Від Куп’янська до Мелітополя: російська система тортур у незаконних місцях утримання
Викрали з дому під дулами автоматів, вдягли мішок на голову, засунули до машини та вивезли в невідомому напрямку. Тримали в переповненій камері без свіжого повітря. Не давали досить харчів та води, не лікували.
Водили на допити, намагалися дізнатись імена місцевих військових, активістів, волонтерів. Били кулаками, ногами, кийками, прикладами автоматів. Під’єднували клеми до пальців, грудей, геніталій та вмикали струм. Погрожували депортацією, каліцтвом, зґвалтуванням, розстрілом.
Це типовий сценарій для багатьох цивільних, яких російські військові незаконно викрали в Куп’янську, Херсоні, Новій Каховці, Мелітополі, Бердянську та в інших окупованих населених пунктах.
Описи пережитого повторюються часом до дрібниць: однакові затримання, катування та допити, схожі умови утримання та навіть правила поведінки в ув’язненні.
Така поведінка щодо мешканців окупованих територій є частиною глобальної політики терору цивільного населення України, зазначають правозахисники. Це також може бути доказом систематичності та широкомасштабності російських злочинів – елементів, що становлять злочини проти людяності, зокрема.
Аналітики ZMINA опрацювали свідчення потерпілих, яких росіяни незаконно утримували в різних місцях на окупованих територіях у період від квітня 2022 до березня 2023 року. Переказуємо головне з аналітичної доповіді “Незаконні затримання, катування і жорстоке поводження із цивільним населенням України: подібність практик вчинення злочинів в областях, окупованих Росією у 2022 році”.
Кого та як вишукують росіяни в окупації?
Російська влада руками військових встановила на окупованих територіях “безпековий режим”: перевірка документів на вулицях, процедури “фільтрації”, обшуки в державних установах, на приватних підприємствах та в житлових будинках.
“У нас проходили планові [перевірки]. Росіяни – Росгвардія – проводили обшуки в населення. Шукали зазвичай партизанів і всіх, хто проти Російської Федерації. Для залякування населення”, – розповів опитаний потерпілий.
Насамперед російські військові шукають в окупації чинних та колишніх правоохоронців і військових, особливо тих, які служили в АТО / ООС. Як загрозу вони сприймають і представників місцевого самоврядування, волонтерів, активістів, працівників сфери культури, освітян, а також будь-яких цивільних, що хоч колись висловлювали свою підтримку Україні.
Щоб ідентифікувати цих людей, росіяни нерідко використовують документи, які вони захопили в адміністративних будівлях. Це, наприклад, переліки військовозобов’язаних чи списки атовців, які мали отримати земельні ділянки.
Також силовики РФ шукають людей за фото та відео з акцій спротиву на початку повномасштабного вторгнення, а деколи навіть закидають затриманим фотографії з часів Євромайдану.
На окупованих територіях людей можуть затримати на вулиці: зупинити для перевірки документів та забрати до місця несвободи. Часто для цього росіянам не потрібні причини та докази – вони неодноразово конструювали звинувачення лише на основі власних здогадок та припущень.
Так, одного з опитаних потерпілих росіяни затримали через те, що знайшли фото його племінника із символікою “Правого сектору”. Водночас сам племінник виїхав за кордон ще до 24 лютого 2022 року.
Під час обшуку в іншого постраждалого росіяни знайшли шарфик футбольного клубу “Металіст”. Чоловіка звинуватили в участі в подіях в Одесі 2 травня 2014 року, бо того дня ця команда мала грати в Одесі з місцевим “Чорноморцем”.
Водночас основним джерелом свідчень про місцеве населення для росіян є інформація від інших цивільних. Важливо зазначити, що йдеться не тільки про доноси, до яких росіяни всіляко заохочують людей. Часто це дані, отримані під тортурами від тих, кого затримали раніше.
Так, росіяни могли поставити затриманим умову:
“Хочеш вийти – здай 10 наркоманів, 10 атовців. Давали хлопцям папірчик, олівчик – пишіть”, – згадує один з опитаних.
У такий спосіб російська адміністрація намагається, зокрема, ще й зруйнувати усталені соціальні зв’язки в громадах, наголошують правозахисники. Люди, яких тримали в одному місці, часом схильні недовірливо сприймати навіть одне одного.
Крім того, доволі часто потерпілі достеменно знають, хто передав свідчення про них російським підрозділам. Як наслідок, вони розривають старі соціальні зв’язки, перестають спілкуватися з колишніми друзями та знайомими або навіть намагаються переїхати.
Умови були схожі й на Херсонщині, і на Запоріжжі, і на Харківщині
Правозахисники ZMINA досліджували, зокрема, катівні, що росіяни облаштували в ізоляторах тимчасового тримання в Херсоні та Куп’янську, у виправній колонії № 66 у Бердянську, а також у поліцейських відділках Нової Каховки та Токмака.
Попри те що в цих місцях є необхідна інфраструктура, росіяни створили там нелюдські умови.
Часто потерпілі розповідають про переповнені камери: у чотиримісній камері, наприклад, могли тримати близько 20 людей. Через це багатьом затриманим цивільним доводилося спати на підлозі, часом навіть без матраців. Ба більше, документатори ZMINA зафіксували випадки, коли утримувані могли лише стояти в камері.
Усі опитані, чиї свідчення аналізували у звіті, зазначали, що протягом усього часу тримання вони були позбавлені будь-якої приватності. У частині камер, де тримали опитаних, узагалі не було туалету. Для природних потреб їм давали зазвичай пластикові пляшки, відра чи навіть каструлі. Ці місткості стояли в тій самій кімнаті, де й заручники, однак виносити їх дозволяли не завжди.
Більшість опитаних зазначила проблеми з питною водою та погане харчування: годували їх нерегулярно, а продукти переважно були несвіжі. Частина потерпілих отримувала їжу лише в передачах від рідних.
Однак для деяких затриманих росіяни взагалі не приймали передач. Це могло бути “покаранням” за порушення встановлених окупантами правил або ж спробою приховати те, що вони тримають людину в себе.
Багато потерпілих зазначають, що росіяни обмежували доступ свіжого повітря в камеру.
“Я вийшов 28 травня, але там (у незаконному місці утримання. – Ред.) все одно цілодобово працювало опалення – дві великі товсті труби. Там було просто неможливо дихати. Це було як лазня, з якої ти не можеш вийти”, – переказує опитаний потерпілий, якого тримали у виправній колонії № 66 у Бердянську.
Російські військові та силовики використовують доступ до свіжого повітря ще і як додатковий елемент тиску на затриманих. Так, документатори отримали низку свідчень про те, як охоронці чи конвоїри навмисно зачиняли “годівницю” – вікно для передання їжі у дверях камери. Це віконечко часто було єдиним місцем, через яке в приміщення надходило повітря, тож, коли його зачиняли, у камері ставало дуже важко дихати, переказують потерпілі.
Загалом “покарання” через погіршення умов тримання є поширеною практикою серед росіян. Про такі випадки розповіла переважна частина опитаних, яких тримали в окупації в різних областях України.
Потерпілі з Нової Каховки, Куп’янська чи Бердянська описують дуже подібні “правила поведінки” в утриманні, манери спілкування з ними охоронців, а також процедури конвоювання. Вони водночас нагадують типові процедури, що характерні для пенітенціарних закладів РФ.
Так, коли двері камери відчиняють, усі затримані мають стати обличчям до стіни, спертися в неї руками та розставити ноги. Голову та очі потрібно завжди тримати опущеними.
Зазвичай людині, яку забирають на допит, надягають на голову шапку чи мішок, інколи додатково замотують зверху скотчем. Ведуть із зав’язаними руками, у напівзігнутому положенні.
“Виходиш із камери, обличчям до стіни. Тобі одразу пакет на голову надягають, скотчем мотають. Руки – назад, одягають кайданки. І дві людини тебе під руки, “в ласточку” витягують”, – розповів потерпілий з Куп’янська.
ZMINA зафіксувала також непоодинокі випадки, коли конвоїри навмисно створювали ситуації, аби затримані травмувалися: дорогою на допит людину з мішком на голові могли штовхнути в стіну або зробити так, щоб вона спіткнулася на сходах.
Подібні схеми допитів і тортур
Правозахисники зазначають, що більшість опитаних перенесла тортури: не знущалися хіба з “цінних” полонених чи надто хворих.
Так, документатори зафіксували кілька випадків, коли окупанти викрали та утримували жінок з онкозахворюваннями. До них майже не застосовували фізичного насильства, однак знущалися психологічно та не давали змоги регулярно приймати необхідні ліки.
Решту затриманих у різних містах на окупованих територіях катували подібними методами. Навіть специфічні елементи тортур повторювалися.
Найчастіше людей били: руками, ногами, гумовими кийками, дерев’яними битками, прикладами зброї. Часом використовували для побиття те, що було під рукою, як-от книжки чи пластикові пляшки з водою.
Затримані також розповідали про специфічні тривалі побиття: вони не становили прямої загрози життю, але через постійний вплив терпіти їх було неможливо, згадують опитані.
“Вони брали звичайну пластикову водопровідну трубу й ляскали. Спочатку наче нічого страшного, та, коли вони так хвилин 10 роблять, ти готовий померти там”, – переказує один з потерпілих.
На всіх окупованих територіях до затриманих застосовували електричний струм. Потерпілих могли бити електрошокерами під час обшуків, затримань або в камерах. Водночас найгіршими були катування струмом на допитах. Більшість опитаних згадує це як найгірший досвід за весь час тримання.
“Привів мене туди. Каже: “Сідай на підлогу, обіпрись на стіну спиною, ноги вперед”. Мені капці зняли й на пальці клеми накинули. Каже: “Розповідай: поліція, СБУ, атовці – кого знаєш?” І починає бити струмом”, – згадує потерпілий з Мелітополя.
Щоб посилити страждання затриманих, клеми, через які подавали струм, під’єднували до найчутливіших частин тіла: пальців, вух, сосків, геніталій.
Потерпілі зазначають, що окупанти робили перерви в катуваннях, щоб людина не зомліла та частково відновила чутливість пошкоджених ділянок тіла. Крім того, тортури ненадовго зупиняли, щоб жертва усвідомила своє становище та стала більш “зговірливою”, переповідають постраждалі слова росіян.
Військові, що катували опитаних, часто чергували види тортур, щоб заподіяти більші страждання. Так, одну з потерпілих упродовж чотиригодинного допиту били по потилиці пляшкою з водою, душили кабелем, одягали на голову пакет та затискали рот і ніс, погрожували електричним струмом, приставляли до голови зброю та стріляли поруч.
“Уже, мабуть, на другому чи третьому ударі я почала відчувати, що з головою щось [не так]. Мабуть, розбили, бо був сильний біль, в очах усе біле. Почало нудити, паморочитися. Я короткочасно непритомніла. Тоді вони починали робити щось інше”, – згадує жінка.
Усі опитані розповіли про постійний психологічний тиск на них та на інших утримуваних. Так, документатори ZMINA неодноразово фіксували випадки “парних” допитів, коли одночасно затримували, допитували чи катували рідних або близьких друзів. Потерпілих постійно залякували, погрожували вбивством чи каліцтвом. Поширеними були також випадки імітації страт.
“Мене спеціально били при ній [дружині]. Потім вони вивели її в іншу кімнату, а мені двічі стрельнули з пістолета біля вуха. Їй сказали, що все – мене розстріляли”, – переказує один з потерпілих.
Правозахисники наголошують, що така імітація вбивства пов’язана з ризиком незапланованого пострілу, а отже напряму загрожує життю жертви.
Загалом більшість задокументованих випадків аналітики ZMINA однозначно оцінюють як тортури: російські військові, силовики та їхні підлеглі усвідомлено завдавали затриманим сильних страждань.
Типові виконавці
Потерпілі із Запорізької, Херсонської та Харківської областей зазначають, що затриманнями та допитами зазвичай керували представники ФСБ РФ. Часто вони були одягнені в цивільний одяг, однак мали елементи військового спорядження, як-от взуття, і не показували своїх облич. Для цього або вони самі одягали балаклави, або зав’язували очі потерпілим, або все разом.
“ФСБ займається затриманням людей, збором інформації, допитами. Вони всі завжди в цивільному, пересуваються на автомобілях без номерів – просто чорна табличка”, – зазначає опитаний з Херсона.
Окрім ефесбівців, допити й так звані слідчі дії проводили військові, які називали себе представниками незаконних збройних формувань “Л/ДНР” чи поліцейськими. Часом вони лише психологічно “готували” затриманого до зустрічі з ФСБ.
“Протягом шести чи семи годин до кімнати заходили різні так звані “представники новоствореної поліції”. Кожен з яких мені розповідав розпачливу історію про те, які вони бідненькі, як вони голодували, як їм грошей не давали. І як вони пішли працювати на Росію, щоб урятувати людей, і тому подібне”, – згадує один з потерпілих.
Охоронців та конвоїрів у незаконні місця несвободи часто набирали з місцевого населення. Інколи це були люди, які раніше відбували покарання за кримінальні правопорушення. Вони добре знають тюремну культуру та використовують найгірші практики у своєму ставленні до цивільних затриманих.
Деякі опитані розповіли про “навчання” місцевих, які погодилися працювати на ворога в подібних катівнях. Після цього зазвичай режим утримання ставав жорсткішим: забороняли спілкування між камерами, ретельніше перевіряли передачі від рідних, частіше влаштовували обшуки в камерах.
За словами дослідників, росіяни та їхні підлеглі координували свої дії не тільки на рівні одного місця утримання, а й між різними такими об’єктами. Так, зафіксовано випадки, коли затриманих перевозили до місця несвободи в іншому населеному пункті та передавали охороні дані про причини їхнього затримання. У деяких випадках затриманих позначали як “політичних” чи обвинувачених у сприянні руху опору або співпраці із ЗСУ. Тоді до такої людини на новому місці ставилися суворіше.
Подібна система катівень є частиною загальної політики терору на окупованих територіях, наголошують правозахисники. Зазвичай такі місця працюють відкрито, часом навіть підкреслено демонстративно. Місцеві мешканці знають не тільки де тримають викрадених людей, а й що там з ними роблять.
Російська влада вкорінює окупаційний режим через страх, цілеспрямовано руйнує соціальні зв’язки в громадах та взаємну довіру між людьми. Сили РФ встановлюють контроль також над мережами зв’язку та інтернетом, щоб обірвати зв’язки людей в окупації з підконтрольними Україні територіями. Це до всього суттєво ускладнює збір свідчень про злочини росіян, зауважують правозахисники.
Водночас частина потерпілих поступово втрачає віру в те, що винні будуть покарані, принаймні в недалекому майбутньому, тож вони виявляють дедалі менше бажання свідчити про пережите.
Діана Колодяжна для Громадського
