Від освіти та активізму до роботи в Раді Європи: історії ромських жінок Земфіри Кондур та Віоли Попенко
В Україні жінки ромського походження досі часто стикаються з дискримінацією, упередженим ставленням та обмеженням прав, зокрема у сфері освіти та праці. Багато з них не отримують повної середньої освіти, декому все ж вдається закінчити школу та заклад середньої професійної освіти, і лише невелика частка ромок влаштовується на роботу.
Дослідження “Досвід внутрішньо переміщених ромів під час війни”, яке проводив Ромський жіночий фонд “Чіріклі”, також показує, що під час повномасштабної війни Росії проти України ромські жінки опинилися у ще більш скрутному становищі. Багатьом з них довелося взяти на себе повну відповідальність за життя своєї родини, оскільки чоловіки пішли на фронт, залишилися в окупації чи зоні активних бойових дій, тоді як жінки з дітьми шукали порятунку на більш безпечній території України чи поза її межами.
ZMINA поспілкувалась з двома ромськими жінками – Земфірою Кондур та Віолою Попенко, які працюють у міжнародній організації – Раді Європи. Таких жінок в Україні наразі всього дві, але з кожним роком активних ромок стає все більше. Про те, з якими викликами вони зіштовхнулися на початку повномасштабної війни та як знайшли в собі сили і ресурси, щоб їх подолати, читайте у матеріалі.
“Це було дуже складно фізично – у перший день мене трусило від стресу, дуже сильно боліла голова”
Земфіра Кондур – відома в Україні та за її кордонами ромська діячка, яка вже близько 25 років займається правозахисною діяльністю. Вона здобула освіту в Ізмаїльському державному педагогічному університеті, аспірантуру закінчила у Запорізькому національному університеті та почала займатися розбудовою ромського жіночого руху.
На початку своєї карʼєри працювала в Асоціації ромів Ізмаїла – організації, яку заснував її батько – Анатолій Кондур, а після цього понад 20 років очолювала Ромський жіночий фонд “Чіріклі”. У 2015 році вона стала першою ромською жінкою, яка обійняла посаду заступниці голови міжвідомчої координаційної групи з ромських питань при Кабінеті Міністрів. У 2019 році Земфіру призначили Посланицею толерантності ПРООН України.
Проте робота Земфіри з самого початку її правозахисної діяльності була тісно пов’язана і з Радою Європи. Починаючи з 2003 року, вона працювала там як експертка, з 2011-го – як координаторка програми “РОМЕД” в Україні, а згодом, у 2018 році, приєдналася до організації як керівниця проєкту “Посилення захисту національних меншин, включаючи ромів та мови меншин в Україні”. Так вона стала першою ромською жінкою, яка приєдналася до Офісу Ради Європи в Україні.
До повномасштабної війни її діяльність стосувалася переважно просування прав національних меншин та ромів, відстоювання їхніх можливостей для самореалізації, лобіювання рівних прав в Україні та на міжнародному рівні тощо. Однак 2022 рік кардинально змінив її життя, як і життя багатьох українців.
“24 лютого – був днем якогось апокаліпсису. На цей день ми у Раді Європи планували проведення заходу, він мав відбутися в онлайн-форматі. Та вже о 5-й ранку я почала розсилати всім листи, повідомляючи, що події не буде, бо почалося повномасштабне вторгнення. Але учасники були в такому стресі, що не розуміли мене і постійно перепитували – точно скасували? Паралельно я телефонувала рідним, намагаючись організувати їхню евакуацію з Києва. Це було дуже складно фізично – мене трусило від стресу, дуже сильно боліла голова”, – розповідає Земфіра.
Земфіра, перебуваючи за кордоном, також намагалася зв’язатися з ромськими організаціями та національними партнерами, щоб дізнатися, де вони, чи все з ними добре і чи потрібна їм якась допомога. Тож до кінця лютого Земфіра працювала практично цілодобово, складаючи безпечні маршрути для евакуації людей та шукаючи безплатне житло на Заході України та за кордоном.
Одразу мобілізувалися ромські медіатори та організації, які допомагали людям з пошуком інформації та прихистку у більш безпечних регіонах України чи за кордоном. Долучилися до надання різноманітної допомоги і міжнародні донори.
Земфіра постійно перебувала на зв’язку з представниками національних спільнот Мелітополя – переказувала кошти, щоб ті могли готувати гарячу їжу для тих, хто потребує, а також допомагали з евакуацією.
Ромські волонтери із запорізької громадської організації “Лачо Дром” розвозили їжу та іншу гуманітарну допомогу. Люди постійно телефонували і просили допомогти. Так, іноді потрібно було навіть знаходити тимчасове житло для людей у Румунії, Молдові, Німеччині та Франції.
“Всі працювали день і ніч. Проте ромські діячі працювали не лише у волонтерській сфері. Вони також розповідали міжнародним медіа про те, що відбувається з ромською громадою та нацменшинами в цілому. У мене теж було дуже багато запитів щодо цього, і в міру своїх можливостей я також надавала цю інформацію або давала контакти людей”, – додала Земфіра.
Вона наголосила, що наразі українські інституції активно працюють над дотриманням прав людини, долаючи виклики, зумовлені повномасштабною війною.
“Тут я бачу як дуже потужно на національному рівні працюють Офіс уповноваженого і всі міністерства та локальні партнери, а також органи влади та громадські організації. Вони роблять усе, щоб базові права людини були захищені, і щоб життя в Україні тривало. При цьому всьому Україна постійно ухвалює євроінтеграційні закони та виконує рекомендації міжнародних організацій”, – поділилася вона.
“Було дуже боляче бачити ці конфлікти і нетолерантне ставлення”
Тим часом до нових реалій 2022 року – постійних обстрілів, відключення світла та зв’язку, а також відсутності опалення – намагалися адаптуватися і громадські організації. Тож Рада Європи напрацьовувала нові гнучкі правила роботи для українських партнерів.
Зрештою вже в квітні організація стала першою, хто почав проводити онлайн-консультації з партнерами, ромськими організаціями та представниками нацменшин.
“Ми змогли налагодити діалог щодо координації: у 2022 році наш проєкт надав 9 грантів на підтримку діяльності громадських організацій у співпраці з місцевими і регіональними органами влади. Метою цього була підтримка їхньої роботи, надання допомоги ВПО і подолання тих викликів, які поставали перед громадами. Ми також продовжували надавати допомогу органам влади на національному та місцевому рівнях”, – пояснила Кондур.
Фото: Валерія МезенцеваВпродовж перших 3 місяців жінка також волонтерила у Страсбурзі разом з працівниками Червоного Хреста. Зі своїми колегами вона допомагала зустрічати людей на залізничних вокзалах, спрямовувала їх у шелтери, займалася пошуком гуманітарної допомоги. В Україні робота з ромами-ВПО практично повністю лягла на плечі ромських посередників та громадських організацій, зокрема фонду “Чіріклі”. Тим часом Земфіра допомагала багатьом громадським організаціям отримати гуманітарну допомогу та залучала донорів з різних країн.
“До повномасштабного вторгнення було дуже боляче бачити конфлікти і нетолерантне ставлення до ромів у деяких містах України. Сьогодні ситуація вже змінилася – як за кордоном, так і в Україні. Можливо, однією з причин є те, що люди побачили, як роми відкрили свої будинки для них – дали кімнати для ВПО з різних областей України. Це змінює ставлення і будує довірливі стосунки. Але мені все ще дуже сильно болить від того, що вороги руйнують нашу країну і вбивають наших людей”, – підсумувала діячка.
Вона додала, що рада бачити, якими сильними стали ромські активістки та медіаторки. Зокрема, це виявляється у тому, що сьогодні багато країн просять підготувати для них медіаторів саме з України.
“Я сиділа і думала, як же залишитися живою у власній хаті”
Другою історією своїх професійних успіхів та викликів, які спричинила війна, поділилася ромська діячка Віола Попенко. Свій старт роботи у міжнародних організаціях вона розпочала в 2018 році, коли їй було 25 років.
“На той момент я тільки-но закінчила Центральний європейський університет у Будапешті і відразу обійняла доволі престижну посаду у Міжнародному фонді “Відродження” – стала координаторкою стипендіальної програми. Я була першою ромкою, яка обійняла таку посаду в Україні. Важливим для мене було те, що мені вдалось знайти порозуміння зі стипендіатами та налагодити довірливі відносини. Тому на цій роботі я отримала повагу та професійне визнання, а також глибинні знання щодо ромських громад в Україні”, – поділилася Віола.
Раніше дівчина сама була стипендіаткою Ромського освітнього фонду, куди потім влаштувалася на роботу. Згодом вона почала працювати у Ромському жіночому фонді “Чіріклі”, а далі – у Раді Європи. Там Віола працювала асистенткою у проєкті “Молодь за демократію в Україні. Фаза 3” та виконувала функцію мікрофінансування проєктів – займалася закупівлями, супроводом проєкту, слідкувала за вчасним наданням послуг тощо.
Проєкт триває досі і, за її словами, має доволі великий вплив: завдяки експертній допомозі депутати ухвалили професійний стандарт “Про молодіжного працівника”, який надає молодим людям змогу офіційно працевлаштуватися та надавати послуги на місцях без будь-яких бар’єрів.
Крім того, у межах проєкту здійснюється навчання та просвітницькі заходи щодо стандартів Ради Європи у галузі захисту прав молоді.
Зараз Віола є координаторкою у проєкті, який впроваджується Радою Європи для підтримки України на попередніх етапах переговорів задля вступу до ЄС. Зокрема, він стосується узгодження законодавства та політики із захисту від дискримінації та просування прав осіб, які належать до національних спільнот відповідно до європейських стандартів.
Повномасштабна війна застала Віолу в Чернігові, оскільки вона працювала віддалено. 24 лютого жінка з батьками поїхала до Києва у справах, ще не знаючи, що почалася війна. Коли вони проїжджали Бровари, побачили, як горіла військова база, але не зрозуміли, чому саме. Віола вирішила не залишатися сама у столиці, тому, забравши з роботи свої речі, закордонний паспорт та ноутбук, вона повернулася додому разом з родиною.
“Далі почався наступ, і я три тижні сиділа і не могла виїхати – місто було оточене боями, а евакуаційних потягів не було. Я сиділа і думала, як же залишитися живою у власній хаті. Пропадало світло та вода, не було зв’язку. Ми навіть не знали, коли буде “зелений коридор”, а до того ж у батьків не було достатньо пального, щоб виїжджати”, – розповіла діячка.
Знання англійської мови та наявність освіти дає набагато кращі можливості
Одного дня сім’я все ж вирішила евакуюватися, навіть попри відсутність так званого “зеленого коридору”. Вони рушили полями, але через 12 кілометрів автівка зламалася. Віола одразу написала про це у чат ромських активістів, і за деякий час фонд “Чіріклі” та Центр прав людини ZMINA надіслали їй кошти на виїзд. Тим часом ромська діячка та медіаторка Марина Бублик попросила волонтерів приїхати та відтягнути машину.
“Нас привезли до територіальної оборони, яка прискіпливо перевіряла наші документи, а потім, коли почалася комендантська година, нам дозволили зайти у котельну, і ми сиділи там всю ніч, топлячи котел дровами. Зрештою вранці мої колеги з Ради Європи знайшли у сусідньому селі СТО”, – ділиться Віола.
Працівники приїхали та полагодили машину. Батьки дівчини повернулися до Чернігова, а вона підсіла у транспорт до чужих людей та з пересадками змогла добратися до Будапешта, де навчалася її сестра. Раніше Віола також навчалася у цьому університеті, тому їй як біженці з України на 2 місяці безплатно виділили кімнату.
Оскільки Віола не знала, що буде далі, вона почала допомагати у тому, на чому вона знається. Зокрема, Європейський центр захисту прав ромів з Брюсселя запропонував їй попрацювати над дослідженням про ромів-біженців, яке мало показати реальні проблеми українців, а також залучити допомогу для них.
“Мені психологічно було легше постійно чимось займатися, а не просто сидіти та горювати. Я вкотре переконалася, що знання англійської мови та наявність освіти дає набагато кращі можливості і дозволяє вижити у складних обставинах. Я часто порівнюю себе і ромських жінок, які рятувалися від війни, не знаючи мови.
Ми отримували інформацію про ромських жінок з дітьми, які виїхали за кордон без документів, освіти та знання іноземних мов. Їм було надзвичайно складно, особливо в Угорщині”, – наголосила вона.
Згодом Віола переїхала до Великої Британії і продовжила роботу в Раді Європи. Паралельно вона також допомагала ромській громаді Чернігова – домовлялася про надання гуманітарної допомоги. Після проходження цього шляху у дівчини з’явилося відчуття впевненості у тому, що вона з сестрою точно зможе вижити у складних обставинах.
Ромські дівчата та жінки – вже на шляху до змін
Наразі Україна потребує інституційних політик і програм для підвищення активності та сприяння участі ромських жінок у процесах ухвалення на центральному та місцевому рівнях. Хоча “Ромська стратегія” та План дій до неї і визначають потребу змінити становища ромів шляхом розробки політик, проте не передбачають конкретних антидискримінаційних та гендерно-специфічних заходів.
У 2018 році на національному рівні Україну представляли лише дві ромські жінки, одна з них – Земфіра Кондур – як заступниця голови міжвідомчої координаційної групи з ромських питань при Кабінеті Міністрів України, а друга – членкиня цієї ж групи Елеонора Кульчар.
Сьогодні ромські жінки – особливо вразлива група серед внутрішньо переміщених осіб. Багато з них стикаються з особливими труднощами, намагаючись отримати доступ до гуманітарної допомоги, житла та працевлаштування. Але водночас помітними та відчутними є зусилля ромських жінок з надання допомоги українському населенню та наближення перемоги.
