З інтернату в дім, де є мрії: як переселенки з інтелектуальною інвалідністю змінюють своє життя на краще
Щоб подолати руйнівні наслідки повномасштабної війни Росії проти України, зокрема для внутрішньо переміщених людей з інвалідністю, в Україні впроваджуються ініціативи для підтримки людей з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю. Серед таких ініціатив є впровадження послуги самостійного проживання людей з інтелектуальною інвалідністю в громадах.
За інформацією Національної соціально-сервісної служби України, станом на 1 січня 2023 року в системі соціального захисту населення діяло 260 будинків-інтернатів (для громадян старшого віку, дорослих з інвалідністю та дітей з інвалідністю) та психоневрологічних інтернатів (до цього переліку не входять заклади, які опинилися в окупації). Загалом у цих інституціях проживає близько 42 тисяч людей. Але відмінність проживання в інтернатних закладах від незалежного проживання в громадах у тому, що люди фактично перебувають у місцях несвободи й не можуть самостійно ухвалювати рішення, обирати, з ким мешкати, або взагалі жити окремо, мають жорсткий розпорядок дня тощо. Частина з цих людей мають інтелектуальні та/чи психосоціальні порушення.
Водночас закордонні дослідження вказують, що перехід людей з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю з інтернатних закладів у громаду має позитивні наслідки. Зокрема, підвищується якість їхнього життя, відкриваються можливості для вибору та автономії, доступу до послуг та участі в житті громади.
В Україні яскравим прикладом того, як змінюється на краще життя переселенців з інвалідністю поза інтернатними закладами, є історії Марини та Анжеліки – мешканок будинку підтриманого проживання, створеному львівською організацією “Майстерня мрії”.
З молодими жінками, переміщеними з Харкова та Херсонщини, спілкувалася дослідниця проєкту Fight For Right, який підтримує людей з інвалідністю в Україні, надаючи гуманітарну допомогу, юридичну і психологічну підтримку, розвиваючи людський потенціал.
Що таке будинки підтриманого проживання
Право людей з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю проживати в громаді гарантовано Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю. Згідно з нею дискримінація та сегрегація людей з інвалідністю є порушеннями прав людини.
Послуга підтриманого проживання передбачає надання квартири чи будинку для проживання людям з інвалідністю, яким виповнилося 18 років, а також комплексну допомогу за потреби в розвитку навичок самообслуговування, ведення господарства, медичному патронажі тощо (відповідно до наказу Міністерства соціальної політики № 956 “Про затвердження Державного стандарту соціальної послуги підтриманого проживання осіб похилого віку та осіб з інвалідністю”).
Львівській громадській організації “Майстерня мрії” вдалося після повномасштабного вторгнення Росії в Україну відкрити два будинки підтриманого проживання для молодих людей з інтелектуальними порушеннями віком від 18 до 40 років, які до цього проживали в різних інтернатних закладах, лікарнях, санаторіях тощо.
Ці будинки є сучасними забудовами, які розташовані в охайних районах Львова поблизу центру. Поряд з ними є магазини, заклади громадського харчування та соціальних послуг, парки, що робить життя комфортним та сприяє соціалізації.
В одному з цих будинків я познайомилася з двома дівчатами, які попри схожі долі – інтелектуальну інвалідність, складнощі в стосунках з матерями, роки життя в інституціях, евакуацію після повномасштабного російського вторгнення, отримання статусу внутрішньо переміщеної особи – проходять власний шлях включення в місцеву громаду.
Історія Марини
Марині 21 рік. Вона з Харкова. Дівчина походить з багатодітної сім’ї, де, крім неї, є ще шестеро братів і сестер. Вона досить скупо розповідає про своє дитинство і людей, які були поруч з нею тоді.
Марина навчалася в спеціалізованій школі, згодом отримала фах кухаря. Але знайти роботу їй не вдалося. “Мені говорили, що я маленька, “приходь пізніше”. А я доросла”, – переповідає дівчина відповіді роботодавців.
Тут маємо зауважити, що для рівного доступу до працевлаштування людям з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю держава має забезпечувати підтримку та/або розумне пристосування, наприклад супровід соціального працівника чи працівниці, поступового вивчення робочого процесу та можливостей для осягнення робочих обов’язків. В Україні працевлаштуванням людей з інтелектуальними порушеннями займаються лише певні ініціативи чи громадські організації, як-от “Емаус. Центр підтримки людей з особливими потребами”, Good Bread from Good People та деякі інші.
Після повноліття Марина проживала в психіатричній лікарні в Харкові. Вона зовсім не хотіла розповідати про цей досвід. Лише сказала, що їй було там погано. Тоді вона сумувала за мамою, братами й сестрами. Але нині дівчина впевнено каже, що додому не повернеться, бо вона “не потрібна своїй мамі”.
Поворотним у її житті стало розгортання повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У перші дні пацієнтів психіатричної лікарні, де тоді проживала дівчина, евакуювали до Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні.
Тоді вперше Марина покинула Харків, їхала потягом і опинилася в незнайомому Львові в іншій інституції.
Марина пригадує: “У лікарні погано було… Я боялась. Я хотіла додому. Не хотіла там залишатись”.
Навесні 2023 року працівниці “Майстерні мрії” почали пошуки резидентів і резиденток для першого будинку підтриманого проживання, познайомилися з Мариною. Остаточному двосторонньому рішенню щодо переїзду до будинку передувало декілька зустрічей задля кращого знайомства.
У травні 2023 року Марина “вийшла” із системи інституційного догляду й переїхала до будинку підтриманого проживання. Також вона почала відвідувати одну з майстерень денного супроводу для людей з інтелектуальними порушеннями “Майстерні мрії”.
Історія Анжеліки
Анжеліці 18 років. Вона з Херсонщини. До повномасштабного вторгнення дівчина навчалася в спеціалізованій школі-інтернаті й майже не спілкувалася з родиною. Зараз вона відновила зв’язок із сестрами, які перебувають на Херсонщині. Але й надалі складними є взаємини з мамою, у якої алкогольна залежність.
За словами Анжеліки, вона не пам’ятає своїх дитячих років. Розповідь про своє життя вона розпочинає зі спогадів про неприйнятне ставлення матері до неї та перебування в школі-інтернаті. Порівнюючи дім та школу, дівчина згадує, що почувалася краще в школі, де мала друзів, кілька хороших учительок та заняття, які їй були до вподоби.
Утім, з огляду на мій науково-практичний досвід такі згадки про школу-інтернат радше виняток, ніж правило, серед тих, хто навчався і перебував у таких закладах. Звичайно, в школах-інтернатах є хороші працівники та працівниці, які навчають і піклуються про дітей, регулярне харчування, матеріальне забезпечення тощо. Але діти зростають поза сім’єю, повсякденними турботами й дозвіллям, які є в їхніх однолітків поза інституціями.
Після 24 лютого 2022 року Анжеліка з молодшим братом та фостерною (прийомною) сім’єю евакуювалися до Німеччини. Але перед досягненням свого повноліття Анжеліка з братом повернулася до України. Брата всиновила інша сім’я, а Анжеліка стала проживати в Буківському дитячому будинку-інтернаті на Львівщині.
Вона швидко адаптувалася до нових умов в інтернаті, знайшла друзів і почала допомагати персоналу закладу в догляді за дівчатами з комплексними порушеннями.
“Я дітей пильнувала, до лежачих бігала в інший корпус. Зранку, о четвертій годині, йшла до лежачих у піжамі. Я їх підіймала, на візки садила, так бігала-бігала… А ввечері тягала їх з візка до ліжка… Могла тяжкого взяти й донести. Я, як танк, бігала той: туди-назад, туди-назад”, – розповідає Анжеліка.
Але, по суті, робота, яку виконувала дівчина, – це обов’язки, які повинні здійснювати санітари чи санітарки або вихователі закладу. З одного боку, як зазначає сама Анжеліка, це було її власне бажання, а з іншого – такою допомогою явно не нехтують, бо її виконують мешканки закладу безкоштовно і допомагають персоналу, якого зазвичай бракує в таких інституціях.
Влітку минулого року засновниця “Майстерні мрії” Анна Іванічева приїхала з колегами до Буківського інтернату, щоб познайомитися з його мешканками. Анжеліка одразу самостійно й однозначно вирішила, що хоче проживати в будинку підтриманого проживання, щоб “бути вільною“.
Анна Іванічева пригадує, що Анжеліка сама звернулася до неї з проханням взяти її на резидентство в будинок:
“Ми вели попередню комунікацію з директором (Буківського дитячого будинку-інтернату. – Авт.), він рекомендував кількох дівчат. І ми приїхали з ними знайомитися. Оскільки ми були вперше в інтернаті в Буковій, то нам проводили екскурсію. За нами ходила така зграйка дівчат, і вони щось розповідали про себе. І з-поміж них була Анжеліка. Вона вирішила, що хоче в нас жити. Тож ми наступного разу приїхали прицільно до Анжеліки”.
Із вересня 2023 року Анжеліка мешкає в будинку підтриманого проживання. Вона ділить кімнату з Мариною. Уперше за довгий час дівчина почувається гармонійно, безпечно і не планує повертатися до сім’ї:
“Я вже назад не хочу повертатися до Херсона. Це не моє життя, це їхнє. Мені вже у Львові класно, вже спокійно”, – каже Анжеліка.
“Я хочу бути разом”: життя Марини та Анжеліки в будинку підтриманого проживання
У будинку дівчата проживають ще з чотирма хлопцями-резидентами та асистентами й асистентками. На першому поверсі є спільний простір, де молодь їсть, спілкується, переглядає фільми чи грає в настільні ігри.
Марина пригадує, що їй стало набагато веселіше і спокійніше, коли з’явилась Анжеліка. Вони допомагають одна одній з веденням побуту, разом самостійно їздять до майстерні, де роблять вироби ручної роботи, окопні свічки, спілкуються та навчаються чомусь новому.
Завдяки послугам підтримки в будинку дівчата вперше прали свій одяг, вперше готували вечерю, вперше мали змогу відвідати салон краси чи музей. І вперше отримали вибір. Вибір щодо купівлі одягу, їжі, прикрас, засобів для дозвілля, часу прокидання чи способу дозвілля.
Найперше, що показала мені Марина, – це власні речі: прикраси, засоби для догляду за собою, іграшки, для яких є безліч місця і якими можна користуватися за бажанням.
Ми з дівчатами говорили про їхнє минуле, теперішнє та майбутнє. Вони мають чітке бачення того, як хочуть жити і які мрії хочуть здійснити. Дівчата хотіли б і далі проживати в будинку “Майстерні мрії” й отримати професію. Марина мріє лікувати військових, а Анжеліка – малювати красу.
У мене є велике сподівання, що “хвиля” створення домівок, де люди з інтелектуальною та психосоціальною інвалідністю мають підтримку для гідного життя і реалізації власних мрій в Україні, лише наростатиме.
Ганна Заремба-Косович, дослідниця студій інвалідності
Матеріал створено в межах проєкту “Безпека без перешкод для людей з інвалідністю”, що є частиною програми @INKuLtur, яка реалізується @Austausch e.V. спільно з країнами Східного партнерства за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.