Зниклі безвісти в Балаклії: п’ять історій про викрадення, рабство та тортури

Балаклія Харківської області була окупована російською армією 191 день – з 2 березня по 8 вересня 2022 року. Протягом цього часу, за даними поліції, окупанти викрали та незаконно утримували понад 200 містян. Деяких людей вони відпустили, а дехто й досі вважається зниклим безвісти.

В окупованій Балаклії знаходилися підрозділи еленерівців, деенерівців, кадирівців, бурятів та росіян. Вони розміщувалися на території воєнного заводу, прокуратури, поліції та друкарні “Балдрук”. У підвалах двох останніх окупанти облаштували катівні, де знущалися над людьми.

За інформацією СБУ, окупаційним комендантом міста був 46-річний підполковник військової поліції, воєнком Калінінградського гарнізону міноборони Росії Валерій Буслов з позивним “Граніт”. У розмові з журналістами Reuters Буслов підтвердив, що є військовим комендантом, але заперечив, що був у Балаклії. Утім, про базування в місті російських військових з Калінінградської області свідчать документи, знайдені українськими правоохоронцями на одному з командних пунктів на околицях Балаклії.

Згідно з низкою свідчень, які мають українські правоохоронці та медіа, комендатура Буслова була відповідальна за затримання та допити цивільних з Балаклії.

Під час польової місії ZMINA поспілкувалась з родинами 5 місцевих мешканців Юрія Головача, Олега Кривоноса, Василя Малета, Артема Пилипенка та Володимира Збукаря, яких росіяни викрали та утримували в місцевих катівнях. Частина цих чоловіків були волонтерами, які допомагали населенню з продуктами та медикаментами. Всі вони мають хронічні захворювання, або навіть інвалідність, несумісні з тривалим перебуванням в ув’язненні. Рідні цих чоловіків звертались до окупаційної комендатури, а дехто спілкувався безпосередньо із Бусловим. Але ні про місце перебування затриманих цивільних з Балаклії, ні про їхню подальшу долю досі нічого не відомо. 

 Лідія Головач: в комендатурі сказали – заяви про затриманих не приймаємо 

Мама Юрія Головача Лідія розповіла, що 7 березня 2022 року до їхньої родини попросилася переночувати жінка, будинок якої розбомбили. Родина погодилася її впустити, але, щоб не створювати для гості незручностей, Юрій вирішив переночувати у свого товариша. Лідія вмовляла сина не йти, але він наполіг на своєму.

Фото з сімейного архіву: Юрій Головач

“Це вже, напевно, була комендантська година. Якийсь друг подзвонив йому. Чи сигарети принести, чи, навпаки, взяти у нього сигарети. Він звик, що він вдома, на своїй землі. Його нічого не могло зупинити. І він пішов“, ­– розповідає жінка.

З собою чоловік взяв копію документа, який засвідчував особу, а оригінал залишив вдома.

Дорогою до будинку товариша Юрій спілкувався з ним по телефону. Під час їхньої розмови його і затримали. Друг одразу ж повідомив про це його матір.

“Він почув, як у Юрія відбирають телефон, а він кричав у слухавку: “Не чіпай його, не чіпай його!” – пригадує жінка.  

Спочатку Юрія шукав його друг, а через тиждень мати сама пішла до друкарні “Балдрук”, де розміщувалась окупаційна військова комендатура. Жінка сподівалася отримати хоч якусь інформацію про долю сина. Там у неї прийняли заяву про зникнення сина та пообіцяли його знайти. При цьому окупанти жодних відомостей про його місцезнаходження не надали. 

“В комендатурі, коли я хотіла писати заяву, мені сказали: “Не треба заяви, ми не приймемо. От де він був, туди і йдіть”. Пізніше її прийняли”, – розповіла жінка.

Не отримавши інформації від окупаційної “поліції” та комендатури, Лідія вирішила дізнатися про сина у окупанта, який роздавав гуманітарну допомогу біля школи. Той їй заявив, що такого у них немає.

Після деокупації Балаклії Лідія подавала заяву про зникнення сина до Нацполіції. Також родина зверталася до Національного інформаційного бюро та Міжнародного комітету Червоного Хреста.

За словами жінки, у її сина на руці татуювання з хрестом і японськими ієрогліфами, що означали землю, вогонь, повітря й воду. Також у Юрія на спині є великий білий шрам від опіку. 

“У нього були проблеми зі спиною через те, що він носив важкі речі на роботі. Ще він мав плоскостопість і “білий білет“”, – пояснює жінка.

Валентина Кривонос: люди бачили, як син, весь побитий, рив окопи для окупантів

Як пригадує мати Олега Кривоноса Валентина, 22 березня 2022 року її син поїхав на риболовлю в бік села Байрак. Там його затримали на одному з блокпостів.

“Ми кажемо: “Їдь, синку“. Ми ж не знали, що там блокпост. Взяв паспорт, телефон і на велосипеді поїхав“, – згадує вона.

Після того, як син не повернувся додому, Валентина взяла його фотографію та поїхала до мосту. Там вона дізналася, що Олега затримали для “перевірки”.

“Сказали, що відпустять, винний він чи не винний. Чула від людей, що окупанти полювали на “афганців“ з наколками“, – розповідає вона.  

Фото з сімейного архіву: Олег Кривонос

Потім її викликали до окупаційної комендатури, яка розташовувалася у будівлі балаклійської прокуратури. Там їй сказали, що Олег ні в чому не винний, тому через 5–7 днів його відпустять.

Наступного дня Валентина написала заяву до окупаційної комендатури, у якій просила, щоб її сина відпустили додому. Під час подання заяви їй сказали: “Не приїжджайте. Ми самі знаємо, що і коли. Ми змусили їх рити окопи. Хай нам допоможуть, і ми їх відпустимо. Скажіть спасибі, що його затримали ми, а не росіяни“. (За словами Валентини, з нею, ймовірно, розмовляли представники незаконних формувань “ЛНР” чи “ДНР”).

Але і через тиждень Олега не відпустили, тож мати поїхала до воєнно-ремонтного заводу. Та росіян там вже не було через “приліт”. 

Родина Олега спробувала дізнатися про його долю у російських солдатів на блокпостах. Один з них підтвердив, що бачив його, і зазначив, що під час спілкування Кривонос “був борзим”.

За чутками, які доходили до Валентини, хтось з містян бачив, як її син весь “побитий та синій” рив окопи для окупантів.

“У Вербівці (село біля Балаклії) казали, що хлопці рили окопи. Заставляли. І на базі, і в таборах. Це чутки ходили, і люди бачили. Але чи точно бачили Олега, я не знаю“, – каже вона.

За її словами, у Олега була лійкоподібна деформація грудної клітини, що призводить до формування западини на передній поверхні грудної клітини та сколіозу. Через це його не взяли до армії. 

Після деокупації Балаклії двоє волонтерів казали Валентині, що нібито бачили в соцмережах інформацію про перебування Олега в одному з СІЗО Ростова.

Валентина написала заяву про зникнення сина до поліції та отримала витяг з ЄРДР про його викрадення. Та оскільки МКХЧ не підтвердив перебування Кривоноса у незаконному триманні під вартою, він і досі вважається зниклим безвісти.

Тетяна Малета: сина-волонтера могла здати власниця похоронного бюро, яка співпрацювала з окупантами 

За словами матері Василя Малети Тетяни, її син працював у похоронному бюро, власником якого був його друг Артур Сіренко. Під час окупації Балаклії обидва займалися волонтерською діяльністю і мали відповідне посвідчення від Балаклійської міськради. Чоловіки часто їздили за гуманітарною допомогою до підконтрольного Україні селища Червоний Донець. Вони привозили до міста ліки, корм для тварин та їжу.

Фото з сімейного архіву: Василь Малета

“У  нас у дворі стояла машина Артура, сірий бус “Мерседес“. Росіяни хотіли у нього її “віджати”. Зранку 2 квітня 2022 року Василь заїхав за Артуром, щоб завезти людям корм. Потім вони мали забрати тіло чоловіка, який напередодні помер, і поховати”, – згадує жінка.

Про затримання сина та його друга мати дізналась ввечері з соцмереж, а зранку наступного дня батько Артура Віктор Сіренко це підтвердив. Жінка не дзвонила синові, оскільки той її завжди казав: “Не дзвоніть мені. Якщо на блокпості дзвонить телефон, то можуть розстріляти“.  

За словами Віктора Сіренка, чоловіки перестали виходити на зв’язок після восьмої години ранку. Пізніше він побачив машину сина, але за кермом сидів російський військовий. Слідом за машиною їхала місцева мешканка Наталія Коломієць, яка також мала похоронне бюро. Під час окупації міста вона пішла на співпрацю з ворогом, а після його звільнення, ймовірно, виїхала до РФ.

“Я з нею розмовляла, але вона все заперечувала. А за машиною Артура їхала буцімто, бо мала зустріч. І вона бачила, як в їхній машині сидів російський солдат. Як казали, вона могла їх “здати”. Але ж наші волонтери не то щоб гроші заробляли, просто допомагали людям“, – пояснює мати Василя.

Одна з мешканок Балаклії розповіла Віктору, що неподалік “Станції юних натуралістів” Василя Малету і Артура Сіренка зупинили російські військові. Їх нібито побили, забрали телефони, посадили до своєї машини та вивезли у невідомому напрямку.

Як пригадує Тетяна, Віктор щодня обходив всі блокпости і розташування російських військових, щоб розпитати про місцеперебування сина та його друга. Але йому завжди відповідали, що у них таких немає. Жінці відповідали те ж саме.

Вони обоє написали заяви до окупаційної “поліції” про зникнення синів. Там їм постійно повторювали, що оскільки немає старшого, вони нічого сказати не можуть.

“Якось йшов еленерівець або деенерівець. Він був кремезніший, і форма у нього інша була. Я запитала в нього про сина, а він почав кричати: “Моя мати теж не знала три місяці, де я був, коли ваша Україна мої міста обстрілювала“. Він себе неадекватно поводив”, – каже жінка.

Тоді вона разом з сестрою і матір’ю Артура виходила кожні два дні до адміністрації з плакатами, на яких було написано “Поверніть сина” та “Зникли сини Сіренко Артур та Малета Василь”. Жінки сподівались, що, можливо, їм хоч хтось щось розповість про їхніх дітей. Коли вони наближались до озброєних окупантів, ті кричали, щоб вони до них не підходили.

“У відповідь ми їм казали: “Що ви боїтесь? Ми дві неозброєні жінки. Що ми вам зробимо?“. Нас не чіпали. Ходили ми до тих пір, поки 12 травня 2022 року під час обстрілу три снаряди не влучили у хату. Я була на городі і теж потрапила під обстріл. А чоловік був у садку. Він загинув на моїх очах. На моїх руках. Тоді я перестала ходити, бо було дуже небезпечно“, – з болем говорить жінка.

Віктору Сіренку представник ФСБ сказав, що волонтерів вивезли до Бєлгорода нібито через те, що вони коригували вогонь. Однак жодної інформації про місцеперебування Малети і Сіренка не було. 

“Був у нас автопарк в тій стороні, де я живу. І казали, що нібито там вони сиділи у підвалі. А через день їх забрали, і вони вже туди не повернулися“, – розповів Віктор.

Тетяна пригадує, що російські солдати були дуже ввічливі і усім місцевим розповідали, що прийшли звільняти українців. При цьому окупанти запитували у людей, чому їх ніхто не любить.

11 липня Тетяна разом з сім’єю Віктора виїхала через дамбу з окупованого міста. 

Пізніше родина надіслала листи до різних російських СІЗО. Згодом з белгородської в’язниці надійшла відповідь: “Листа доставлено адресату”. Однак відповіді від Василя рідні так і не отримали.

Тетяна декілька разів подавала заявку на отримання соцдопомоги від Мінреінтеграції, але постійно отримувала відмови. 22 вересня 2023 року Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Мінреінтеграції на своєму засіданні ухвалила рішення про те, що вона не підтверджує факту позбавлення волі Василя Малети.

“Мені дуже боляче від того, що наша держава не визнає цього. Справа ж не в грошах… Я вже три або чотири рази подавала документи“, – скаржиться жінка.

За її словами, Василь хворіє на псоріаз та має проблеми з колінами.

Людмила Пилипенко: Артема затримали, коли він розвозив допомогу місцевим, і катували в школі №5

Людмила Пилипенко, мати Артема Пилипенка розповіла, що після початку повномасштабного вторгнення її син займався волонтерством. Чоловік розвозив харчі та ліки місцевим мешканцям. 

21 квітня 2022 року мешканець Вербівки, який проходив повз, бачив, як окупанти викрадали Артема Пилипенка. Той попросив незнайомця знайти його маму та передати їй, що з ним все гаразд.

Фото з сімейного архіву: Артем Пилипенко

“Приходить хлопець якийсь і питає: “Ви мама Артема?”. Кажу: “Так, а що сталося?”. А він у відповідь: “Я просто був щойно в міліції, там мене затримували на чотири дні. Сьогодні випустили. Я проходив повз, а ваш син… Його забрали. Він попросив: “Зайди за такою-то адресою і скажи мамі, щоб не переживала. Зі мною все нормально, я скоро приїду додому””, – згадує Людмила.

Незнайомцем виявився чоловік з села Вербівка, у якого на одній нозі був протез. Жінка від неочікуваної новини забула запитати  його прізвище.

Інші свідки повідомили Людмилі, що сина затримали на блокпості у районі балаклійського дитячого пляжу. Після чого Артема повели до місцевої школи №5, де його били й допитували. Потім чоловіка з мішком на голові посадили до автівки та повезли у невідомому напрямку.

Дізнавшись про викрадення сина, Людмила неодноразово ходила до окупаційної “комендатури” та інших місць базування російських військових. На питання, де наразі знаходиться її син, жінці кожного разу відповідали, що у них такого немає.

“Приїхали інші (окупанти) й оселилися в “Балдруку”, у балаклійській редакції. І я ходила до них. І в них якийсь військовий каже: “Проходьте. Посидьте трошки, вам же важко стояти”. Кажу: “Важкувато, але витримаю. Я через сина тут”. Він: “Ви вже у нас тут як своя. Розповідайте, ми вам допоможемо”. Ну я розповіла. По сьогоднішній день “допомагає”. Потім він представився: “Я комендант”. Його позивний був “Граніт” (підполковник військової поліції Валерій Буслов з Калінінграда. – Ред.)”, – розповідає Людмила.

Валерій Буслов. Фото з соцмереж

Також під час розшуків сина вона зустрічалась з російським військовим з позивним “Сокол”.

8 вересня 2022 року російські військові приходили з обшуком до квартири, де мешкав Артем. Вони вилучили комп’ютер, телевізор, мисливську зброю та пістолет, на які у Артема був дозвіл. За свідченнями сусідів, окупанти винесли шість великих сумок з різними речами. 

“Вони такий розгардіяш зробили. Випивали там. Три раза приходили. Ключі у сина забрали, передавали один одному і по черзі ходили“, – стверджує мати.

Пізніше “Сокол” повідомив Людмилі, що знайшлася машина Артема, і дозволив її забрати. У автівці, яка стояла на території автошколи ДОСААФ, залишилися водійське посвідчення Артема Пилипенка, документи на автівку та свідоцтво про народження.

“А потім минає час. Ці хлопці з ДОСААФ мені телефонують, кажуть, що можуть мені машину пригнати. Пригнали. Здерли з мене 1000 рублів”, – каже вона. 

Людмила повідомила про зникнення Артема Пилипенка у Національне інформаційне бюро та написала заяву про викрадення до поліції. Але Міжнародний комітет Червоного Хреста досі не підтвердив факту його полону.

“Хочу, щоб мені Росія повернула сина. І компенсацію заплатила. Мені вже не раз казали, що мій син живий і десь сидить у РФ”, – розповідає жінка.

Інна Збукар: знайомий чоловіка сказав, що його розстріляли після слів “Слава Україні”

За словами дружини Володимира Збукаря Інни, її чоловік колись служив в Афганістані, потім довгий час працював водієм. З початком повномасштабної війни він щодня вивішував на балконі своєї квартири український прапор, поки до міста не зайшли російські військові.

Фото з сімейного архіву: Володимир Збукар

“Коли прийшли росіяни, до них вийшла, напевно, чокнута жінка у вишиванці з хлібом-сіллю. Хтось радів та вітав їх тут”, – пригадує Інна Збукар.

Її чоловік отримав другу групу інвалідності після Афганістану та не міг піти воювати

“У нього була контузія. Він страждав на хворобу Бехтерєва, тобто мав викривлення хребта. Ще у нього був діагноз Ф-07 – органічний розлад особистості змішаного судинного травматичного генезу. Він міг бути через це дуже агресивним. Він і в Харківській неврологічній лікувався. Я теж хворію. Я інсулінозалежна і маю 3-тю групу інвалідності”, – каже жінка.

Вона пригадує, як 3 березня чоловік пішов до окупаційної поліції і сказав їм: “Хлопці, здавайтеся. Ви все рівно програєте, ми переможемо вас“. Ефесбівці після 5-годинного допиту відпустили його.

Згодом Володимир, який отримав посвідчення волонтера, вирішив допомагати людям, які опинилися в окупації.

29 березня Володимир разом з іншим волонтером Едуардом Орловим поїхав до селища Червоний Донець, щоб купити продукти, ліки та цигарки. Близько третьої години дня Збукар подзвонив дружині і сказав, що у них все добре. Потім чоловіків зупинили на блокпості біля в’їзду до Вербівки, де їх і затримали.

Орлов, якого звільнили через два дні, віддав Інні придбані у Червоному Донці ліки й продукти. Він розповів, що їх тримали у якомусь підвалі. На головах у них були мішки, а руки та ноги були зв’язані. Чоловік не розповідав деталі їхнього утримання та обставини звільнення.

“Як мені розповідав Орлов, їхню машину зупинили, роздягли їх і почали шукати наколки. Мій чоловік вийшов з автівки у светрі та сорочці, а той – у футболці. І коли їх пороздягали, у окупантів залишився їхній одяг. І Володимир поділився з Орловим своєю сорочкою. І коли Едуард приїхав додому, він її виправ і повернув мені”, – пояснює вона.

Згодом з Інною зв’язався Анатолій Куриленко, лікар з місцевої поліклініки, якого утримували в одному підвалі з її чоловіком. Останній просив медика передати дружині, що він живий. Загалом окупанти тримали у катівні близько 10 людей. Анатолій сказав, що якось наглядачі вивели Володимира зі словами: “Воділа, виходь”. Назад до підвалу його не повернули. Самого лікаря потім вивезли у СІЗО до Бєлгорода, де його катували. За словами Анатолія, його підвішували за руки, знущалися та били. Там його протримали два тижні, після чого повернули до Балаклії й відпустили.  

“Чому він знає, що це був мій чоловік?  Тому що він лікар, вони виросли в одному дворі. І він знав, що у Володимира зігнута шия через Бехтєрєва. І, напевно, впізнав його голос. Він розповів, що давали трішки води в п’ятилітровій баклажці і один чи два сухаря. Тобто там їх морили голодом“.

Пізніше родині Збукарів свідок на ім’я Іван розповів, що з ним у підвалі сидів Володимир. Чоловік думав, що “афганця” відпустили, як і його.  

7 травня 2022 року товаришу Збукаря зателефонував невідомий і сказав, що Володимир живий.

Щоб дізнатися про долю свого чоловіка, Інна разом з його родичами неодноразово ходила до окупаційної “комендатури”, яка розміщувалась у будівлі колишньої прокуратури. Там заявляли, що у Вербівці його немає, і що його могли вивезти до Бєлгорода. Тоді ходили чутки, що людей вивозять в Росію, особливо тих, хто був проти окупаційної влади.

У той час окупанти повісили оголошення про те, що рідні безвісти зниклих можуть звертатися по допомогу до окупаційної адміністрації. Щоб туди потрапити, сім’ям доводилося годинами стояти у довжелезній черзі під палючим сонцем. Рідні сподівались, що окупанти їм хоч щось скажуть про їхніх чоловіків. Однак родинам говорили прийти наступного дня.

“Я просила у комендатурі: “Скажіть – живий він чи мертвий. Якщо мертвий, видайте нам тіло. Знайдіть, де ви його тримаєте”. Вони: “Будемо шукати. “Сокол“ поїде в Луганську область і там дізнається”. Там якась тюрма є. Можливо, він там“, – переказує жінка своє спілкування з комендатурою.

Знайомий Володимира Микола Сєнєчкін якось сказав Інні, що, коли російські військові звільнили її чоловіка, той вигукнув “Слава Україні”. Після цього його розстріляли. Інші подробиці, коли і де це було, він відмовився повідомляти. 

“Мій чоловік постійно сварився з Сєнєчкіним, який мав проросійські погляди. Під час окупації він випивав з росіянами, а після деокупації виїхав з Балаклії. Подальша його доля невідома“, – каже вона.  

Під час окупації Балаклії росіяни друкували газету, у якій писали, що це місто назавжди в Росії і що тут все буде доборе, згадує Інна. Також біля АТБ висів плакат “Ми єдині з Росією”, а під ним були вірші Шевченка.

Як пригадує жінка, містом ходили чутки, що нібито на міському цвинтарі окупанти ховали вбитих ними людей. Але люди, які працювали у похоронному бюро, не підтвердили цього.

Після деокупації Балаклії родина написала заяву про зникнення волонтера до поліції, де відкрили відповідне кримінальне провадження. Також рідні здали свої ДНК-зразки. У МКЧХ так і не підтвердили знаходження Збукаря у полоні.

Також родина написали лист до СІЗО-3 Бєлгорода, де відповіли про передачу листівки адресату. Після цього у рідних з’явилась бодай якась надія на те, що він живий. 

Інна Збукар також поскаржилась на відсутність комунікації з боку українських слідчих. Саме тому вона тривалий час не могла отримати витяг з Реєстру зниклих безвісти. Коли їй нарешті його видали, жінка подала документи до Мінреінтеграції для отримання грошової допомоги.

“Чоловік отримував пенсію як інвалід війни. Мені поліціянтка сказала, що я незаконно отримую його пенсію. Я в грудні написала заяву про відмову. Мені сказали: “Як ти отримуєш пенсію, якщо чоловіка вже немає в живих“”, – додає з сумом жінка.