Полонений росіянами правозахисник Максим Буткевич зустрічає третій день народження в неволі: публікуємо його промову у Верховному суді РФ
Сьогодні, 16 липня 2024 року, українському правозахисникові та військовослужбовцю Збройних сил України Максиму Буткевичу виповнюється 47 років. Він зустрічає свій третій день народження в російській в’язниці через сфабриковану кримінальну справу, за якою суд в окупованому Луганську присудив йому 13 років позбавлення волі. Правозахисника звинуватили в обстрілі з гранатомета багатоповерхівки в Сєвєродонецьку на Луганщині та пораненні двох цивільних.
Зі свого боку Верховний суд РФ залишив без змін цей вирок. Російські судді відмовилися долучити до матеріалів справи докази того, що Буткевич узагалі не був на місці ймовірного скоєння злочину. Судді також не взяли до уваги й заяву правозахисників, що він обмовив себе через обіцянки швидкого обміну та погрози тортурами.
Цього дня ми публікуємо повний текст його виступу під час касаційного розгляду його справи російським судом, який записав один з відвідувачів.
Полонений росіянами правозахисник Максим Буткевич зустрічає третій день народження в неволі. Обкладинка: ZMINAПонад 16 років я вів діяльність, спрямовану на захист прав та громадянських свобод людини. Зокрема, намагався надавати допомогу біженцям та вимушеним переселенцям і протидіяти ксенофобії в різних її формах. Тому інкриміновані мені злочини максимально суперечать цінностям, яких я дотримуюсь, а також діяльності, яка є головною справою мого життя.
У більшості відомих мені випадків, подібних до моїх, полонених українських військовослужбовців звинувачують у тому, що вони скоїли злочин проти цивільного населення через неприязнь чи ворожнечу до жителів регіону Донбасу – навіть якщо вони самі з Донбасу. Щось подібне, мабуть, мається на увазі й у моєму випадку, хоча це було б виявом саме того, чому я стільки років протидіяв. Однак саме такого формулювання в моїй справі немає.
Мотивом спроби “навмисного вбивства двох і більше [цивільних] осіб загально небезпечним способом” зазначено таке: ніби я зробив це “з метою залякування цивільного населення, жорстокого поводження з метою вбивства загально небезпечним способом”. Інакше кажучи, метою спроби навмисного вбивства було навмисне вбивство жертв, яких я намагався залякати в такий спосіб. Не більше й не менше. Водночас судово-психіатрична експертиза не виявила ознак тимчасового розладу на момент скоєння злочину в людини, яка вирішила залякати людей через їхнє вбивство… Утім, у звинуваченні містяться значно більші суперечності.
Обвинувальний висновок – документ, наслідком якого є позбавлення волі людини на роки вперед, складено недбало. В одному місці обвинувачений, тобто я, названий мобілізованим, в іншому – службовцем за контрактом. У різних місцях тексту мені приписуються різні посади. У тексті спливає назва спецпідрозділу “Барс”, який не згадувався ні раніше, ні пізніше, про який мені нічого невідомо. Неправильно вказано дату початку моєї служби в ЗСУ.
Безглуздість першої інстанції я виправляв прямо під час судового засідання. Наприклад, була неправильна дата початку проходження мною служби: у документах фігурує 20 березня 2022 року, тоді як я почав службу 4 березня 2022 року. З огляду на все це справді неупереджений об’єктивний суд, маючи справу з таким недбало складеним звинуваченням, вдався б до ретельного розгляду зібраних матеріалів з метою незалежного та всебічного оцінювання. Однак зроблено цього, звісно, не було. У такому суді справа з тріском розвалилася б.
На жаль, я не мав можливості належним чином підготуватися до цього засідання, зокрема попрацювати з російськими кодексами. Однак навіть того короткого часу, на який мені потрапив до рук кримінально-процесуальний кодекс, вистачило, щоб дізнатися, що, відповідно до частини 2 статті 77 КПК України, “визнання обвинуваченим своєї провини в скоєнні злочину може бути покладено в основу звинувачення лише за умови підтвердження його винності сукупністю доказів, що є в кримінальній справі”. Описано саме те, чого не було в справі.
Крім свідчень обвинуваченого, тобто моїх, ніщо не пов’язує його з подією. Мене не згадують потерпілі (тим більше що й ті, хто дістав поранення, і той, чиє майно пошкоджено, згадують про мінометний обстріл і “міну, яка впала”, а зовсім не про постріл з гранатомета); збройова експертиза відсутня; судово-медична не встановила, що результатом вибухів якогось боєприпасу стали поранення, лише не відкинула гранатомет; а “інших досліджень у судовому засіданні доказів, які отримали належну оцінку у вироку”, про які згадує суд другої інстанції в апеляційній ухвалі, просто немає і не було. Щоб це виявити, досить прочитати згаданий вирок.
Отже, у справі відсутні інші докази провини обвинуваченого, крім його (моїх) зізнань, які, отже, відповідно до КПК України, не могли бути покладені в основу звинувачення. Але вони були покладені, і суд з огляду на це звинувачення визнав мене винним.
І самі ці “вдячні свідчення”, якби до їхнього оцінювання ставилися ретельно, не витримали б перевірки, навіть найповерховішої. Звинувачення, наприклад, зазначило, що я скоїв злочин шляхом пострілу з гранатомета “Панцерфауст” німецького виробництва. Для цього я “розкрив укупорку з гранатами”, “зібрав гранату”, зарядив гранатомет і вистрілив. Нехай “Панцерфауст” і схожий з РПГ-7 за ТТХ, конструкції цих гранатометів відрізняються, і про конструкцію “Панцерфауста” людина, яка писала це, не має уявлення: заряди до нього не зберігаються в закупорці й не вимагають складання. Це, як і безліч інших начебто дрібних, але суттєвих деталей, показує, що ці свідчення написав не я, таке написати мені б на думку не спало.
Всі ці невідповідності, безглуздя і відсутність доказів, крім підписаних мною зізнань, пояснюються одним: ці свідчення не відповідають дійсності, були мною підписані під тиском, але не написані мною. Я не робив пострілу з гранатомета по цивільному об’єкту 4 червня 2022 року в місті Сєвєродонецьку: за час бойових дій мого підрозділу взагалі не було в цьому місті.
Потрапивши в полон 21 червня 2022 року, я та мої товариші по службі неодноразово допитувалися про маршрут пересування нашого підрозділу, і ці запротокольовані свідчення десь зберігаються, якщо не були знищені. 4 червня 2022 року я взагалі перебував у місті Києві, що підтверджують докази, про долучення яких раніше клопотав мій захисник.
На жаль, у цьому немає нічого дивного: з десятків засуджених українських військовополонених, з якими мені довелося спілкуватися за цей час, практично ніхто не перебував на той час у тому місці, де вони нібито вчинили те, в чому “зізналися”. Тому мій випадок не унікальний. Але я можу з повною відповідальністю заявити цьому суду хоча б про себе, що ні в червні 2022 року, ні в якийсь інший час я не робив жодних дій, спрямованих проти цивільного населення, не чинив інших порушень міжнародного гуманітарного права, не отримував, не віддавав і, відповідно, не виконував наказів, спрямованих на вчинення подібних дій. Користуючись із нагоди, прошу також зафіксувати, що я не схильний до суїциду, самоушкодження чи втечі, не конфліктний і не вдаюся до вирішення конфліктів за допомогою насильства.
Я щиро співчуваю потерпілим: через те що вони пережили, через завдану їм шкоду, як і через те, що їхнє нещастя було використане для того, щоб засудити невинного. Я не маю ілюзій щодо можливості відновити справедливість у межах російської судової системи; проте давати свідчення, що не відповідають дійсності, більше не можу. Це – неправильно і, зрештою, грішно – неправильно з усіх точок зору.
Суддя (дещо здивовано): Тобто ви підтримуєте касаційну скаргу?
Максим Буткевич: Так, підтримую в повному обсязі, включно із заявою про те, що це було свідчення проти себе.
Суддя: Навіщо ви це зробили? Навіщо обмовили себе?
Максим Буткевич: Тому що мені було обіцяно: якщо я підпишу те, в чому мене звинувачують, мене відразу поміняють на засуджених в Україні російських військовослужбовців (як і інших засуджених військовополонених). Якщо ж я не погоджуся визнати свою провину, то буду засуджений все одно, але про обмін уже не йтиметься, і мене піддаватимуть психологічному та фізичному тиску. Деякі приклади такого тиску було продемонстровано.
Суддя: Суд видаляється на нараду.
Нагадаємо, торік у серпні в Москві перший апеляційний суд загальної юрисдикції розглянув апеляцію на “вирок” Буткевичу, якого російські бойовики на окупованій Луганщині відправили на 13 років до колонії суворого режиму. Апеляційний суд залишив “вирок” чинним, втім вирішив зарахувати до терміну ув’язнення фактичний час тримання під вартою, тобто з 19 серпня 2022 року.
Росіяни звинуватили правозахисника в тому, що він поранив двох жінок у Сєвєродонецьку, вистріливши з гранатомета в під’їзд житлового будинку. ZMINA детально розповідала про те, чому Буткевич не причетний до цього.
Максим Буткевич понад 20 років присвятив правозахисній діяльності. Був співзасновником та координатором проєкту “Без кордонів”, а також співзасновником і членом правління Центру прав людини ZMINA. Протягом багатьох років виступав одним з організаторів та модератором показів і подій міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Входив до Громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ України.
Буткевич виступав з лекціями про права людини, мову ворожнечі для журналістів, активістів, працівників МВС та владних структур в Україні та в інших країнах на запрошення. Працював в офісі Управління Верховного комісара в справах біженців ООН в Україні.
Правозахисник вступив до лав ЗСУ в березні 2022 року, до російського полону потрапив у червні 2022-го.
Його батько Олександр Буткевич одразу казав, що Росія збирається влаштувати показове судилище над сином. Буткевича під час фейкового процесу називали “нацистом” і приписали йому слова журналіста видання “Український тиждень” Богдана Буткевича, сказані 2014 року, про те, що на Донбасі “півтора мільйона зайвих людей”.
