Під стукіт суддівських молотків: як кримські суди перейшли на “воєнні рейки”

Судовий конвеєр у Криму, вочевидь, перейшов на “воєнні рейки” й штампує вироки місцевим жителям і викраденим з новоокупованих територій активістам із небаченою досі швидкістю.

Розповідаємо, як під час повномасштабного вторгнення в Криму змінювався характер звинувачень для політичних обвинувачених та що вдалося дізнатися про ці справи, попри те що більшість із них засекречена. 

Тотальна шпигуноманія

Середньорічна “норма “шпигунів”, справи яких розглядались у Верховному суді Криму до повномасштабного вторгнення, дорівнювала нулю. Виняток зробили тільки для донецького брокера Костянтина Давиденка у 2019 році. Потім стали розглядати по одній-дві справи на рік: 2021 року – щодо кримчанина Івана Яцкіна, обвинуваченого в державній зраді, і щодо Костянтина Ширінга за “шпигунство”, 2022 року – про державну зраду щодо радіоаматора Станіслава Стеценка. У Севастополі середній темп теж був близько однієї справи на рік. Так, за шпигунство було засуджено: 2018 року невстановленого співробітника якогось російського відомства і 2020-го – місцевого жителя Євгена Янка. За державну зраду – у 2021 році мешканку Бахчисарайського району Галину Довгополу, у 2022 році – севастопольця Євгена Петрушина.

Сьогодні кримські “суди” відкривають у середньому по два нових слухання про державну зраду на місяць. Жодних подробиць про те, хто є фігурантами цих справ, у чому вони обвинувачуються і хто захищає їх у суді, немає. Ці справи засекречені, їх слухають у закритому режимі, і вироки в них ніколи не розголошуються.

Іноді вдається дізнатися, який термін дали невідомому політв’язню, і вкрай рідко ці терміни менші за 12 років колонії суворого режиму. Наприклад, журналіста з Нової Каховки Сергія Цигіпу торік засудили до 13 років позбавлення волі, а нещодавно стало відомо про вирок неназваному жителю Сакського району, якому присудили 12 років колонії суворого режиму.

Цього року окупаційний “Верховний суд Криму” вперше розглянув уже дві справи про “співпрацю на конфіденційній основі”. Це російське нововведення, ухвалене до кримінального кодексу під початок повномасштабного вторгнення для притягнення до відповідальності тих, хто підтримує будь-які форми спілкування з іноземними громадянами або організаціями.

Фігурантами-першопрохідцями стали двоє жителів Ялти – Дмитро Пастащук і Валерій Лизун, яких російська ФСБ звинуватила в співпраці з українськими спецслужбами. Попри те що навіть мінімальних доказів ФСБ не зібрала, вироки становили шість і п’ять років позбавлення волі відповідно. У липні стало відомо, що до Севастопольського міського суду також надійшла справа за цією статтею щодо Ксенії Світлишиної.

Криміналізація військовополонених

Перетворення за допомогою судового рішення військовополонених на політичних в’язнів – давня традиція російських спецслужб.

Найпоказовішим за останні пів року став процес щодо двох українських прикордонників, узятих у полон на “Азовсталі”, – Василя Дмитрюка та Івана Терещенка. Їх звинуватили в захопленні судна “Норд” і викраденні екіпажу.

Під час судового процесу навіть зі свідчень потерпілих стало очевидно, що йдеться про прикордонний огляд корабля і конвоювання судна на “штраф-стоянку”. Попри це обидва українські військові отримали по 17 років позбавлення волі за виконання своїх прямих обов’язків.

Менш відомою є історія переслідування Микити Чеботаря, якого наприкінці минулого року суддя Київського районного суду Сімферополя Михайло Бєлоусов звинуватив в організації незаконного збройного формування. Йому дали сім років колонії за “командування” загоном територіальної оборони.

Однак прокурору здалося, що суд надто м’якосердо поставився до справи, в якій очевидною була і законність формування, і дії Чеботаря в його складі. Рішення цього року було скасовано, а справу передано до Херсонської області, подалі від “м’яких” суддів.

Відверте залякування

Зростання антивоєнних і проукраїнських настроїв серед кримчан призвело до зростання кількості кримінальних процесів, пов’язаних з демонстративним покаранням “нелояльних”.

Так, наприклад, у “Кіровському районному суді” Криму відбулися слухання в справі Длявера Салімова, якого звинуватили в погрозах убивством. На заправці він побачив співробітника в кепці із символікою російської військової агресії і грубо вимагав від того зняти кепку. Відео з діалогом завірусилося в пропагандистських соцмережах, і від Салімова зажадали публічних вибачень. Він відмовився і був узятий під варту за погрозу вбивством.

А ось Микола Онук і зовсім не вчиняв жодних навіть умовно небезпечних дій. Як визнають самі російські пропагандисти, він займався тиражуванням і розповсюдженням листівок з українськими гаслами. А ще під час обшуку в нього “знайшли” вибухівку.

Це теж “добра традиція” російських силовиків – знаходити вибухівку в людей, які тримають удома українські листівки. Ймовірно, у телефоні Онука також знайшли фото з листівкою на табличці сільради – і в справі з’явився епізод про наругу над державними символами, а також вандалізм. У результаті – п’ять років позбавлення волі.

Після цього вирок Олександру Тюренку, який демонстративно помочився на світлодіодну інсталяцію ZOV у Бахчисараї, видається нетипово м’яким для обвинувачення за статтею “осквернення символів військової слави”. Утім, Тюренко провину визнав, публічно покаявся і підтримав “СВО”, що, мабуть, і стало причиною умовного покарання.

Для джанкойця Євгена Шведа аналогічний процес за критику свята “9 травня” на своїй сторінці, попри визнання провини й донати російським окупантам, закінчився реальним терміном на два з половиною роки.

Ходу немає

Однією з характерних особливостей кримського судочинства залишається його закритість.

Під приводом “жовтого рівня терористичної загрози” в місцевих судах ухвалили постанови, згідно з якими вхід до самої будівлі суду дозволено тільки для учасників процесу. Ні родичі, ні сторонні спостерігачі, ні журналісти практично ніколи на такі процеси потрапити не можуть, якщо “суддя” особисто не дасть відповідного розпорядження.

Відповідно, оцінити неупередженість “суддів”, їхню незалежність під час розгляду справи, якість наданих доказів та інші нюанси, з яких будується довіра до суду, у Криму вже давно неможливо.

Окупаційна влада давно до цього прагнула – у політично вмотивованих процесах і раніше кримські “суди” не відзначалися, а коли перейшли на конвеєр “воєнного часу”, довіра точно стала зайвою.