“Щастя не за горами – а за териконами”: один день з волонтерами в знищеному Вугледарі
До початку повномасштабного російського вторгнення в шахтарському містечку Вугледар, що на Донеччині, проживали 14,5 тисяч людей. Станом на липень цього року, за даними військової адміністрації, там залишалося до 2000 людей. Бої за місто не припиняються вже півтора року, оскільки Вугледар є стратегічно важливим завдяки залізниці та автошляхам поблизу.
Зараз місто має вигляд суцільної руїни. Серед решток будинків стоять стовпи диму від постійних обстрілів.
Однак люди, які залишилися тут, потребують продуктів, води та хоча б елементарних побутових умов. Саме з цим допомагають волонтери. У Вугледарі вони власноруч створили пункт незламності, де мешканці можуть безпечно набрати воду, помитись у душі, зарядити гаджети та навіть подивитись українське телебачення.
Журналістці ZMINA разом з волонтерами Андрієм і Романом з військово-волонтерської спілки “Левʼяче серце” вдалося потрапити до спаленого російськими обстрілами Вугледара і на власні очі побачити, як облаштовувався цей пункт незламності.
До міста веде ґрунтова дорога з лабіринтом ям від численних дощів та вантажівок.
Те, що зʼявляється перед очима, важко назвати містом – лише зруйновані та обгорілі будинки в чорному диму від нових влучань. Попри те що район міста, куди їдуть волонтери, розташований далі від лінії розмежування, росіяни однаково знищили тут усі до одного будинки.
Хоча ворог і проглядає всю дорогу до місця призначення, волонтерам напрочуд пощастило заїхати, не потрапивши під прицільний вогонь.
Колись житлові будинки у Вугледарі після російських обстрілів. Фото: Альбіна КарманЧи не єдиний острівець життя Вугледара – пункт незламності. Це невелике підземелля з тьмяним світлом і біло-рожевими стінами, яке облаштовують волонтери групи “Незламні”. Вони приїхали з Ірпеня до Вугледара на початку вересня і почали ремонт одного з підвалів.
За кілька хвилин після приїзду волонтери “Лев’ячого серця” і “Незламних” разом утворюють єдиний ланцюг від машини до підвалу, щоб розвантажити продуктові набори. Без світла, у касках, під важкі звуки – це нагадує роботу в шахті. Навколо в цей час лунають вибухи.
Волонтери розвантажують продуктові набори біля пункту незламності. Фото: Альбіна Карман
Волонтери Роман та Андрій привезли до Вугледара продуктові набори. Фото: Альбіна КарманКоли спускаємось у підвал, то бачимо, як волонтери прямо в підвалі бурять свердловину, щоб люди могли набирати воду. Це їхня третя спроба.
Біля свердловини стоїть керівник ініціативи “Незламні” Михайло. Він розповідає, що за місяць їхнього перебування у Вугледарі кількість згорілих від обстрілу будівель значно збільшилась. У самому ж підвалі за цей час вони облаштували душові кабінки, кухню, пофарбували стіни, провели електрику, щоб можна було заряджати телефони та дивитися телевізор, під’єднали wi-fi.
“Пункт не врятує людей від керованих авіабомб, – каже Михайло, – Проте раніше люди набирали воду в бочці надворі. І був випадок, коли в них прилетіло, і були жертви. Тепер вони можуть спуститися до підвалу і набрати воду тут”.
Волонтер Михайло (по центру) контролює процес побудови пункту. Фото: Альбіна Карман
Свердловина, яку пробурили волонтери у Вугледарі. Фото: Альбіна КарманМихайло згадує, що, коли волонтери вперше приїхали до Вугледара, місцеві не надто були раді їх бачити. Ба більше, частина з них слухала російське радіо. Однак після того, як місцеві побачили, що для них роблять волонтери, то навіть принесли їм квіти.
“Ми приєднали їм телевізор з українськими новинами. Так вони через місяць уже просили ввімкнути їм ці канали”, – говорить волонтер.
Квіти, що волонтерам подарували місцеві жителі. Фото: Альбіна КарманТелевізор, згаданий Михайлом, висить на кухні перед столом. Волонтери намагаються знайти термін придатності згущеного молока, щоб зробити для нас каву. Навколо збирається велике коло людей у яскравих жилетках. Після цілого дня буріння, ремонтів і доставлення продуктів усі вони втомлені. Та навіть попри це та постійні ворожі обстріли ззовні в підземеллі Вугледара лунає сміх.
Цей підвал видається несхожим на інші. Здавалося б, як таких усміхнених людей можна поєднати з вапняними стінами та бурінням свердловини в підвалі знищеного росіянами міста всього за кілька кілометрів від сірої зони.
Волонтери Мілана та Сергій перевіряють термін придатності згущеного молока для кави. Фото: Альбіна Карман
Волонтер Віталій, до війни був актором. Фото: Альбіна КарманНа вечір до пункту незламності почали підходити й місцеві жителі. Чоловік та жінка старшого віку зробили собі гарячий чай, але, побачивши камеру, пішли з кухні. Журналістів тут не люблять, уточнюють волонтери.
Волонтери Ілля та Віталій відпочивають біля душових кабінок після видобутку води. Фото: Альбіна КарманБіля ніг одного з чоловіків ховається ляклива собачка – чотирилапі тут теж мають прихисток. Увечері тут затишно. На якусь мить атмосфера нагадує виїзний відпочинок компанії друзів, доки згори не лунає черговий вибух.
Волонтер Ілля та вугледарська собачка. Фото: Альбіна Карман
Волонтери Сергій і Марат. Фото: Альбіна КарманНадворі темніє. Частина волонтерів їде з Вугледара, тож виходити потрібно вже.
Вони починають обійматися на прощання та жартувати про фалафель, якого не бачили вже місяць. Сподіваються поїсти його всі разом десь у безпечнішому місті.
Обійми перед виїздом. Фото: Альбіна КарманМихайло каже, що їхні рожеві буси постійно стоять на вулиці на видному місці. Це для того, щоб ворог бачив, що тут цивільні.
“Якщо розбомблять, то щоб не казали, що тут військові були”, – каже Михайло.
Він також постійно знімає та публікує в соцмережах усю роботу всередині пункту.
“Щоб бачили, що тут цивільні люди”, – додає чоловік.
Двері буса “Незламних”. Фото: Альбіна Карман
Рожевий бус “Незламних” дорогою до Вугледара. На тлі – дим від прильотів. Фото: Альбіна КарманЗа його словами, росіяни вже за кілька днів із їхнього приїзду публікували відео “Незламних” у своїх групах. Вони поширювали майже все, що Михайло записував і публікував у соціальних мережах. Окрім відео, на тлі яких грали українські пісні.
Перед виїздом у місті знову почалися вибухи. Фото: Альбіна Карман“Андрій сяде за кермо, заведе авто, і тоді всі швидко вийшли й поїхали“, – тримає волонтерів біля дверей Валерій і дає настанови, бо в місті знову чутно вибухи.
Їдучи тими самими ямами назад, волонтер Андрій кілька разів запитує вголос, згадуючи “Незламних”: “Нащо вони там так ризикують собою?”
“Вони не просто ризикують, вони, здається, вбачають у цій допомозі глибокий сенс свого життя, принаймні зараз”, – відказую я.
Мурал на стіні підвалу, намальований волонтерами. Фото: Альбіна КарманСьогодні пункт незламності повністю дороблено, а волонтери “Незламних” повернулися додому в Ірпінь.
“Від ненависті, від неповаги ми дійшли до того, що люди у Вугледарі плакали, коли ми їхали. От це і є боротьба за серця людей”, – каже з усмішкою Михайло.
В їхніх планах будувати наступний пункт незламності вже в іншому прифронтовому місті.
