Регулювати YouTube по-українськи: платформи спільного доступу до відео

Продовжуємо серію матеріалів з експертними роз’ясненнями ключових положень Закону “Про медіа”. У попередніх публікаціях від фахівців Лабораторії цифрової безпеки йшлося про регулювання онлайн-медіа та нові повноваження Національної ради.

Утім, поруч з регулюванням онлайн-медіа закон впроваджує й інші новели. Зокрема, для повної гармонізації з Директивою ЄС про аудіовізуальні медіапослуги в редакції 2018 року Україна була зобов’язана розробити “правила гри” і для платформ спільного доступу до відео – національних аналогів YouTube, TikTok або Periscope.

І це один з небагатьох випадків, коли законодавча рамка була напрацьована, так би мовити, наперед, адже поки що великих платформ спільного доступу до відео, які б підпадали під юрисдикцію, в Україні немає. Водночас закон формалізує механізми взаємодії регулятора з іноземними платформами.

Платформа спільного доступу до відео – сервіс, невіддільним функціоналом якого є поширення програм або користувацьких відео без редакційного контролю з боку провайдера сервісу. Редакційним контролем не є використання автоматичних засобів чи алгоритмів щодо відображення, тегування й упорядкування послідовності контенту. Сервіс може функціонувати:

• у вигляді вебсайту;
• в іншій формі, що надає загальнодоступне сховище інформації під (технічним) контролем провайдера і забезпечує доступ користувачів до такого сховища.

Важливо, що медійний закон не регулює платформи спільного доступу до інформації – аналоги Meta, Twitter чи Instagram. Для них впровадять окреме регулювання, що значною мірою ґрунтуватиметься на положеннях Акта про цифрові послуги. Медійний закон стосується лише таких платформ, для яких аудіовізуальний сегмент є невіддільною (ключовою) функціональною частиною (тобто таких, де поширюють відеоконтент).

Скільки врегульованих “тіктоків” на 603 тисячі квадратних кілометрів?

Перелік провайдерів платформ спільного доступу до відео, які зареєстровані в Україні чи походять з України, створює і оновлює Національна рада. Він буде доступним у Реєстрі субʼєктів у сфері медіа (після його створення і запуску). Втім, найцікавішим тут є саме питання належності до української юрисдикції. Що це означає на практиці?

Стаття 2 Закону “Про медіа” встановлює загальні правила для визначення юрисдикції над тим чи іншим суб’єктом. Так, сфера дії закону поширюється на тих, хто заснований в Україні, має місце перебування в Україні чи регулярно ухвалює на її території редакційні рішення. Водночас закон передбачає і спеціальні критерії, які різняться залежно від суб’єкта. Так, закон поширює свою дію на провайдерів платформ спільного доступу до відео, які не зареєстровані в державах-членах ЄС, якщо вони:

• мають юридичну особу, яка здійснює вирішальний вплив щодо провайдера, на території України (материнська компанія);
• мають на території України зареєстроване дочірнє підприємство (якщо в такого провайдера нема материнської компанії чи дочірнього підприємства, що раніше розпочало свою діяльність на території ЄС);
• мають на території України зареєстроване підприємство, що входить до однієї з провайдером групи підприємств і першим із групи розпочало свою діяльність (якщо підприємство продовжує свою економічну діяльність в Україні й не має материнської компанії чи дочірнього підприємства, зареєстрованого в ЄС).

Як висновок, більшість великих популярних сервісів, на кшталт YouTube, TikTok, Vimeo і навіть Pornhub, не підпадатимуть під сферу дії новоухваленого закону. Втім, регулятивний акт містить і певні запобіжники. Так, якщо діяльність суб’єкта зачіпає інтереси України (за відсутності над ним юрисдикції), Національна рада, Центральна виборча комісія чи інші профільні органи у сфері медіа можуть укладати з такими суб’єктами договори та меморандуми. Їхньою метою є налагодження співпраці й покращення обізнаності платформ в українському контексті. На практиці механізм формалізує чинні державні комунікації з техгігантами на кшталт YouTube або TikTok, які активізувалися після повномасштабного вторгнення. Тобто там, де неможливо встановити жорсткі вимоги для захисту інформаційного простору, держава застосовує “м’яку силу”.

Якщо ви колись з’явитесь, до вас уже є вимоги

Уявімо, що на території України з’являється суб’єкт, який пройшов “фільтр” юрисдикції для платформ спільного доступу до відео. Що робити такому суб’єкту? Стаття 63 медійного закону передбачає обов’язкову реєстрацію для провайдерів таких платформ. Частина 4 статті прямо говорить про те, що діяльність розпочинати можна лише з моменту обов’язкової реєстрації. Втім, вимога не застосовна до провайдерів платформ спільного доступу до відео. Вони вважаються суб’єктами у сфері медіа не з моменту реєстрації, а з моменту початку ведення діяльності. Також скасування реєстрації таких суб’єктів не призводить до вимоги припинення діяльності.

Як наслідок, маємо ситуацію, коли реєстрація є формально “обов’язковою”, а на практиці платформи спільного доступу до відео можуть вільно вести діяльність на території України й без неї.

Втім, наявність чи відсутність реєстрації не впливає на застосування законодавчих обмежень. Так, якщо платформа спільного доступу до відео потрапляє під юрисдикцію України, відповідно до статті 23 її провайдер зобов’язаний:

• розмістити умови користування сервісом на платформі та ознайомити з ними користувачів;
• передбачити в умовах користування сервісом заборону на поширення програм, рекламної та користувацької інформації, яка порушує вимоги статей 36, 42, 119 закону, вимоги законодавства про авторське право та суміжні права;
• забезпечити перевірку віку користувача перед наданням доступу до контенту, що може завдати шкоди фізичному, психічному або моральному розвитку дітей, уможливити використання системи батьківського контролю;
• впровадити прозорі й зрозумілі механізми звернень користувачів щодо контенту, що може порушувати вимоги законодавства, забезпечити прозорий, простий та ефективний механізм оскарження дій провайдера щодо розгляду звернень;
• передбачити в умовах користування сервісом порядок реалізації права на відповідь або спростування недостовірної інформації;
• включати та впроваджувати в умовах користування сервісом вимоги щодо поширення рекламної інформації, встановлені законодавством, забезпечувати користувачів можливістю зазначати, чи містить їхній контент рекламу;
• впроваджувати ефективні заходи та інструменти медіаграмотності;
• утримуватися від оброблення персональних даних дітей з комерційною метою.

Користувачі, які вважають, що провайдери порушили їхні права або законні інтереси, мають право звернутися зі скаргою до Національної ради та/або до суду. Водночас Національна рада для забезпечення дотримання цих вимог і сприяння їхньому виконанню платформами може:

• звертатися безпосередньо до провайдерів платформ (зокрема, іноземних) по інформацію, необхідну для виконання її повноважень, а також з вимогами щодо обмеження доступу до інформації, що порушує вимоги законодавства;
• укладати договори й меморандуми з провайдерами платформ (зокрема, іноземними) з питань, що належать до її повноважень.

Як наслідок, законодавець балансує проблемні питання, пов’язані з відсутністю юрисдикції над платформами, тим, що запроваджує механізм співрегулювання і прямих державних комунікацій із такими суб’єктами. Це дозволяє запобігти ситуаціям, коли медіа масово мігрують на іноземні платформи для уникнення відповідальності за заборонений на території України контент.

Якщо ви колись порушите, для вас уже є відповідальність

Як і для інших суб’єктів, оновлений медійний закон встановлює не тільки обмеження, а ще й модель відповідальності за порушення законодавчих вимог. Хоча на відміну від схеми відповідальності онлайн-медіа структура для платформ спільного доступу до відео є дещо простішою, вона все ж має цікаві аспекти. Стаття 114 передбачає заходи реагування за значні порушення (і це єдиний вид порушень, який зустрічається в законі в контексті платформ спільного доступу до відео). Перелік порушень також невеликий.

Платформи спільного доступу до відео вчиняють значне порушення, якщо вони:

• не надають або порушують строки надання інформації на запит Національної ради у випадках, передбачених законом;
• порушують строки внесення змін до реєстру (у разі добровільної реєстрації);
• порушують вимоги статті 23;
• не розміщують умов користування сервісом;
• поширюють контент, заборонений статтями 36, 42 або 119;
• не перевіряють віку користувача перед наданням доступу;
• не мають механізму для скарг і звернень або мають проблеми з їхньою доступністю чи прозорістю;
• не надають можливості ефективно реалізувати право на відповідь;
• порушують законодавчі вимоги щодо рекламної інформації.

За значні порушення до платформ спільного доступу до відео застосовується штраф, який обраховується Національною радою з урахуванням технології сервісу, території поширення інформації, аудиторії та інших обставин, що обтяжують порушення. Якщо ж Національна рада встановлює, що платформа незаконно обробляє персональні дані дітей, вона передає матеріали про ймовірне вчинення порушення до правоохоронних органів та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які вживатимуть подальших заходів, передбачених законодавством.

Резюме

Загалом регулювання платформ спільного доступу до відео є абсолютною новелою для українського ринку. І це один з небагатьох випадків, коли законодавча рамка була напрацьована набагато раніше за появу таких суб’єктів у реальному житті. Наразі великих платформ спільного доступу до відео, які б задовольняли критерій юрисдикції, в Україні немає, а дрібні ресурси все ж мають характер текстових, а не аудіовізуальних форумів. 

І саме через відсутність конкретних суб’єктів регулювання є радше рамковим. Детальні вимоги та інтерпретацію законодавчих положень планується розробити на рівні органів співрегулювання. Таке рішення є логічним, адже інструменти й механізми впровадження законодавчих обмежень значною мірою залежатимуть від функціонала і сервісів, які надає конкретна платформа. Тож детальні вимоги до провайдерів найближчим часом навряд варто очікувати. А пропоновані положення закону є радше першим кроком до встановлення чіткої регулятивної рамки.

Тетяна Авдєєва, юристка Лабораторії цифрової безпеки