“Окупанти волонтерів не любили, але матусі з дітьми потребували нас”: як херсонська вчителька з родиною допомагали в окупації

Херсон пробув у російській окупації понад вісім місяців – до 11 листопада, коли ЗСУ звільнили місто. Попри життя під дулами російських автоматів волонтери та громадські активісти не втрачали надії і сміливості бути проукраїнськими й допомагати тим, хто цього потребує.

Любов Паньків – учителька початкових класів, до декрету викладала математику та інформатику в старшій школі, працювала в гімназії №1 міста Херсона. Нині має свій невеличкий дитячий Центр інтелектуального розвитку, де продовжує викладати й виховувати нове покоління. У перший день війни Любов організувала команду і спільно з чоловіком, своїм татом та друзями почала допомагати сім’ям з дітьми, які не мали можливості закупити дитяче харчування, необхідні ліки чи одяг.

Крім того, протягом часу окупації її центр продовжував функціонувати майже на повну. Логопеди, дефектологи, психологи, вчителі та репетитори працювали з дітьми онлайн. А сім’ї, які залишалися в Херсоні, відвідували заняття безпосередньо в центрі, але за зачиненими дверима, бо Любов не хотіла оформлювати підприємство на окупаційну владу. 

ZMINA відвідала Херсон у перші тижні після звільнення та провела день з волонтеркою, яка під обстрілами продовжує збирати кошти та розвозити гуманітарну допомогу своїм підопічним. Дорогою вона розповіла про тиск, залякування і погрози волонтерам та активістам, яких вони зазнали з боку російських окупантів, про те, чому вони продовжували працювати та як дочекались українських військових. 

Найстрашнішим у волонтерстві в окупації є розуміння, що за тобою можуть приїхати будь-коли

Ми зустрілися з волонтеркою та її командою на центральній площі Херсона, де сьогодні майорить український стяг, і поїхали вивантажувати гуманітарну допомогу. Продукти та засоби гігієни волонтерка отримує від міжнародної організації World Central Kitchen для родин з дітками, які потребують такої допомоги, а також для малозабезпечених сімей.

Дорогою ми проїжджаємо вирву. Сюди 24 листопада прилетіла російська ракета та влучила в чергу людей, які стояли в перший відкритий супермаркет АТБ. Любов каже, що тут загинули люди. Чути вибухи. Волонтери зовсім уже на них не реагують, вони звикли, що останнім часом у Херсоні гупає дедалі частіше.

Площа Свободи в Херсоні, де майорить український стяг. Фото: Людмила Тягнирядно

Любов з чоловіком та трьома синами – двом по 10 років, молодшому чотири – мали можливість виїхати, але не зробили цього:

“Ми не могли зважитись. У нас друзі чекали на виїзд у полях майже місяць! Я боялася цього життя в полі. Тим паче там були і обстріли, і загалом у полях робилися не дуже гарні речі. Виїхати хотілось. Але ми все думали трошки почекаємо, трошки почекаємо. І так усе-таки дочекались уже своїх. Було і таке, що ми вже збирались, машина була заправлена, але не виїжджали”.

На початку окупації в Херсоні все ще лишався інтернет від українських операторів. Це давало змогу активним блогерам та волонтерам об’єднатися та підтримувати комунікацію. Любов має майже 30 тисяч підписників в інстаграмі. Її аудиторія активно робила пожертви на благодійну діяльність.  

“Разом з волонтеркою Лілією Лазенко ми трохи займаємося блогерством і завдяки цьому збирали по місту візочки, одяг, продукти. Поки можна було, люди нам надсилали поштою, що могли, також ми викуповували, що могли, по місту. Заявки на допомогу містяни подавали переважно через інстаграм. Так ми допомагали матусям Херсона. Бувало, що небайдужі люди, які виїжджали, залишали тут свої речі, зокрема візочки, і ми передавали їх матусям, які їх потребували. Так само памперси, харчування. Все, що вдавалося дістати, – все роздавали. Допомагали пенсіонерам, багатодітним родинам, тим людям, які не можуть вийти по гуманітарну допомогу. І зараз продовжуємо це робити”, – розповідає Любов.

Любов Паньків. Фото: Людмила Тягнирядно

Російські окупанти, каже Любов Паньків, волонтерів не любили. Тому треба було бути дуже обережними у своїх словах і поведінці. Але про її волонтерську діяльність росіяни знали та навіть погрожували в соцмережах:

“Окупанти писали в соціальній мережі, щоб я трохи змовчувала, не говорила багато, не допомагала херсонцям, не мала проукраїнської позиції. Одного разу після погроз я декілька днів нічого в соцмережах не публікувала, бо переживала за свою родину”.

Були випадки, коли окупанти приїжджали й після того люди зникали на декілька місяців, каже Любов. Так було з її колегою вихователькою та блогеркою Оленою Наумовою. З Оленою Любов співпрацювала, зокрема, коли та  під час окупації зверталася по допомогу для обласної дитячої лікарні, для відділу патології. Як вихователька дитячого садочка, вона знала сім’ї, матусь, які потребували підтримки.

“За чотири дні до зникнення Олена мені написала, що за нею стежать і, мабуть, її заберуть чи щось з нею станеться, тож, щоб я була обережною”, – згадує Любов.

Тоді найстрашнішим у волонтерстві, каже вона, було розуміння, що за тобою можуть приїхати будь-коли:

“В окупації щодня ти прокидаєшся, йдеш допомагати іншим і розумієш, що твої діти можуть побачити, як їхню маму чи тата заберуть росіяни. Тому, дізнавшись, що окупанти забрали Олену, ми трохи призупинилися. Був страх, що нас також заберуть. Ми так само всі вели тіктоки, спілкувалися. Але через деякий час по тому ми все ж роботу відновили. Бо мами знали, що в нас можна отримати допомогу, зверталися, писали. Тим паче ми з волонтеркою Лілею Лозенко з Одеси познайомилися під час окупації і одна одній допомагали, домовилися, що відновлюємо роботу”.

Найважче в окупації було дітям

Ми під’їжджаємо до Палацу молоді і студентів. Він розташований поблизу Дніпра. Цей район активно обстрілюють російські окупанти з Лівобережжя. Звуки вибухів стають гучнішими й інтенсивнішими. Однак волонтери продовжують виносити з мікроавтобусів пакети з гуманітарною допомогою. Один з них ­постійно звертається до Любові й розпитує, куди ставити пакети та що робити з коробками. Виявилося, що це її чоловік, який активно долучений до волонтерської справи. Саме він допомагав Любові триматись і не занепадати духом.

Автомобіль з гуманітарною допомогою. Фото: Людмила Тягнирядно

Найважче в окупації, каже волонтерка, було дітям. Вони хвилювалися, хтось погано спав, у когось були проблеми з травленням, хтось погано їв. Узагалі в окупації дітям дуже складно пояснити, що таке війна і як її правильно переживати, ділиться думками Любов.

“І вдома, і в нашому дитячому центрі ми проводили з дітьми бесіди. Говорили, що потрібно триматися рідних, пам’ятати про правило двох стін, не переживати. Нагадували, що, якщо щось турбує, обов’язково про це треба казати. Але якщо все правильно пояснити, то діти все розуміють. Я думаю в окупації дітям було найскладніше”, – каже волонтерка.

Вона наголошує, що дітям треба не забувати казати, що їх люблять, особливо в такий час.

Не можна було нічого говорити на вулиці, бо невідомо, хто біля тебе стоїть

В окупації не можна було нічого говорити на вулиці, бо невідомо, хто біля тебе стоїть. Так само знімати відео, фотографувати, викладати щось у соцмережах.

“В окупації треба було говорити обережно, поводити себе обережно. Тому що тут усе одно були люди, які до тої влади тулилися. Було багато окупантів, переодягнених у цивільне, і, щось десь сказавши, можна було собі ж нашкодити”.

Любов Паньків та журналістка ZMINA Людмила Тягнирядно. Фото: ZMINA

Росіяни приходили до сім’ї Любові тричі. Два рази лише перевіряли документи, третього разу – вже проводили обшук. 

“Тоді обшукували всі будинки. Вони когось шукали. Найімовірніше, шукали когось зі своїх, хто втік, чи, може, шукали тих, хто допомагав нашим хлопцям. Під час обшуку мене вдома не було, я була на видаванні гуманітарної допомоги в нашому дитячому центрі, а хлопці поїхали додому. Дякувати Богу, я не поїхала. Бо якби окупанти взяли мій телефон, побачили всі мої фотозвіти, соцмережі, то до мене, я думаю, було б багато питань. Мені пощастило. Обшукували і дім, і підвал, і машини, і під машинами. Один з них був дуже нахабний. До мого чоловіка пристав. Питань йому багато ставили й наприкінці сказали, що його ще перевірятимуть. Але цього, на щастя, не сталось”, – схвильовано згадує волонтерка. 

Розвантаживши гуманітарну допомогу, їдемо з волонтерами до офісу Любові приймати ще один мікроавтобус, що приїхав з Миколаєва. Офісом виявився Центр інтелектуального розвиту. Це маленький бізнес волонтерки. Центр займається раннім розвитком дитини, надає послуги з вивчення іноземних мов, з дітками працюють логопеди та психологи. Попри окупацію центр працював і допомагав дітям та батькам підтримувати якусь нормальність у житті. Усі кімнати центру забиті гуманітарною допомогою: крупами, консервами, побутовою хімією, одягом, ковдрами. Вражає кількість ліків. Любов ловить мій погляд на коробці з корвалолом і розповідає, як окупанти закривали аптеки та водночас говорили, що вони тут назавжди: 

“По районах зачинялося все і вивозилось абсолютно все. В останніх аптеках, які працювали, ціни були космічні. Подруга пішла дитині по краплі від колік, вони коштували 850 гривень, а до окупації – 150 гривень. Було незрозуміло, як ми далі тут житимемо, бо наші хлопці не йшли й люди були в паніці. На ринках був ажіотаж. Закрили пороми й овочі почали погано завозити”.

Волонтерка пригадує, як знайомий її батьків одного разу поїхав по овочі й зник на добу. Його забрали, бо нібито не мав якогось пропуску. Дружина заплатила окупантам 500 доларів, щоб повернути чоловіка. На блокпостах вони перевіряли не просто всі чати, а й кошики, історію пошуку в інтернеті.

“У мого учня тато ввечері їхав кудись у своїй машині, його зупинили, їм щось не сподобалось і забрали його на три доби”, – додає вона.

Домовлялися зустрітися як у дитинстві, коли всі сходилися в одне місце в один час 

Також Любов згадує момент, коли в місті зник зв’язок. Окупанти відімкнули українських операторів і почали змушувати містян переходити на російські сімки. Але херсонці хотіли зберегти українські номери й не обмінювали їх на російські. Тоді комунікували за принципом “домовляємося про зустріч у відповідному місці у відповідний час”.

“Знаєте, коли в дитинстві на вулиці хтось палив багаття, пік картоплю, всі діти сходилися в одне місце. Так і в Херсоні було. Всі сходилися в одне місце в один час. Домовлялися, що на 10-ту, наприклад, йдемо пити каву, або в обід ідемо на ринок. Там і зустрічались”, – усміхається Любов.

Тим часом команда волонтерів закінчує вивантажувати мікроавтобус, а чоловік Любові дістає пачку печива і роздає всім по одному як нагороду за закінчену справу. Виявилося, що це сніданок, хоча на годиннику вже близько третьої години дня. Почали згадувати, як 11 листопада до міста зайшли Збройні сили України.

Батько волонтерки Любові Паньків розвантажує гуманітарну допомогу в Херсоні. Фото: Людмила Тягнирядно

“Коли наші зайшли, то люди не вірили. Бо думали, що це знову якийсь маскарад, що знову окупанти знімають якісь свої фільми, що знову якийсь цирк. Тим паче ми були відрізані від зв’язку. Пам’ятаю, що ми були тоді на базарі. Саме там побачили машину з нашими хлопцями, які нам помахали. Тоді я вже зрозуміла, що це справді українські воїни. Мабуть, усе життя пам’ятатиму цю зустріч. Мене трясло, я плакала, обіймала їх, зізнавалася в коханні. Причому з перших трьох хлопців, яких я побачила, двоє були з Херсона, один вчився в морській академії, інший – анестезіолог з обласної лікарні. Третій був з Тернополя”, – радісно говорить Любов.

Вона додає, що один з її синів вискочив на руки військовому і сказав: “Я вас так довго чекав!” 

Обстріли тривають, але зараз у Херсоні можна на повний голос сказати “Слава Україні!”

Ми виходимо на вулицю зустріти двох літніх жінок, які вирішили виїхати з Херсона. Команда Люби пропонує охочим покинути місто, яке потерпає від постійних обстрілів, скориставшись розвантаженим мікроавтобусом з Миколаєва. Це перша евакуація, яку організували волонтери. Надалі вони планують використовувати порожні волонтерські буси для виїзду цивільних до безпечніших регіонів. Сьогодні мікроавтобус везе двох бабусь і дорогою селами Херсонщини збиратиме мам з дітками.  

Літні жінки евакуюються з Херсона через щоденні обстріли російськими окупантами з Лівобережжя. Фото: Людмила Тягнирядно

“От зараз чоловік каже: “Ми вільні, давай поїдемо?” Але я вже зараз не хочу їхати. Росіян тут немає, і нам добре. Після деокупації мені особисто легко дихається, легко живеться, знаючи, що ми зі своїми хлопцями, на своїй вільній землі. Зараз ти можеш поїхати до будь-якого міста країни, побачити рідних, зустрітися зі знайомими, можеш сказати на повний голос, що ми українці, ми вільні й узагалі – “Слава Україні!”. І почепити на себе прапорець, брошку, що-небудь із символом України. І в телефоні мати українську мову і спілкуватися на будь-яку тему вільно!” – натхненно говорить Любов.

Однак спокійним життя в Херсоні наразі не назвеш. Бо окупанти фізично місто залишили, але продовжують обстрілювати його день у день. 

“В окупації теж були прильоти, але від наших військових. Точково в ті місця, де були окупанти. Наші хлопці в цьому, можна сказати, ювеліри, бо чітко потрапляли в місця, де була ця погань. Наприклад, було чітке потрапляння в готель на вулиці Карла Маркса, де вони жили. Наші цивільні люди не страждали, як от зараз від щоденних обстрілів росіян”.

Сьогодні Любов Паньків разом з родиною продовжують волонтерити й їздити до звільнених сіл Херсонщини з гуманітарною допомогою людям, які постраждали від російської окупації і залишилися без засобів для існування, без нормальних благ цивілізації.