“Після тиші”: як в Україні збирають усні свідчення про Голокост
27 січня – Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту. Саме цього дня 1945 року під час Другої світової війни визволили вʼязнів одного з найбільших концтаборів – Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. За час існування цього концтабору в ньому вбили, за різними оцінками, від 1,5 до 2,2 мільйонів людей.
Історики кажуть, що внаслідок Голокосту Україна втратила 1,5 мільйони євреїв. А загалом за роки Другої світової війни тут загинули 5 мільйонів цивільних. 28 тисяч сіл і 700 міст зазнали руйнувань.
Документуванням історичних свідчень про Голокост в Україні займаються, переважно, громадські організації. Одна з них – “Після тиші”.
ZMINA поговорила зі співзасновниками – істориком Андрієм Усачем та культурною менеджеркою Анною Яценко про те, як та де вони збирають свідчення про Голокост і чому про ці факти слід пам’ятати, зокрема у період повномасштабної російсько-української війни.
Було цікаво чи існує неєврейська пам’ять про Голокост
Громадська організація “Після тиші” – ініціатива, створена у 2021 році. Вона працює у сферах меморіальної культури, публічної історії та соціальної антропології, сприяючи розвитку критичного осмислення минулого та сучасного України.
Назва організації зумовлена тим, що забуті чи проігноровані історії зберігаються серед тиші – у сімейних недомовках, на сторінках фотоальбомів, між зміненими до невпізнання ландшафтами. Наразі ж настав час оприявнювати приховане, досліджувати табуйоване та слухати тих, кого змушували мовчати.
Одним із проєктів організації є документальний фільм “Безголосся”. Ця стрічка стала результатом польових досліджень історії Голокосту в Турці, що на Львівщині.
Самі автори проєкту називають його переплетенням голосів минулого та сучасного, де кадри міського простору, початку 1990-х та сучасні, чергуються з оповідями місцевих жителів – носіїв пам’яті та постпам’яті про їхніх єврейських сусідів.
“Формально ми хотіли зробити якийсь документальний проєкт про Голокост і обрали місце, з яким ми ніяк не були пов’язані. Ніхто з нашої команди, окрім мене, до цього жодного разу не був там. Я одного разу їздив туди і вже приблизно знав, що там і як. Тож ми почали дивитися, чи є там про що розповісти. Виявилося, що є”, – каже Андрій.
Команда “Після тиші” цікавилася темою масових вбивств, вчинених за часів Голокосту, та досліджувала місця, де це відбувалося. Попри те, що таких місць в Україні близько 2 тисяч, здебільшого обговорення відбуваються лише довкола Бабиного Яру. Тож у 2021 році дослідники поїхали до Турки – містечка на Львівщині, яке зазнало руйнівних наслідків німецької окупації. Нині там вже немає євреїв – ті, кому вдалося вціліти, давно виїхали.
“Нам було цікаво, чи пам’ятають про ті події місцеві жителі неєврейського походження, чи існує неєврейська пам’ять про Голокост. Ми усвідомлювали, що ці люди тоді ще були підлітками чи дітьми, тому ми розуміли, що це буде якась дитяча фрагментарна пам’ять”, – зазначила Анна.
Анна та Андрій зазначають: Турка є типовим прикладом того, як у різних містечках зберігають памʼять про Голокост. У таких населених пунктах здебільшого немає меморіальних знаків, табличок чи експозицій у музеях. Є тільки пам’ять, що передається від одних людей до інших.
Всі, хто жили там, знали і бачили, що відбувалося
З 2014 року багато українських правозахисних організацій займаються документуванням воєнних злочинів, вчинених російськими окупантами. Однак цей процес дуже відрізняться від документування історичних свідчень, збору історій людей, які пережили трагічні події понад 80 років тому. Події сьогодення – це свіжа рана, тоді як історії минулого – переосмилені, хоч і досі болючі.
“Про історію Голокосту можуть розповідати не тільки євреї, а будь-хто, хто жив на цій території. Якщо у Німеччині були концтабори і жителі сусідніх містечок могли не знати, що відбувалося за тими стінами, то в Україні ці злочини вчинялися посеред білого дня. Людей відводили за кілометр від населеного пункту і розстрілювали. Всі, хто жив там, знали і бачили, що відбувалося”, – каже Андрій.
Дослідники зазначають, що інформація про Голокост у цьому містечку циркулювала серед громади та передавалася з покоління в покоління. Тож свідчення для проєкту збирали просто: розпитували жителів старшого віку, які йшли на контакт. Наприклад, один з очевидців був неподалік, коли у Турці розстрілювали євреїв. Він був дитиною і разом з іншими стояв та дивився на це, попри страх.
Інші люди переказували свідчення своїх рідних. Після співставлення всіх цих історій ставало очевидно, що всі вони фактично ідентичні.
Важливо задокументувати, оцифрувати та дослідити ті сімейні альбоми, що вціліли
До лютого 2022 року команда “Після тиші” працювала з темою усної історії, проводила дослідження травматичних подій ХХ століття – починаючи від Голодомору і закінчуючи післявоєнними радянськими репресіями. Однак з початком повномасштабної війни робота дослідників на якісь час призупинилась. Згодом вони почали записувати історії людей, які вимушені були евакуюватися до Львова, рятуючись від російського вторгнення.
“Ми думали: якщо війна знову тут, то навіщо вже говорити про Другу світову? Але нам почали писати люди, з якими ми напередодні повномасштабного вторгнення домовлялися про інтерв’ю. Тобто ми хотіли записати їхніх бабусь, дідусів і так далі. Вони казали: “Дивіться, ці люди пережили ту війну, а можливо і не одну. Цієї – вони вже не переживуть. Давайте запишемо”. І тоді ми знову почали включатися у цей процес”, – ділиться Андрій.
Зрештою дослідники записали понад сотню інтервʼю з людьми з різних регіонів України. За їхніми словами, є універсальні риси, що об’єднують будь-який воєнний період, однак порівнювати Другу світову та сучасну війну все ж не можна. Андрій переконаний: переосмислення минулого допоможе українцям сформувати культуру пам’яті.
“Чому це важливо? Бо людей, які застали події Другої світової – мало. Нашій найстаршій оповідачці 101 рік. Люди такого віку поступово відходять, зокрема і внаслідок цієї війни – через стреси, переживання за своїх онуків, які волонтерять або працюють у критичній інфраструктурі”, – пояснив Усач.
Тож попри те, що наразі існують альтернативні джерела інформації, архіви та післявоєнні судові рішення, є також багато інформації, яку крім жителів маленьких селищ досі ніхто не знає. І якщо не зафіксувати цих свідчень – і не дізнається.
“Зараз деякі з цих місць перебувають в окупації, або вже деокуповані, але меморіальні місця там втрачені. Там обкрадають музеї, знищують архіви. Але ще більше страждають якісь маленькі сімейні архіви, у яких насправді також можна знайти невідомі факти, документи, фото. Люди, які евакуюються звідти, часто залишають фотоальбоми вдома, бо вони не входять до списку речей першої необхідності. Тому так важливо задокументувати, оцифрувати та дослідити те, що вціліло”, – закликала Анна.
Організація “Після тиші” зазначає, що українці та українки, які хочуть поділитися індивідуальним досвідом, розповісти про колективні травми чи історії їхніх родин, що пережили часи Другої світової війни та зокрема Голокосту, можуть звертатися до організації у фейсбуці, інстаграмі чи Х, або ж писати на електронну пошту – aftersilencengo@gmail.com.
