Права османських жінок: оплачуване «рабство»

Шлюбний контракт – це не винахід європейців. Він здавна укладався у мусульманському світі, зокрема в Османській імперії. Невиконання умов, виписаних у цьому документі, могло стати приводом для розлучення, дозволеного Кораном, та підставою для звернення в суд.

РОЗМІР МАХРУ

У шлюбному контракті османів потрібно було вказати імена нареченої, нареченого, батьків або опікунів, а також свідків. Обов’язково зазначався розмір махра – весільного дарунка чоловіка дружині, який складався з двох частин. Перша — «махр-і муаджель» (негайна) виплачувалася нареченій під час одруження, друга — «махр-і мюеджель» (відстрочений) — після розлучення або смерті чоловіка.

Відомо, що під час одруження 1534 року султан Сулейман виплатив Роксолані 110 тис. акче, тобто 330 тис. американських доларів (в основі підрахунків — ціна 1 граму золота у квітні 2016 року). Окрім грошей він подарував їй землі, села і ферми в Єрусалимі, Єгипті, Мецці, Омані, Стамбулі, які приносили чималий прибуток. Відомо, що річний дохід тільки з полів і сіл провінції Траблус (території нинішніх Сирії та Палестини) становив 97 978 акче, тобто 293 934 американських доларів.

Дружина ж сина Роксолани Селіма ІІ, Нурбану, отримала від чоловіка 1571 року махр у розмірі 110 тис. дукатів, тобто $16 млн. 170 тис. Щоправда, цей факт не афішували у правлячій династії, оскільки одруження з наложницею суперечило традиціям османів. Якби не донесення венеціанських послів того часу, то ми б ніколи про цю подію у житті Селіма ІІ та Нурбану не дізналися. А от весілля султана Сулеймана, який вперше в історії Османської імперії пошлюбив жінку-простолюдинку Роксолану, справляли пишно у Стамбулі. Підтвердженням тому слугують спогади очевидців.

Про те, як їй вдалося вмовити султана стати її офіційним чоловіком, можна прочитати у моїй книжці «Роксолана: міфи та реалії», презентація другого (доповненого) видання якої відбудеться 23 квітня під час «Книжкового арсеналу».

Інша частина махру виплачувалася дружині після розлучення або смерті чоловіка. У разі зазіхання когось із родичів на нього, жінка одразу ж зверталася до османського суду. Як от Фатьма, яка надіслала скаргу стамбульському кадію (судді) у справі про розтрату свекрухою й шурином після смерті чоловіка Ахмеда належних їй коштів. Тому вимагала їх повернення разом зі спадком. Оскільки вона мешкала у передмісті Стамбула Сіліврі, туди був перенесений розгляд цієї справи задля справедливого розподілу майна її померлого чоловіка (Постанова №4/71/193 1775 року з книги судових постанов Стамбульського суду).

НЕТРАДИЦІЙНІ ШЛЮБИ СЕСТР СУЛТАНА СУЛЕЙМАНА 

Жінка не могла претендувати на другу частину махра, якщо ставала ініціатором розлучення. Як от Рабіа бінт Алі з району Гюллюк Анатолії, яка у присутності свого чоловіка 1622 року підтвердила у суді наступне: «Він дав мені в якості махра половину будинку в цьому районі, але через те, що ми не живемо разом, я повернула йому це. Я відмовляюся від усіх своїх прав на махр та інші подружні права… Наша молодша донька Джеміля залишиться зі мною до 9 років» (24 3-5; 28 Джумаді ІІ 1032).

Загалом, розлучення в ісламі допускалися у крайньому випадку, проте в Османській імперії не були рідкістю. Про що свідчать сотні тисяч судових записів в османських архівах. І бути розлученою жінкою тоді не вважалося  чимось ганебним. Так, приміром, сестра султана Сулеймана Шах Іхубан після розлучення з чоловіком, великим візиром Лютфі-пашею, який підняв на неї руку, не виходила більше заміж, присвятивши себе благодійності.

Розлучилася зі своїм першим чоловіком, анатолійським управителем Мустафа-пашею й інша сестра Сулеймана, Фатьма. Зберігся її лист, в якому вона скаржиться батьку, султанові Селіму І, що чоловік не приділяв їй належної уваги, а забавлявся з хлопчиками. Тому благала його про дозвіл на розлучення. На підтвердження своїх слів просила звернутися до анатолійського кадія, мовляв, той усе знає і підтвердить. Після розлучення Фатьма, на відміну від Шах Іхубун, вдруге вийшла заміж за великого візира Кара Ахмеда-пашу, якого через два роки після весілля стратив султан Сулейман. Подейкують, що тут не обійшлося без інтриг Роксолани, її доньки Міхрімах та зятя Рустема-паші. По смерті чоловіка вона втретє одружилася з… євнухом (кастрованим слугою) Ібрагімом-пашею. На думку дослідників, це був фіктивний шлюб. Адже Фатьма, як удова, не бажала повертатися до палацу свого брата. Тому знайшла такий от вихід із цієї ситуації.

Практика укладання фіктивних шлюбів загалом була звичною для османів. Так, приміром, чоловік, який тричі розлучався з однією і тією ж дружиною, вчетверте міг з нею одружитися лише після того, як вона вийде заміж за іншого чоловіка та розведеться з ним. Так наказував Коран: «Розлучення можливе два рази. Після цього потрібно або утримати дружину за звичаєм, або відпустити її з миром. Вам не дозволено привласнювати щось із дарованого їм… Якщо все ж він розлучиться із нею утретє, то не зможе одружитися з нею знову, поки вона не вийде заміж за когось іншого…» (сура 2, аяти 229, 230).

Це викликано тим, що у перші роки ісламу чоловіки давали дружинам розлучення необмежену кількість разів, а потім знову їх повертали. Таким чином, вони шантажували їх. Тому пророк Мухаммед, коли отримував подібні скарги від жінок, вирішив захистити їх від свавілля чоловіків, обмеживши у такий спосіб кількість розлучень. Але османи навчилися обходити таку заборону, укладаючи показові, тобто фіктивні шлюби своїх колишніх дружин із «підставними особами», аби після розлучення одружитися з ними вчетверте. Проте подібних випадків було не так вже і багато…

Розлучення траплялися і серед султанів. Так, Абдулмеджид І у XIX столітті, в якого було щонайменше 22 фаворитки, одружився з юною мусульманкою Безміарою-ханим. Але згодом він розірвав цей шлюб. Це був перший і останній випадок офіційного розлучення вінценосних османів.

ЩОДЕННА ПЛАТНЯ

Примітно, що мусульманам дозволено мати чотири дружини. Проте полігамія в Османській імперії не була поширеним явищем. Так під час вивчення списку наслідування спадків, залишених померлими османами в Бурсі у XVII столітті, дослідники виявили, що серед двохсот чоловіків тільки двадцять мали дві та більше дружини. В інших регіонах Османської імперії, за свідченнями американської дослідниці турецького походження Асли Санджар, рівень полігамії не перевищував 2 – 4%. Адже, по-перше, проти цього активно виступали самі жінки, які твердо відстоювали свій статус єдиної дружини у шлюбному контракті, по-друге, обов’язковою умовою для можливості мати чотирьох дружин було справедливе відношення до кожної з них, зокрема й у фінансовому плані.

Необхідність наділити кожну пошлюблену жінку окремим будинком, який чоловік повинен регулярно відвідувати, та однаковими виплатами на утримання завдавали звичайним османам чимало клопоту. Тому чотирьох дружин могли дозволити собі лише багаті чоловіки – паші, беї і, звичайно ж, султани. Хоча останні з XV століття узагалі не одружувалися, вони співмешкали з наложницями свого гарему, які народжували їм дітей. До цього вінценосні османи офіційно укладали шлюби лише з доньками християнських правителів та очільників сусідніх тюркських племен. Першою жінкою-простолюдинкою, яка, як ми вже писали, з рабині змогла досягти статусу офіційної дружини султана, стала Роксолана.

Попри це, в Османській імперії вважалося почесним бути рабинею, тобто наложницею у султанському гаремі. Там рабство не було системою примусової каторжної праці на величезних плантаціях, як це практикувалося на Заході. «Усі рабині мали на диво багато вільного часу, яким вони могли розпоряджатися на свій розсуд, свободи слова та дій всередині гарему»,  — зазначає Асли Санджар.

Чим вище жінка піднімалася в ієрархії гарему, народивши султанові сина або ж зайнявши високу посаду його служниці, тим багатшою вона ставала. Відповідно до записів у гаремних книгах, найменшою була платня у найнижчого рангу наложниць – аджемів, тобто новачків, – 6 акче на день. За сучасними розрахунками, це 18 американських доларів. На додаток до цієї платні їх двічі на день годували, виділяючи кожній наложниці 6 кг м’яса, 3 курки, 4 курча, близько 3 кг масла, 2 яйця, 1 тарілку вершків, 4 буханки хліба, 600 г меду, 12 кг фруктів, узвар, сезонні овочі та лід для охолодження напоїв, який спеціально доставляли до Стамбула з гір Улудага, а ще дарували одяг та прикраси.

Щоденна плата Роксолані становила 2 тис. акче на день, що за сьогоднішніми розрахунками дорівнює майже 6 тис. американських доларів. На рік вона, за сучасними мірками, отримувала 2 млн. 146 тис. 200 доларів. Якби Роксолана дожила до сходження свого сина Селіма на престол, то її платня подвоїлася б. Як от у її послідовниць Сафіє, Кьосем та Хатідже Турхан, які були матерями правлячих султанів і отримували щодня по 3 тис. акче. Коли вони залишалися фаворитками у султанському гаремі, то їм видавали вдвічі менше грошей.

По смерті валіде усі їхні статки передавалися до султанської скарбниці палацу Топкапи. Якщо ж султани помирали раніше за своїх матерів, то ті доживали свою старість у Старому палаці, який у народі ще називали «Палацом сліз». Однак там вони не втрачали свою платню та зв’язок із султанським палацом. Ті ж наложниці гарему, які не мали дітей від султана, могли отримати статус вільної жінки та вийти заміж за відомих державних діячів. Для цього їх вінценосні османи наділяли багатим приданим та дарували будинок. По смерті чоловіка османські жінки отримували спадок – нерухомість, гроші, господарство, яким могли самостійно розпоряджатися.

Для прикладу, у Великій Британії лише 1882 року було дано право власності одруженим жінкам. До цього часу усе їхнє майно переходило до офіційного чоловіка. Тож не дивно, що один європейський мандрівник, повернувшись 1903 року зі Стамбула, зазначив: «права османських жінок настільки широкі, що в становищі рабинь нині – не вони, а європейські жінки».