.

Наприклад, може бути група людей, яка поділяє європейські цінності, ідею, що корупція – це погано, що права людини мають бути пріоритетом діяльності держави. Але ці люди недосвідчені, і їхні перші кроки в політиці провокують популістичну риторику в спілкуванні з населенням. Утім, це не означає, що з часом цей рух не зміцніє і не стане серйозною політичною силою.

Популізм також тісно переплітається з популярністю, адже для того, щоб бути популярним, треба бути трохи популістичним.

Важко “продати” ідею, що СБУ не допустила певної кількості терактів, що стало жити трохи краще чи що влада заклала фундамент для економічного розвитку через два роки. Цього ніхто не помітить. Бо теракти, яким запобігли, не новина для виборця. “Продати” можна натомість ремонт школи в селі, де 20 років нічого не ремонтувалося, що нарешті побудували міст.

Ідея терезів показує, що з одного боку популізму ніколи не можна буде позбутися. Він завжди буде в програмах та політичних повідомленнях. З іншого боку терезів буде технократизм. Баланс там, де жодна із шальок терезів не опущена до кінця. Про рух уперед можна говорити лише тоді, коли все буде зважено.

Коли одна шалька падає донизу, тоді є небезпека елітизації певної групи й ігнорування інтересів громадян у державі. Або ж, навпаки, ідея про нерівність продаватиметься масово, і через це в країні не буде зважених політичних реформ.

Загрози популізму для прав людини

Олександра Матвійчук. Ми не зможемо говорити про популістів, не окресливши, що таке демократія. Популізм не протиставляється диктатурі, так само він не протиставляється демократії. Він вжився в демократичну оболонку, і йому там комфортно.

Спрощено можна сказати, що це влада народу, більшості. Утім, ми як правозахисники зауважимо, що в сучасній демократії зашиті ще й права людини, які захищають меншість, кожного з нас від сваволі більшості. І ці права людини визначаються процедурами, інституціями, неформальними принципами та нормами на захист меншості. Коли ми кажемо про демократію, ми кажемо про рішення, які ухвалює більшість. Але ці рішення не мають ухвалюватися, якщо вони не пройшли фільтр, що захищає меншість.

З 90-х років відбуваються кардинальні зміни в технологіях. У сьогоднішньому інформаційному суспільстві, як пишуть дослідники, з’явилися нові канали, темпи поширення не лише меседжів, а й емоційних станів через соціальні мережі. А тому управляти більшістю стало легше.

Так, до прикладу, штаб Дональда Трампа під час передвиборчої кампанії тестував 50 тисяч меседжів. Один меседж виписано в 50 тисячах варіантів. Цього неможливо було зробити в 70–90-х роках.

Технології дають можливість управляти більшістю та її емоціями.

Для демократії важливі процедури, адже вони раціоналізують емоції. Перше, що роблять популісти, – бунтують проти інституцій та процедур. Основний їхній заклик: оскільки еліта не представляє інтересів звичайних людей, то потрібно повернутися до справжньої прямої, афінської демократії – до референдумів та виборів в онлайні.

Їм не потрібна раціоналізація наших почуттів, бо люди роблять вибір непрагматично. Вони керуються своїми переконаннями, які певною мірою залежать від емоційного стану.

Популісти атакують три речі. Перша – формальні інституції, кажучи, що вони забюрократизовані, корумповані, занадто складні. Говорять, навіщо нам Конституційний Суд, адже я представляю волю народу.

Друга їхня атака – на неформальні принципи та норми. А третя – на медіа, громадянське суспільство. В Угорщині ми спостерігали атаки на університети як на центри вільної думки, таврування їх як агентів Сороса. Можна згадати тут і трампове “fake news”, і твердження про брехливість усіх медіа. Вони, зокрема, маргіналізують опозицію, заперечують конфлікт інтересів, коли громада може призначати суддів, заперечують підзвітність та прозорість у фінансуванні.

Причини популізму

Олександра Матвійчук. Основна причина зростання популізму полягає в тому, що світ змінився, а традиційні, суспільні й політичні інститути – ні. Йдеться про політичні партії, медіа, громадські, релігійні організації. Вони не встигають дати відповіді на величезну кількість викликів і не пристосувалися до зміненого світу.

Серед цих викликів – величезна різниця між багатими та бідними, зміна клімату, глобалізація транснаціональних корпорацій, медіа, міграції, заміщення людей новими технологіями. 

У людей виникає страх перед новим світом і бажання отримати просту відповідь на складні питання. У мешканців пострадянських країн є страх перед економічними негараздами та втратою національних традицій. Втрачаємо робочі місця? Це тому, що прийшли мігранти, кажуть популісти.

У країнах ЄС панує страх перед втратою національного суверенітету. Там люди вважають, що через бюрократів у Європарламенті, які щось їм нав’язують, вони втрачають свій суверенітет. Але основна причина популізму – слабкість та неадаптованість традиційних, суспільних, політичних інституцій.

Коли я навчалась у Стендфорті, то відвідувала курс “Популізм як ерозія демократії”. У нас багато обговорювали термін “крах мейнстрімових партій”. Йшлося, що вони виглядають однаково, не відповідають на запити виборців та не працюють з їхніми страхами. Отже, вони слабшають, а популісти стають сильнішими. 

Ба більше, змінились умови ведення політичної діяльності. Якщо раніше партіям треба було укорінюватись у суспільстві, розвивати регіональні мережі, то зараз із тріумфом популістичних рухів потрібно лишень мати прямий канал комунікації. І не потрібно більше відкривати партійних осередків у регіонах, працювати роками, дізнаватися про місцеві проблеми та долучати до руху людей як членів партії.

Що робити, щоб уникнути шкідливих наслідків популізму

Дмитро Коваль. Мені згадується Фукуяма, який писав, що якщо не здійснити революційних реформ, не підірвати інституцій, то неможливо нічого змінити в державі. Він наводив приклад оскарження реформи через суд у посттоталітарній країні, що прагне до демократії. І це дійсно так. Популізм у таких випадках може відіграти позитивну роль у прогресі, але ним краще не користуватись. Адже після досягнення результату треба обов’язково повернутися до врівноваженої, аргументованої та фактологічної моделі розвитку.

Утім, важко запропонувати єдиний рецепт того, що робити, щоб уникнути шкоди популізму. Потрібна освіта та на всіх рівнях нагадування, що світ багатовимірний і цього не треба боятись, ба навіть навпаки – любити це. Цей страх складності світу можна перетворити на любов, адже тоді з’являється більше можливостей навчатись.

Як організувати таке навчання – окремий виклик. Необхідно змінювати подання матеріалів у школах так, щоб навчання розвивало критичне мислення та багатовимірне розуміння.

Олександра Матвійчук. Популізм зараз зростає в геометричній прогресії, оскільки світ змінився, а суспільні та політичні інституції – ні. Треба змінюватися натомість мейнстрімним політичним партіям: адаптовуватися до інформаційного світу та давати відповіді на нові виклики, що турбують людей.

Окрім цього, треба змінюватися й громадянському суспільству. Йдеться про більше структурування громадянського суспільства, виокремлення певної його системи, бо ми всі роз’єднані. У нас екологи, правозахисники, антикорупціонери займаються своїми окремими питаннями, а профспілкові лідери взагалі не знають, що є екологи, правозахисники та антикорупціонери.

У нас немає амбіцій стати суб’єктом policy. У глобальному сенсі ми фрагментовані та не виробляємо спільного консолідованого порядку денного.